Чтение онлайн

Конторські, похапавши коробки з важливими документами, квапилися до сейфів у підвалі. Убезпечивши папери, вибігали кожен сам по собі назовні й приєднувалися до натовпу в сталевих шоломах і захисних наголовних пов’язках, що чимдуж біг через відкриту площу. Юрба потоком линула до брами. За нею починалося занедбане й голе жовте пустирище. В сосняку на узвишші, метрів за вісімсот, були накопані протиповітряні щілини. Туди по двох курних дорогах стрімголов мчав мовчазний, роздратований, сліпий натовп, бо там хоча б була не смерть — так, просто дірка в глині, яка могла щохвилі завалитися, а все ж не смерть.

Удома, в один з нечисленних вихідних, об одинадцятій вечора я отримав повістку. То була телеграма: «Прибути до збірного пункту п’ятнадцятого лютого».

Батько вмовив мене проходити призовну комісію за місцем приписки, у префектурі Х. району Кінкі — мовляв, у місті хирляки, як я, не в дивину, а серед сільських парубків моя недолугість впадатиме у вічі і, може, мені вдасться уникнути війська. Атож, начальник призовної комісії досхочу потішився з того, як я силкуюсь піднести хоч до грудей клунок із рисом, що його мої сільські однолітки залюбки підіймали над головою з десяток разів, та врешті-решт мене визнали придатним за розрядом 2 А, і тепер я мав утрапити до підрозділу неотесаних селюків. Мати побивалася, навіть батько занепав духом. Діставши повістку, я спершу розгубився, а тоді махнув рукою, бо тут хоч можна було гарно вмерти.

У поїзді розгулялася підхоплена на заводі застуда, тож коли я прибув на батьківщину, де з дідівського маєтку не лишилось і клаптика нашої власності, й дістався до дому одного зі старих друзів, то падав з ніг від гарячки. Щира турбота й кінська доза жарознижуючого більш-менш подіяли, і коли мене довели до воріт казарми, я проминув їх майже бадьоро.

Голова ще паморочилася від притамованої ліками гарячки. Вештаючися від лікаря до лікаря на комісії голий-голісінький, я не переставав чхати. Недосвідчений лікар вирішив, що хрипи, які він чує, ідуть не з горла, а з легенів, а що його хибні припущення підтвердили мої відповіді на питання про самопочуття, то він направив мене на РОЕ. Температуру я до кінця не збив, тому РОЕ дала високий показник. З діагнозом «інфільтрат легенів» мене одіслали додому.

Казармені ворота залишилися позаду, і я побіг. Занехаяний зимовий

схил спускався до лісу. Наче під час тривоги на авіазаводі, ноги несли

мене геть від смерті, до чого завгодно, аби від смерті.

У нічному поїзді я ховався від протягу крізь побиті шибки й мучився

від ознобу й головного болю.

Я питав сам себе, куди, власне, їхати. До токійської домівки, охопленої тривогою, бо нерішучий батько ніяк не міг зважитися на евакуацію? До міста навколо, повного тієї ж морочної тривоги? Знову поміж тих, хто, позираючи один на одного коров’ячими очима, перепитує: «То як? То як?» Чи до заводського гуртожитку, набитого слабогрудими зрозпаченими студентиками?

Стик дощок на спинці сидіння підштовхував мене у спину в такт хилитанню поїзда.

Заплющивши очі, я уявляв, як повернуся додому й загину під бомбами разом з родиною. Ця уявна картина зродила невимовну огиду. Ще ніколи зв’язок повсякдення і смерті не викликав у мене такої дивної відрази. Чи не таке почуття жене перед смертю кішку сховатися від людського ока? Від самої думки на те, що доведеться побачити люту смерть усієї сім’ї й самому загинути в них на очах, до грудей підкочувалася млість.

Уявна сцена єднання родини в смерті, сповнених однакових почуттів прощальних поглядів батька, матері, сина, доньки видавалася достеменно такою, як і осоружні видива любих родинних розваг, щасливого сімейного кола. Я ж прагнув безжурного кінця серед чужих людей. Але то не було бажання на штиб грецького Аякса померти під безхмарним небом. Я потребував самогубства — тільки природного, справжнього. Я хотів загинути, наче не доросле до хитрощів лисеня, яке безтурботно бігає під горою і втрапляє на мушку мисливцю.

Проте якщо так, то чи не краще піти на фронт? Хіба я сам не хотів до війська? Чому ж тоді брехав лікареві в очі? Чому казав, що температура тримається вже півроку, що терпне спина, що відхаркуюся кров’ю, що саме вчора ввечері сходив потом (ще б пак: я ж наковтався аспірину)? Чому, діставши дозвіл повернутися додому, я відчув, що шкіра на обличчі мало не лусне від тамованої посмішки? Чому припустив бігцем, щойно опинився за ворітьми казарми? Хіба не позбавили мене підступно моїх мрій? Чому ж я не поплентав, ледь волочачи ноги, похнюплений?

Я добре розумів: життя не обіцяє нічого, що пояснювало б аж таку втіху втечею від фронту, тобто смерті, тому не міг осягнути, звідки та сила, яка понесла мене геть від казарм. Невже я усе ж прагнув життя? Бодай такого, як тієї миті, коли вскакуєш засапаний до протиповітряної щілини?

«То, значить, насправді я і не думав бажати смерті», — зненацька озвався внутрішній голос. Ці слова наче розпустили мотуз сорому. Як не прикро, я мусив згодитися. Виходить, неправда, що я шукав на фронті тільки смерті. Виходить, військове життя викликало в мені якісь чуттєві сподівання. Отже, і сила, що надавала цим сподіванням тривкості, була не чим іншим, як первісною вірою будь-кого у магію — у заклинання «я один запевне не помру».

… Проте подібні міркування були для мене зовсім не бажані. Куди приємніше запевняти себе, що смерть просто знехтувала мною. Я волів обходитися з химерною гризотою марного сподівання смерті, як хірург з оперованим органом, волів зосередити на ньому найтоншу чутливість, не забуваючи водночас стежити за поведінкою інших. Така міра душевної насолоди видавалася майже неподобною.

Удосталь вразивши почуття студентів місяцем на авіазаводі, нам оголосили, що в березні університет відновить заняття, але лише на місяць, бо у квітні нас чекає ще один завод. Наприкінці лютого був наліт — бомбили понад тисячу легких літаків. Тож було зрозуміло, що заняття в березні лишаться тільки на папері.

Так у розпал війни ми дістали безглузді місячні канікули. Наче в подарунок — підмочені феєрверки. Та мене більше тішили підмочені феєрверки, ніж, скажімо, торба цілком придатних до вжитку сухарів. Як і більшість, що давав університет, цей дарунок був трохи безглуздий. Проте щедрий, хоч і не придатний ні на що тієї пори. Через кілька днів по тому, як я одужав від застуди, подзвонила мати Кусано й запропонувала з’їздити до передмістя М., де він служив, бо на десяте березня дозволили побачення.

Я, звичайно, погодився і невдовзі завітав до них домовитись. Найбезпечніше ходити вулицями тоді було присмерком, години до восьмої. У Кусано саме повечеряли. Його мати, вдова, і трійко молодших сестер дали мені місце біля жаровні-котацу. Дівчину, що грала на роялі, звали, як виявилось, Соноко. Я дозволив собі трохи ущипливий жарт з приводу її гри, бо так звали славетну піаністку, пані І. Вісімнадцятирічна дівчина зашарілась у тьмяному світлі затемненої лампи, й нічого не відповіла. На ній був червоний шкіряний жакет.