Чтение онлайн

«Щось не виходить у нас відвертої розмови, ні…» – подумав старший слідчий.

Після короткої перерви вони зустрілися знову. І Вітковський відповідав на питання так само скупо, уникаючи подробиць, говорив все те, що й на допиті у Тулякової. Де зараз Чилікін, він не знав, хоч і намагався налагодити листування. Того, що був з ним у спецбудинку і разом звідти тікав, не приховував. Не запере чував також своєї ролі ініціатора при вступі до технікуму. Так, він загітував на це Ключину й Чилікіна. Про підроблений атестат чув уперше. Чилікін здавав документи, коли ні його, ні Ключини в Євпаторії не було. Племінника двірнички він не знав. Чув від Чилікіна, що той сидів у тюрмі за якісь афери. Можливо, той хлопець і підробив атестат.

Поступово спадала денна спека. Вікна в кабінеті слідчого спалахнули рожевим полум'ям вечірньої зорі. Втомився давати свідчення Вітковський, втомився вести протокол Крилатий. Час було закінчувати допит, який нічого суттєвого для розслідування не дав.

Причина смерті Ключини залишалась нерозкритою.

Тоді Крилатий вирішив свій здогад з цього приводу висловити вголос. Зав'язуючи шнурки блакитно-сірої папки, він скоса глянув на Вітковського і глухо промовив:

– А знаєте, Вітковський, все ж Ключина не сам забився, його вдарили у скроню.

– Я не бив, – злякано стрепенувся Вітковський і зразу осікся… – Я…

– Що ви? – пильно глянув на нього Крилатий.

Вітковський поклав ногу на ногу і роздратовано сказав:

– Я вже говорив вам і повторюю знову: Ключина вдарився сам, у сінях. На стіні навіть вм'ятина зосталася.

– Ви ж не бачили, як він падав, – зауважив Крилатий, – а стверджуєте.

– Так, це правда. Але я бачив, коли він, увійшов в кімнату, тримаючись за голову.

– І що, скаржився на біль?

– Так, сказав, що вдарився об стіну.

– Але ж раніше ви цього не говорили. Вітковський знизав плечима:

– Можливо… Хіба все втримаєш в пам'яті?

– Більше нічого ви не забули?

– Ні, розповів усе.

Крилатий, ховаючи в сейф папку, глянув на Вітковського і з ноткою образи в голосі сказав:

– Шкода… А я думав, що ви як комсомолець допоможете мені краще розібратися, що й до чого. В цій справі багато неясного, недомовленого. Ви знаєте, що мати Ключини не вірить вашим свідченням про смерть її сина? Вона не згодна з висновком слідчого Тулякової. От і доводиться вести повторне слідство. Звичайно, ми докопаємось до істини. Але навіщо ця гра в піжмурки, коли можна обійтися без неї.

Вітковського, видно, вразили слова Крилатого. Він відкинув із спітнілого чола пасмо русявого волосся і вже зовсім іншим, ворожим тоном відказав:

– Я в піжмурки зовсім не граю! Що знав, те вам і повідомив. Особисто я в смерті Ключини не винен.

– А Чилікін? – прямо запитав Крилатий.

– Теж.

– Що ж, не буду ставити під сумнів вашу чесність, – підвівся Крилатий. – Повертайтеся в Майкоп. Можливо, нам доведеться ще зустрітися з вами. А поки що бажаю всього найкращого.

– До побачення… – стримано попрощався Вітковський і вийшов з кабінету.

Тихо зачинилися оббиті дерматином двері. Пролунали й замовкли в кінці коридора кроки. Крилатий зостався сам. Скуйовдивши русяві кучері, пройшовся по кабінету з кутка в куток і знову сів за стіл. Обмовка Вітковського в кінці допиту підтвердила його попереднє припущення: Ключина помер від того, що його хтось вдарив. А версія, нібито він вдарився, падаючи в сінях, викликала все більший сумнів. Що стосується вм'ятини на стіні, то її походження могло бути зовсім іншим. Чи не зробили її навмисне, щоб збити слідство з вірного шляху? Хто ж у такому випадку безпосередній винуватець смерті Ключини? Вітковський, звісно, збрехав, повідомивши, що Ключина, заходячи до кімнати, тримався за голову і навіть стогнав. Про такий важливий факт він не міг забути, даючи свідчення слідчому Тул яковій. Просто придумав усе на ходу, щоб не заплутатись. Але якщо Ключина сам не вдарився в сінях, значить, з ним обов'язково мусило щось трапитись у дворі? Сусідка бачила, як він спіткнувся і впав на купу піску. Від цього, безумовно, не могла утворитися на черепі тріщина. А те, що на нього ніхто не нападав у дворі і він ні з ким не бився, підтверджували свідчення хазяйки Волкової і мешканців будинку № 82. З усього цього випливав висновок: Ключину могли вдарити в кімнаті Волкової, хоч це й заперечує господиня. Проте до кінця вечірки вона з хлопцями не сиділа. Вітковський сказав: «Я не вдарив». Виходить, хтось інший вдарив? А ним міг бути лише Чилікін і більш ніхто. Адже, крім нього, Вітковського і Волкової, того вечора нікого в будинку не було.

