Чтение онлайн

Не знав я одного. Що істотна різниця між ними і мною не тільки у внутрішніх відчуттях, а й у зовнішніх проявах. А саме, що варто їм поглянути на фотографію голої жінки, щоб мати erectio. Що лише в мене такого не було. Що образи, які викликали erectio в мене (і пройшли напрочуд прискіпливий відбір на відповідність вимогам збоченої любові), тобто голі юнаки на іонійський кшталт, їх аж ніяк не спонукали до erectio.

У другому розділі я не дарма так детально описав erectio penis. Справа ось у чому: мій самообман заохочувала необізнаність у цьому питанні. В усіх книгах, навіть коли описують поцілунок, нічого не кажуть про erectio в чоловіка. Це ж бо природне й не варте опису. Про те, що erectio може викликати й звичайний поцілунок, не говорять і праці з сексології. Я читав, що erectio виникає безпосередньо перед статевими зносинами, справжніми або уявними. От і був певен, що такої хвилини в мене навіть без жодного потягу — наче проява з ясного неба — раптом збудиться плоть. Якась десята частка душі підшіптувала: «Ні, саме в тебе й не збудиться», і це відгукувалось у моїх тривогах. Справді, хіба вдаючися до поганої звички, я хоч раз малював в уяві відомі частини жінки? Бодай для спроби?

Ні, я цього не робив. І гадав, що не роблю через лінощі! Я нічогісінько не розумів. Ні що в снах усіх хлопців, крім мене, щоночі походжають голі жінки, мигцем бачені десь на вулиці. Ні що в хлоп’ячих снах спливають раз по раз жіночі перса, як чудові медузи з нічного моря. Ні що жіночі принади десятки, сотні, тисячі разів розхиляють вологі губи, співаючи без кінця пісню сирен…

Через лінощі? Невже через лінощі? Я й сам сумніваюся. Але саме звідси постала моя завзятість до життя. Значною мірою вона витрачалася на захист лінощів в одному-єдиному цьому питанні, щоб гарантувати безпечну можливість вважати їх просто лінощами і нічим іншим. Я ретельно гортав старі підшивки пам’яті, аби знайти все, що стосувалося жінок. Але як не старався, видобув украй обмаль. Коли мені було років чотирнадцять, сталося ось що. Всі, хто ходив на вокзал проводжати батька до Осаки, завітали до нашого дому. Разом зі мною, матір’ю, сестрою й братом прийшло кілька чоловік рідні. Серед останніх — і Суміко, троюрідна сестра. Їй було близько двадцяти, і вона збиралася заміж.

Передні зуби в неї трохи видавалися вперед. Білі й гарні, вони, зблискуючи, додавали посмішці такої чарівності, що, здавалося, вона зумисне виставляє їх напоказ. Ця крихітна недоладність, немов щіпочка прянощів, тільки посилювала враження загальної домірності й додавала присмаку красі.

Якщо слово «кохати» тут недоречне, скажу, що троюрідна сестра «подобалася» мені. Змалку я полюбляв дивитися на неї звіддалік. Я годинами міг сидіти коло неї, коли вона гаптувала низзю по газу.

Родичі з тіткою на чолі перейшли до іншої кімнати, і ми з Суміко, залишені у вітальні, мовчки сиділи поруч на стільцях. У голові ще гуло від вокзальної сутолоки. Я чомусь смертельно стомився.

— Ох, зморилась! — Позіхаючи, Суміко прикрила білими пальчиками вуста й мляво поплескала по них, наче ворожила. — А ти ні, Ко-тяне? Долана якимись почуттями, вона затулила обличчя рукавами кімоно й знесилено похилила голівку мені на коліна. Повільно повернула обличчя й застигла. Мої формені штани затремтіли від честі прислужитися узголів’ям. Мене паморочили пахощі парфумів та пудри. Профіль Суміко, її прозорі від утоми, непорушно розплющені очі бентежили мене…

І все. Тобто вишуканий тягар на своїх колінах я запам’ятав назавжди. Але плотського відчуття не було, просто витончена насолода. Наче тягар ордена.

Їдучи зі школи, я часто зустрічав в автобусі одну й ту саму анемічну панночку. Її холодність чарувала мене. Вона дивилась у вікно зневажливо, ніби все їй давно набридло; впадала в око твердість трохи випнутих вуст. Коли її не було, мені здавалося, в автобусі чогось бракує, і я незчувся, як став шукати її поглядом щоразу, коли сідав в автобус. «Невже це кохання?»— думав я.

Але я нічого не розумів. Аніскілечки я не знався на тому, як кохання пов’язане з плотською жагою. Раніше мені й на думку не спадало означити словом «кохання» диявольські чари Омі. А нині я гадав, ніби кохання — це, можливо, і є ледь помітне почуття, викликане дівчиною в автобусі, що, втім, не заважало вчаровуватися водієм — парубійком з напомадженим до блиску волоссям. Невігластво не вимагало усунути цю суперечність. У поглядах на профіль водія було щось захопливе, невідступне, гірке й гнітюче, а побіжні погляди на недокрівлену панночку мали щось від примусу, штучності й лише стомлювали. І те й інше спокійно вживалося, мирно співіснувало в мені, бо я не розумів, чому дивлюся на кожне з них так, а не інакше.

