Чтение онлайн

— Вони трохи дешевші за південноафриканські.

— А котрі з них південноафриканські? Я бачу, ви на них знаєтесь.

— Моя дружина успадкувала кілька діамантів, І я біля неї трохи просвітився. Південноафриканські мають синюватий полиск.

— Майже всі камінці так блищать, юначе. Вони належать до коштовніших?

— З погляду колекціонерів. Це означає, що вони й справді коштовні, а втім, я не знаю.

— А скільки все це разом коштує? — запитав Тикач, мить помовчавши.

— Важко сказати, я ж не спеціаліст. Зрештою, ціна діамантів — це завжди таємниця. Їхня ціна, власне, визначається тим, наскільки досвідчений покупець і чи дуже йому цього камінчика хочеться. Для жінок вони завжди будуть дорожчі, бо вони їх завжди дуже хочуть.

Тикач відкашлявся, а потім сказав:

— Значить, грабунок?

— Якщо вірити Мальвіні, то це грабунок найвищого ґатунку. Отой жовтуватий має, мабуть, зо три карати.

— У кронах, юначе, у кронах! — палко вигукнув Тикач. Хтось постукав у двері. Тикач схопився з місця і загорлав:

— Нікого не впускайте без мого дозволу!

А заспокоївшись, наказав Трампусові замкнути двері. Та тільки той хотів це зробити, зупинив його.

— Ні, юначе, щоб замкнути двері, ви змушені будете одвернутись, а я… ні, я навіть на хвилину не хочу залишатися з цією гидотою без свідків.

— Ви гадаєте, що могли б спокуситися й узяти собі один камінчик?

— Не один, а вісім, щоб ви знали, — злісно засміявся Тикач. — Я не хочу, щоб потім сказали: «Тикач на хвилину лишався сам із тими камінцями, — чи не здається вам, що останнім часом він розкошує? Що п'є по вісім чарок бехерівки? Що купив собі шубу?» Я не хочу сказати, що такі плітки про мене поширювали б ви, але… Знаєте що? Я накажу, щоб нас замкнули. Щоб ніхто не зміг сюди вдертися і потім плескати язиком, що ми тут ділили здобич. — Він уже хотів був натиснути кнопку дзвінка, але рука раптом опустилась. — Це було б іще гірше, — вимовив здавленим голосом. — Знаєте що ми зробимо? Покладемо це все назад у мішечок. Потім складемо протокол і сховаємо в сейф. Спершу у наш, а на ніч… можливо, до великого сейфа в банку. — Він витер з чола піт.

— Але я справді дуже хотів би знати, — додав схвильовано, — яку вартість має те, що ми знайшли. Хоча б приблизно.

Трампус усміхнувся й на мить замислився.

— Той, на три карати, коштує приблизно вісімнадцять-двадцять тисяч крон.

— Не меліть дурниць! Такий миршавий камінчик! І до того ж, як ви самі казали, не зовсім повноцінний.

— Нещодавно я бачив подібний у вітрині в Рехнера, і коштував він вісімнадцять тисяч п'ятсот крон. А решта тридцять п'ять… — Трампус замислився. — Це, правда, лише так, на око, я не знавець, розумієте… одне слово, десь так на сто вісімдесят — двісті тисяч крон.

Здавалося, що скам'янілий Тикач зараз знепритомніє.

— Це більше як сто моїх місячних заробітків, — прошепотів він. — Тільки в одному мішечку ми маємо трофеїв на двісті тисяч крон. Мабуть, треба було б покликати ще когось із наших.

— Можна покликати навіть двох.

— Це добра рада, покличу двох. Знаєте, чим більше людей буде при цьому, тим менший риск… Але… — він мить подумав, — чим більше людей знатиме про це, тим більше буде розмов.

— Ми зобов'яжемо їх мовчати. Нехай заприсягнуться.

