Чтение онлайн

Вранці дев’ятого березня я чекав на домашніх Кусано в пішоходному переході залізничної станції неподалік їхнього дому. Я мав час роздивитись, як по той бік залізничної колії зносять крамнички, власників яких примусово евакуювали. Чіткий тріск збурюваних крамничок лунав у чистому й прозорому весняному повітрі. Свіже дерево на зламах аж сяяло.

Ранки ще були холодні. Останні дні обійшлося без нальотів. За цей час повітря очистилось і попрозорішало, і тепер ознаки руйнування озивались у ньому ледь помітною напругою небезпеки. Повітря, немов струна, шляхетно бриніло від найменшого дотику. Воно навіювало той повний щедрої марноти супокій, який постає у хвилю чекання музики. Навіть сонячне проміння, що падало на безлюдну платформу, тремтіло передчуттям музики.

Сходами напроти спускалася дівчина в синьому пальті. Вона тримала за руку сестричку, стежачи, як та ступає зі сходинки на сходинку. Середульша сестра років п’ятнадцяти, попри нетерпіння від такої повільної ходи, стримувала бажання збігти вниз і вмисне неквапом, зигзагом, ішла сходами. Соноко, схоже, ще не помітила мене. Але я бачив її виразно. Зроду ще жіноча краса так не зворушувала мене. Забриніло в грудях, де й ділася журба. Може, після сказаного раніше, в це важко повірити? Атож, яка різниця між вигаданою любов’ю до сестри Нукади і тим, що озвалось у моїй душі зараз? Чому, власне, безжальний аналіз того випадку не прикласти й до цього? Та якщо давати волю таким міркуванням, навіщо взагалі тоді писання. Воно виявиться породженням лише забаганки написати так чи інакше. Тоді, звичайно, неважко звести кінці з кінцями. Але частка моєї пам’яті, відповідальна за точність, підказує, що саме тут було не так, як раніше. Розкаяння.

За кілька сходинок до низу Соноко помітила мене, й чистий рум’янець на її захололих щоках розцвів посмішкою. Чорні, з припухлими, наче від недосипання, повіками, очі зблиснули, мовби вона хотіла щось сказати. Передавши руку малої середульшій сестрі, вона побігла до мене, і рухи її нагадували гру сонячного проміння.

Я дивився, як вона наближається, мовби на схід сонечка. У ній не було нічого від образу, до якого я змалку навертав уяву, — жінки-втілення плоті. Інакше б, я певно, міг зустріти її звичними облудними сподіваннями. Проте моя інтуїція знаходила в Соноко, в ній одній, щось інше, і воно бентежило мене. То було глибоке, впокорене відчуття того, що я не вартий Соноко, та аж ніяк не принизливе почуття неповноцінності. Постать Соноко, з кожною хвилею ближча, виповнювала мене нестерпним сумом. Досі я такого не відчував. Смуток похитнув самі підвалини мого єства. Досі я дивився на жінок лише крізь неприродну амальгаму недозрілої цікавості й неправдивої чуттєвості. Ще ніколи з першого погляду не потрясав мою душу такий глибокий, невимовний і аж ніяк не удаваний сум. Я зрозумів: це розкаяння. Та хіба обтяжував моє сумління злочин, вартий розкаяння? Чи, попри видиму суперечність, розкаяння може й передувати злочину? І це — розкаяння самого мого єства? Що його викликала її постать? Коли так, то хіба не це передчуття злочину?

Опір був марний: Соноко вже стояла переді мною. А що я вочевидь зніяковів, вона вклонилась удруге, більш підкреслено.

— Вже чекаєте? Мама й бабуся ще збираються і прийдуть трохи пізніше. Давай… — Вона зашарілася, виправляючись, — Давайте почекаємо ще трохи, а як вони не з’являться, поїдемо з вами до У.

Аж затинаючись від надмірної чемності, вона вимовила це, і ще раз глибоко відітхнула. Соноко дівчина ставна, на якусь долоню нижча за мене. Постать у неї напрочуд зграбна, домірна, ніжки гарні. Трохи дитяче личко без сліду косметики якраз пасувало до невинної душі, що теж не відала прикрас. Губи ледь обвітрились, але це якраз і додавало свіжості їхньому кольору.

Ми знічев’я перемовились іще кількома словами. Я щосили намагався надати розмові приємності, силкувався справити враження дотепного. І сам себе ненавидів за це.

Електрички раз по раз зупинялися перед нами й знову рушали з тупим скреготом. Тут мало хто сходив. Поїзд лише затуляв сонце, яке приємно пригрівало нас. А коли відходив, проміння так лагідно пестило щоки, що я аж тремтів. Ряснота сонячного сяєва зовні і хвиля по хвилі без сліду бажань у душі мов провіщали щось зловісне, наприклад, жахливий наліт, під яким ми обоє тут-таки й загинемо. Я відчував, що ми не достойні бодай миті щастя. Або, інакше, ми були занечищені звичкою сприймати бодай мить щастя за дарунок. Ось як вплинули на мою душу нечисленні слова, якими ми обмінялися з Соноко. Така ж сила, запевне, панувала й над нею.