Можна, звичайно, пояснювати відсутність у мене властивої вікові «бридливості» або, скажімо, «особливостей психіки» тим, що непомірна цікавість ніяк не давала відчути смаку високої моральності, але слід пам’ятати, що моя цікавість, наче відчайдушні мрії невиліковно хворого про втрачений для нього світ, перепліталася з вірою в неможливе. Напівсвідома віра й напівсвідомий відчай робили мої прагнення майже непристойно палкими.

Я і сам не усвідомлював, що, попри недійшлий вік, виплекав у собі віру в платонівську концепцію любові. Може, собі на біду? Та що для мене могли значити звичайні людські нещастя! Непевна тривога, пов’язана з еротикою, здається, перетворила на невідчепну ідею лише її плотський бік. Доти я вправлявся вмовляти самого себе, що моя цікавість — чиста, моральна, нерозривна з прагненнями розуму — це і є «плотська жага», поки й справді навчився обманювати себе, ніби й справді маю розпусну вдачу. Особисто мене це чудово привчало поводитися, як доросла, бувала людина. Я вдавав донесхочу пересиченого жінками.

Так, перш за все настійною ідеєю став поцілунок. Зараз я можу певно сказати, що живий образ цього невибагливого вчинку для мене був щонайбільше одним із живих образів, де моя душа шукала перепочинку. Але тодішня хибна віра, ніби прагнення і є потяг плоті, змушувала самовіддано й ретельно маскувати власну вдачу. Несвідомий сором за обман у чомусь цілком природному тільки спонукав мою свідомість до гри. Зараз я дивуюся, згадуючи: хіба може людина аж так підманути власну природу? Бодай на мить?

Якщо ні, то чим іще пояснити дивовижний склад душі, яка бажала небажаного? Якби я був цілковитою протилежністю людей моральних, тобто тих, хто не кориться власним забаганкам, хіба не плекала б душа найнеподобніших бажань? Чи ж не були б вони мені любі? То значить, я повністю обманув себе й остаточно став рабом звички? Я поклав собі будь-що розібратися в цьому, і довго не відступався.

… Коли почалася війна, країну охопив лицемірний стоїцизм. Школи не становили винятку. Мрія відпустити волосся, настійлиіва в середніх класах, у старших не поближчала. Вишукані шкарпетки канули в небуття. Побільшало понад розумну міру годин з військової підготовки, впроваджувались якісь безглузді реформи.

Щоправда, ми не відчували обмежень так гостро, бо в нашій школі вдаваний офіціоз мав давні традиції. Прикомандирований до нас полковник виявився сердечним чолов’ягою, та і його підлеглі — прапорщик, колишній фельдфебель спецвійськ, прозваний нами за «дзекання» Дзучкою, Дурник, Носач із лев’ячим носом — швидко призвичаїлися до духу нашої школи. Директор, підтоптаний жоноподібний капітан першого рангу, завдячував своїм місцем покровителям у міністерстві двору і сповідуваному принципу поступовості: не чинити шкоди нікому, а найперше — власному неробству.

Час минав, і я запізнав смак тютюну й спиртного. Але не палив і не пив по-справжньому. Війна додала нашому розвитку дивної сентиментальності. Кожен знав, що життя має обірватися невдовзі по двадцяти роках. Подальше годі було уявити. Життя видавалося нам напрочуд несерйозним. До солоного озера життя, обмеженого двадцятьма роками, хід речей додав стільки солі, що плисти стало завиграшки. Чим ближчала хвиля, коли мала впасти завіса, тим ретельніше міг я розігрувати для себе комедію масок. Щодня я впевнював себе: вже завтра, так, саме завтра, виряджусь у подорож життя, але так само щодня відкладав виправу ще на день, і ще на день, і роками не зрушував з місця. Чи не була то для мене єдина щаслива пора? Ні, тривога не зникла, але була така невиразна, що не вбила сподівання побачити блакитне небо над невідомим завтрашнім днем. Та пора, коли перед подорожжю до валізи — наче путівник, рушник, зубна щітка й порошок, чиста сорочка й пара шкарпеток на зміну, краватка, мило — ретельно складалися уявні мандри, вигадані пригоди, домисли про те, ким стану, обличчя поки невідомої чарівної нареченої, сподівання слави… була для мене, попри війну, повна дитячої радості. Непогамовна уява змушувала вірити, що й куля не завдасть мені жодного болю, і навіть у той час аніскільки не послабла. Трепет невідомої досі насолоди викликало бодай і передчуття власної смерті. Я відчував, що маю все. Хай там що. Часові, коли звідав подорож до останнього кроку, далеко до хвилі, коли годі вгору глянути від справ перед нею. Адже після всього залишається тільки втрачати набуте. Ось у чому цілковита марність подорожей.

Настав час, і невідступна ідея поцілунку зосередилася на конкретних вустах. Щоправда, не певен, чи не стояло за цим прагнення наділити власні порожні мрії родоводом. Про те, як намагався силоміць змусити себе повірити, що це і є хіть, де хоті не було й сліду, я вже писав. Інакше кажучи, нісенітну хіть будь-що повірити в правдивість своїх почуттів я сприймав за хіть справжню. Нездійсненне бажання не бути більше самим собою я приймав за статевий потяг пересічного чоловіка, зумовлений якраз тим, що він є самим собою.