Чилікін! Як він був зараз потрібен Крилатому…

ДВІЙНИК

Кримське літо було в зеніті. Рано спалахували і пізно згасали гарячі сонячні дні. Тягло на берег моря, в лісову прохолоду синіх гір, у тінь міського парку. Але Крилатий майже не залишав свого робочого кабінету, з хвилини на хвилину чекаючи дзвінка з прийомної про відповідь з розшуку, яку він з нетерпінням чекав.

І такий дзвінок, нарешті, почувся.

– Сергію Дмитровичу, підніміться нагору. Є те, що ви чекали, – проспівала в трубку тоненьким, зовсім як у школярки, голоском дів-чина-секретар. Крилатий був готовий розцілувати її за цю звістку.

З розшуку РРФСР повідомили, що Чилікін Дмитро Павлович, 1935 року народження, проживає в Омській області в другому селищі будівників целюлозно-паперового комбінату. Отже, координати свідка, з яким прагнув зустрітися Крилатий, були відомі. Залишалось тільки скласти речі, виписати відрядження, одержати у прокурора дозвіл на виліт літаком, і в путь-дорогу!

Прокурор погодився з доводами Крилатого, що йому потрібно таки вилетіти до Сибіру. Дійсно, викликати Чилікіна в Сімферополь було незручно й ризиковано. Хто знає, скільки часу х, пройде, поки він приїде сам. Дальший хід слідства міг і затриматися. Знову ж не було відомо: має Чилікін відношення до смерті Ключини чи ні. Коли і совість у нього чиста, тоді розрахунки на його приїзд до Криму могли б справдитися. А якщо він винен? Міг бути певен Крилатий, що Чилікін, одержавши повідомлення, не зникне? Привезти його по етапу, не маючи обвинувальних фактів, не можна. Це було б порушенням соціалістичної законності.

Підписуючи Крилатому відрядження, прокурор наче мимохідь зауважив:

– Мені здається Сергію Дмитровичу, що Чилікін дасть вам у руки ту нитку, якої вам не вистачає. Тільки дивіться, зайвою поспішністю не обірвіть її. Що ж, ні пуху ні пера!

Через годину Крилатий вже піднявся в повітря. Сидячи в м'якому зручному кріслі, він дивився через круглий ілюмінатор на дивовижну пустелю, яка пропливала під крилом літака. Наскільки сягало око, без кінця тяглися білосніжні хмари, залиті сліпучо-яскравим сонцем. А під ними десь глибоко була захована земля із своїми ріками, лісами, іграшковими будиночками. Сріблистий ТУ-104 стрімко мчав на схід.

Надвечір Крилатий був уже в Омську. Виявилось, що другий виселок будівників целюлозно-паперового комбінату, куди йому треба було потрапити, знаходився в тайзі кілометрів за двісті від обласного центру. Добратися туди можна було лише на попутній машині або на річковому катері по Іртишу, бо залізницю, лише почали будувати. Їхати в таку далеку дорогу проти ночі нічого й думати.

Тому Крилатий розшукав найближчий готель і зупинився в невеликому, досить затишному номері.

Вечір він провів, дискутуючи в думці сам з собою. Хто ж тепер для нього Чилікін? Такий же свідок, як і викладач фізкультури Вітковський, чи запідозрюваний вбивця Ключини? Як треба поводитись з ним при зустрічі? Те, що слідчий знав про його минуле, породжувало думку, що Чилікін міг ударити свого друга в кімнаті. Але як він це зробив, коли в будинку були хазяйка і Вітковський? Невже на їх очах стався злочин і вони мовчали про це?

Крилатий кинув у плетений кошик для сміття порожню пачку «Бєломорканалу», відчинив кватирку. Сивий цигарковий дим потягнувся через невеликий отвір до чорнильного неба, в якому мерзлякувато тремтіли сніжинки зірок.

«Допит Чилікіна допоможе глибше розібратися в даній ситуації, – стоячи біля відчиненої кватирки, міркував Крилатий. – Не треба забувати, що помилка в нашій роботі завжди тягне за собою важкі наслідки. Може поплатитися зовсім невинна людина, а справжній злочинець буде безкарно розгулювати на волі. Окрилений своїм успіхом, він здатний буде вчинити й інші злочини. Тому при веденні кожного слідства треба старанно шукати істини, не квапитись з висновками. Це особливо важливо при повторному слідстві…»