Мати й бабуся Соноко все не з’являлись, і врешті-решт ми всіли до котроїсь електрички й поїхали до У.

Серед вокзальної штовханини в У. нас окликнув пан Оба, який їхав до сина, що служив в одній частині з Кусано. Цей банківський службовець середнього віку, стійкий у пристрасті до фетрового капелюха й костюма, їхав з донькою, знайомою Соноко. Те, що Соноко значно вродливіша за дівчину, чомусь потішило мене. Звідки таке взялося? Певно, з відкриття, що вже з того, як дівчата приязно взялися попідруч, з їхнього невинного щебетання можна було відчути в Соноко спокійну поблажливість — привілей краси, побачити, наскільки вона доросліша за свої роки.

Поїзд був порожній. Наче випадково, ми з Соноко сіли під вікно одне проти одного.

З паном Обою, крім дочки, їхала служниця. Нас, коли всі нарешті зібралися, було шестеро. В одному переділі комусь не вистачило б місця. Я вмить обчислив це майже підсвідомо. Схоже, Соноко теж. Ми плюхнулися на сидіння й обмінялися пустотливими посмішками.

Складність обчислень утримала інших від зазіхання на наш острівець самотності. Ввічливість вимагала, щоб мати й бабуся Соноко розташувалися напроти пана Оби з донькою. Найменша сестричка Соноко, як кожна дитина на її місці, сіла так, щоб дивитись і на бабусю, і у вікно. Її приклад наслідувала й середульша сестра. Ці місця стали ніби спортмайданчиком для дівчаток, довірених турботам служниці пана Оби. Спинка старомодного сидіння відокремила усіх сімох від нас із Соноко.

Ще на зупинці балакучість пана Оби запанувала над усім товариством. Він торохтів, як жінка, визнаючи за іншими право лише притакувати. Навіть через спинку сидіння ми відчули, що розгубилась і молода духом бабуся Кусано, на яку повсякчас припадало говорити за всю сім’ю. І вона, і пані Кусано лише посміювались у належних місцях і підтакували. Навіть дочці пан Оба не давав докинути ні слова. Нарешті поїзд рушив.

Коли ми трохи від’їхали від станції, проміння сонця крізь брудну шибку впало на подвійні віконні рами, на коліна пальта мені й Соноко. Ми обоє мовчали, прислухаючись до розмови по сусідству. Час від часу на її вустах зринала посмішка; це передалося й мені. Щоразу наші очі зустрічались. І Соноко, знову прислухаючись, відводила свій сяючий і пустотливий щирий погляд.

— Якщо мені судилося загинути, то я волів би в такому вбранні, як зараз. Помирати в гімнастерці і взутим у гетри — це ж неподобство! Я і доньці не дозволяю вдягатись у штани. Дати їй померти, як належить жінці, — хіба ж не в цьому батьківське милосердя?

— Так, так!

— А-а, до речі! Коли надумаєте евакуювати майно, прошу звернутися до мене. Адже це так незручно, коли в домі немає чоловіка! Неодмінно дайте мені знати!

— Дякуємо за турботу!

— Ми закупили склад у Т. — знаєте, де гарячі джерела, — для речей співробітників банку. Там, можна сказати, цілком безпечно. Якщо забажаєте, везіть і піаніно, й усе!

— Ви такі люб’язні!

— А-а, до речі! Як добре, що командир у вашого хлопця порядна людина! Бо в мого командир відбирає більшу частину з того, що приносять на побачення. Ну що це таке, достеменно як у тих чортів заморських!

Я чув, він щоразу після побачень має кольки в животі!

— Ну й ну, ха-ха-ха!

Притамована посмішка відбилась у Соноко на обличчі дивним неспокоєм. Вона дістала з сумочки книжку з популярної серії. Не сказати, щоб мені це дуже сподобалось. Але закортіло дізнатися, що саме вона читає.

— Що за книжка?

Сміючись, вона віялом розгорнула книгу перед обличчям, обкладинкою до мене. Я прочитав: «Водяна чарівниця». І, в дужках, «Ундіна». Ззаду хтось підвівся. То мати Соноко намагалась утихомирити малу, що то вилазила на сидіння, то зістрибувала з нього, але, схоже, більше прагнула втекти від балакучості пана Оби. Пересаджуючи до нас пустотливу малу та її непогамовану сестричку, пані Кусано звернулася до нас:

— Візміть до себе цих двох пустунок!

Мати в Соноко була гарна і зграбна. Лагідна посмішка, що прикрашала її вуста під час розмови, іноді здавалася трохи безпорадною. Та цього разу я вловив у ній сум і тривогу. Щойно мати одійшла, ми з Соноко знову перезирнулись. Я дістав з нагрудної кишені блокнот, висмикнув листок і написав олівцем щось таке: «Мати тривожиться».