Чтение онлайн

– В авангард ми вліземо, не хвилюйтесь, – посміхнувся Патефончик, досить спритно орудуючи молотком та зубилом. Виявилось, що слюсарний інструмент його руки теж відчували тонко. І не дивно: Сенька ж був з робітничої сім'ї.

Через місяць їхні портрети справді красувались серед галереї передовиків. Патефончик і Чилікін спершу не повірили своїм очам, коли однієї неділі побачили свої зображення в багетових рамках, що були вивішені в червоному кутку. В ту хвилину, коли Патефончик, зсунувши на очі кашкета, хитрувать посміхався перед Дошкрю пошани, а Чилікін з невиразним почуттям гордощів чухав потилицю, до них підійшов начальник колонії.

– Ну, як вам подобається? – запитав він.

– А вам? – весело глянув на нього Патефончик.

– Мені дуже, – тепло посміхнувся майор.

– І нам теж, – відгукнувся Чилікін.

– Тоді поздоровляю. Почин зроблено, – міцно потиснув хлопцям руки начальник колонії. Злегка сутулячись, дебелий і костистий майор вийшов з червоного кутка, залишивши друзів самих.

– Ну, Дімко, – мовив Патефончик, – не знаю як ти, а я, коли вийду на волю, піду працювати на завод. Баста! За грати більше не хочу потрапляти.

– Я теж.

– Ех, мамочка моя! – солодко потягнувся Патефончик. – Знаєш, яке у нас тепер піде життя?

– Яке?

– Як у казці. Чилікін знизав плечима.

– Не розумію.

– Голова! Чим далі, тим цікавіше буде, – мрійно промовив Патефончик, і кожна рисочка його юного обличчя випромінювала радість.

Від Сеньчиних слів Дімці дуже захотілося додому.

ПОВЕРНЕННЯ

Не через тиждень і не через місяць, а все ж настав той день, коли начальник колонії викликав до себе Чилікіна і сказав:

– Ну, Дімо, іди в контору, одержуй документи. Закінчилось твоє життя у виправно-трудовій колонії. Повертайся до матері та дивись, не завдавай їй нового клопоту.

Дімка не міг повірити, що так несподівано став вільною людиною. Він розгублено закліпав зволоженими очима і зовсім чужим голосом вимовив:

– Ви помилились… Мені ще півроку…

– Що ж, – широко посміхнувся майор, і по його обличчю пробігли веселі зморшки, – за цю щасливу помилку я готовий відповідати перед своєю совістю, – і по-батьківськи ласкаво поплескав Дімку по спині. – Іди і тримайся як герой. Я буду цікавитись тобою. Сам теж пиши. Приємно буде одержати від тебе звістку. Бажаю всього найкращого.

– Дякую, громадянине начальник, – розчулено пробурмотів Дімка.

– Товаришу майор, – виправив його Буров. І додав: – Будеш у місті, провідай Сеню. Привіт від мене передавай. Адресу знаєш?

– Дерибасівська, 23, квартира 7, – безпомилково відповів Дімка.

– Бери з нього приклад. Бачиш, як хлопець взяв себе в руки, а був важчим за тебе. Зараз не нахваляться на заводі!..

– І я піду на завод! – промовив Дімка.

Сказав це він так твердо й щиро, що майор відчув непідробну радість.

– Чим швидше ти влаштуєшся, тим краще. В колективі людина завжди впевненіше себе почуває.

За ворота колонії Дімку провів вихователь-волжанин. Його жовтувато-сірі з веселою іскоркою очі взялись сумом. Поправляючи на Дімці кепку, що з'їхала на потилицю, він сказав:

– От, Чилікін, і прийшов кінець нашому знайомству. Вивели ми тебе на трудову стежку, тепер сам по ній іди. Якщо не звернеш з неї, станеш справжньою людиною. Цінуй, Дімо, завжди кожну годину, кожен день у своєму житті. Адже тебе чекає стільки/хороших справ.

Вони попрощались, як рівні, за руку. Дімка з пакунком під рукою, в розтоптаних робочих черевиках широкою ходою пішов по зігрітому сонцем асфальту, а вихователь-волжанин ще довго дивився йому вслід.

Дивився з надією й тривогою, думаючи про те, як складеться життя у цього чорноокого норовливого хлопчика? Адже життя прожити – не поле перейти…

В касі морського вокзалу черга була порівняно невелика.

Коли Дімка одержав квиток на теплохід, до посадки залишалося більше години. Не гаючи часу, він пішов на Дерибасівську, 23, щоб попрощатись з Патефончиком. Страшенно хотілося застати Сеньку вдома.

На дверях квартири № 7 було два дзвінки. Який з них до Патефончика, Дімка визначити не міг, бо прізвища на табличках давно витерлись. Навмання натис білий ґудзичок нижньої кнопки.

В напівпрочинені двері висунулась сива голова в чепчику. Зовсім старенька бабуся з жилавою, на диво тонкою шиєю запитала.

– Кого тобі треба, сину?

– Бабусю, Патефончик тут живе?

– Який такий Патефончик? Немає у нас Патефончиків.

– Як же нема? Сеня мені особисто сказав: квартира номер 7. Я добре запам'ятав.

– Тобі Сьомку Веселова треба? Так би й сказав, зараз покличу. А то якогось Патефончика питаєш… – пробурмотіла бабуся.

Лише коли вона подибала по коридору, Дімка зрозумів, що назвав Сеньчине прізвисько, яке йому дали в колонії, його справжнє прізвище – Веселов.

Сенька з'явився в дверях в одній майці, в тапочках, взутих на босу ногу, з перекинутим через плече махровим рушником. Видно, він саме вмивався в кухні.

– Дімко, мамочка моя! – широко розставив Сенька короткі сильні руки і міцно стиснув Дімку в обіймах. – Заходь, от молодець! От радість!

Дімка, ніяково посміхаючись, промовив:

– Я до тебе на хвилинку, теплохід зараз відходить…

– Що мені до того, – схопив його за руку Сенька і потяг за собою в темну прихожу, збуджено вигукуючи – Подумаєш, теплохід відходить! Встигне твій теплохід!

Кімната, де мешкав Патефончик, була досить просторою і добре обставленою. Але все-таки відчувалася відсутність жіночої руки. На столі лежала не зовсім чиста біла скатертина, у вазі для квітів віником стирчав давно зів'ялий букет бузку, блідо-кремові фіранки на високих вікнах потемніли і витягнулись, шовковий абажур вкрився тонким шаром пилу.

– Сестричка поїхала екзамени в університет здавати, – застилаючи ковдрою ліжко, сказав Патефончик, – так що вибачай за відсутність ажуру. Сідай, мамочка, – змахнув він рукою з плюшевої оббивки стільця хлібні крихти. – Будь як дома. Зараз перекусити щось пошукаємо.

– Я ж тобі сказав, що мені треба бігти, а ти «перекусить»! – ледь присівши, піднявся із стільця Дімка.

Патефончик енергійно посадив його на місце.

– Сиди і не рипайся.

– Але ж я можу запізнитись…

– Тоді ходімо до твого теплохода, коли ти без нього жити не можеш! – розчинив шафу Патефончик і зірвав з вішалки першу, яка попала під руку, сорочку. – Ніколи не думав, що через якийсь там теплохід ти ладен на мене наплювати!