— Це вони зроблять з охотою. Навіть десять разів. І все-таки ще до вечора про це цвірінькатимуть усі горобці в Карлових Варах. Ви, напевне, помітили, що їх тут безліч і вони вміють чудово цвірінькати. Цілком можливо, юначе, що вже й зараз хтось шепче, що ми знайшли великий скарб і ділимо його між собою і що я вигнав людину, яка хотіла подивитися, чи нам щось не прилипло до пальців. Ви забуваєте, юначе, що майже всі чоловіки одружені. І що майже в кожного з них свербить язик. Що їхні дружини вміють витягти з них найпотаємніші думки. І що в тих жінок язики сверблять ще більше, ніж у їхніх чоловіків. І що в них є приятельки. А в тих приятельок також є приятельки. Ні, ні,— додав він рішуче, — присяги нічого не варті.— Потім накинувся на Трампуса: — Доброго клопоту ви мені завдали, нічого не скажеш!

Трампус мовчки згріб камінчики й поклав назад у мішечок. Потім розтулив долоні, потрусив рукавом і для певності ще дихнув на Тикача.

— Як бачите, я не потяг жодного камінчика.

— Нащо ви зробили це, юначе? Як ви зважилися без мого дозволу?

— Щоб ми нарешті зрушили з місця. Тепер зав'яжіть це, поставте хоча б службову печатку і складіть протокол. А тоді розв'яжемо ще ті три мішечки, що залишились…

— Ні, ні! — боронився Тикач. — Але щодо службової печатки, то це непогана думка.

— А я кажу, що розв'яжемо, — наполягав Трампус. — Повинні ж ми знати, що там є. Я вмираю з цікавості. А ви хіба ні?

— Я теж, — погодився Тикач. — Але ж це вибухівка. Я не можу дозволити, щоб у мене на столі валялася вибухівка.

— Ми зробимо це інакше, — мовив Трампус так авторитетно, що Тикач проковтнув свої заперечення. — Спишемо протокол, таємний, у трьох примірниках. Один залишимо собі, другий сховаємо для Клубічка, а третій після його схвалення надішлемо до міністерства. Копії запечатаємо й напишемо, що печатки не можна знімати без нашого дозволу. Але насамперед подзвонимо Клубічкові.

— Так я й знав, — майже вигукнув Тикач. — Навіщо йому дзвонити? Яке діло до цього вашому проклятому Клубічкові?

На превелику силу Трампусові вдалося нарешті переконати Тикача, що Клубічкові є до цього діло. Потім Тикач відрізав печатку з другого мішечка. В ньому було сорок вісім діамантів, чотири з них були більші за той найбільший із першого мішечка; Трампус на око оцінив вартість другого мішечка у двісті вісімдесят — триста тисяч крон.

Тикач видав якийсь дивний звук, а потім майже прохрипів:

— То, виходить, ми вже маємо тут майже півмільйона. — Хвилину він споглядав ті камінчики, мов небезпечні мікроби. — Але ж це просто аморально, — вимовив він, трохи оговтавшись, — півмільйона… А в мене, юначе, зараз лежить у гаманці дев'яносто крон. Дев'ять днів не маю права ковтнути бехерівки… навіть тоді, коли смертельно втомлений.

— Я не маю на це права вже другий місяць, — зауважив Трампус.

Тикач підвів голову. Вигляд у нього був такий, ніби він випив сім чарок бехерівки.

— Що ви сказали, юначе? Ах, так. Але то вже щось інше. — Він погрозив камінчикам. — Я кажу, що це аморально. — Зненацька засміявся. — Отже, ми випередили Клубічка. Адже так, юначе? Куди йому до нас із тими крихтами з консерваторії, ха-ха!

Трампусові вже набридло слухати те його «ми», «ми» й «ми».

— Ви повинні визнати, що мені пощастило.

Тикач уже так звик до думки, що знайдений скарб був їхньою спільною справою, що кинув на Трампуса щиро здивований погляд.

— Тобто як це вам пощастило? Що ви маєте на увазі?