Чтение онлайн

Не встиг він закінчити, як у двері постукали і до кімнати, приємно посміхаючись, зайшов Ленц.

— Чого ви сюди прийшли? — накинувся на нього Тикач.

— Як то чого? Доповісти, що я її привіз. Тикач витріщив на нього очі!

— Кого ви привезли?

— Баумрук, як мені було звелено. Тикач безпорадно зиркнув на Трампуса.

— Хто вам це велів? Ленц показав на Трампуса.

— Колега Трампус. Подзвонив, щоб я її негайно привіз.

І почав докладно розповідати, як усе було, аж поки Тикач не схопився за голову.

— Досить! Де вона тепер?

— Їй стало погано, і я дозволив, щоб вона пересіла до водія.

Тикач з Трампусом мовчки вибігли надвір. Перед будинком справді стояла машина, у ній сидів водій, але пані Баумрук мов корова язиком злизала. Шофер прихилився до дверей кабіни, і всі спроби розбудити його були марні. Поки з ним морочились, Трампусові почулося, ніби десь удалині жіночий голос кличе на допомогу. Та за хвильку було вже чути лише гуркіт автомобільного мотора. Тикач спершу подумав, що водія вбито, проте хвилин через п'ять у бідолахи з'явилися ознаки життя, його трясли доти, аж поки він остаточно опритомнів і розповів таке: Ленц посадив Баумрук біля нього, наказав стерегти, а сам зайшов у дім. І саме в цю хвилину з горішньої частини Садової вулиці з великою швидкістю примчало брунатне авто. З нього вийшов чоловік з сигаретою і чемно спитав по-німецькому, як доїхати до готелю «Ганіка». Водій відповів. Чоловік подякував, запропонував йому сигарету і навіть підніс вогню. Далі він пам'ятає тільки, як йому запекло в носі, а потім у горлі. І більш нічого.

Тикач був такий обурений, що не міг навіть говорити. Посадив Ленца на місце водія, сам сів з Трампусом позаду і всю дорогу розлючено мовчав. Поки доїхали до «четвірки», мусили двічі зупинятися, бо водій утрачав свідомість. Коли ж його поклали на канапу, він не міг говорити, хоч очі й були розплющені. Тим часом прибув лікар. Було це вже знайоме «курча», воно перелякано поглянуло на Тикача.

— Так от, хлопче, — сказав Тикач, — цьому дурневі дали щось понюхати, і він одразу зомлів. Як ви гадаєте, що б це могло бути?

Виявилося, що «курча» хоч іще зовсім молодий хлопець, але лікар уже досить добрий. Він понюхав коло водієвого носа і рішуче сказав:

— Це наркоген.

Тикач вражено глянув на нього:

— Наркоген? Зроду не чув такого.

— Це нові ліки, — пояснило «курча» поважно. — Ми отримали його всього кілька ампул — для випробування. Домоглися успіху, давши його одному пацієнтові під час нервової кризи.

— Гаразд, гаразд! Мені треба знати лише, що це за препарат і чи не матиме він поганих наслідків для водія.

— Ні,— запевнило «курча». — Ми застосовуємо його, коли треба когось швидко приспати.

Коли лікар пішов, Тикач зміг нарешті розважити душу.

— Того мерзотника, що вчинив це, хтось попередив («Чи не моя дружина?» — подумав він), що ми поїхали на Садову, тридцять два, піддурив по телефону Ленца і видав себе за вас. Але для чого вони викрали Баумрук? Чому вона кликала на допомогу? — Він накинувся на Ленца: — Як же ви не розібрали, що вам дає наказ зовсім незнайома людина?

— Не знаю, — винувато сказав Ленц. — Він говорив так, як пан Трампус.

— Як це? Ви хіба розмовляли з Трампусом по телефону?

— Так, двічі. Я помітив, що панові Трампусові часом трохи ніби зривається голос. Оскільки ж я знав, що ви поїхали на Садову, тридцять два, мені не здалося дивним…

Тикач зупинив його помахом руки.

— Годі! Вас упіймали на гачок, підробивши голос, а водій під час виконання службових обов'язків дозволив, щоб його пригощали сигаретою… — Він подивився на водія: — Можете вже говорити?

Той кивнув.

— Тільки ще якийсь туман у голові.

— Я дивуюсь, що у вас там взагалі щось є,— пробурчав Тикач. — Можете змалювати нам портрет того типа, який так блискавично приспав вас?

— Він був у великих окулярах, на правій руці мав перстень з брильянтом, а в роті — два золотих зуби.

— Можу дати голову собі відрубати, що тепер він уже без окулярів. Він начепив їх для того, щоб ви не побачили його очей. А людей з золотими зубами є сотні. Чи звернули ви увагу на його вуха?

Ні, шофер їх у пітьмі не роздивився.

— Тепер шукаймо вітра в полі. Але я так і зроблю! — вигукнув Тикач. Потім обернувся до Трампуса: — Після такої ганьби ви мені більше тут не потрібні, юначе. Коли хочете, можете повертатись до жінки. А Клубічкові можете передати посвідку Баумрук на право переходу кордону. На щастя, я заховав її у шухляду стола.

Але насправді він хотів позбутися Трампуса з іншої причини. Ніколи ще не відчував такої потреби побути на самоті, як у цю хвилину, коли все, на що він спирався, враз розвалилось. Повідомлення Пальмера приголомшило його, але він ще тримався, хоч усе зводилось до того, що підозра падає на його дружину. Так, під машкарою лінивої цікавості вона витягла з нього все, що він знав про Віртерову таємницю. Він міг простежити крок за кроком усю її діяльність, як зраджувала таємницю чоловіка своєму першому коханню, котре знову знайшло до неї стежку. Лише одне йому було ще неясно: чи саме вона сказала Еріхові про те, що Віртер житиме в «Імперіалі». Він не міг запідозрити в цьому Кршікаву, можливо, тут була заплутана Штюльпер.

Блукаючи після обіду містом, щоб трохи заспокоїтись, він заглянув до хірургії, довідався про здоров'я Віртера й раптом зустрівся з нею в коридорі. Вона вперше вийшла з палати після раптової операції апендициту. Так от чому вона так зле виглядала під час тієї розмови з Кршікавою. Її вже мучив гострий біль, і її відвезли до лікарні за годину до того, як він сказав Кршікаві про «Імперіал»,

Потім, хоча й нерадо, Тикач зробив те, що повинен був зробити. Він недбало сказав дружині, що затримав підозрілу Баумрук, котра будь-що хотіла поговорити з Віртером на Садовій вулиці, і що тепер вона сидить у відділі безпеки. Саша, безперечно, відразу ж повідомила про це Еріха, а той заманив Ленца телефоном на Садову вулицю.

«Я спіймаю того чорта, — подумав він з люттю, — і вб'ю його. Навіть коли б мав поплатитися за це головою.

Баумрук вони, певно, прибрали тому, що гадають… так, гадають, що та жінка, колишня добра Віртерова знайома, знає його таємницю. Очевидно, найближчим часом тут слід чекати нового замаху на життя…»

Стосунки між Клубічком та Петровіцьким, шефом четвертого відділу міністерства внутрішніх справ, не погіршились за останній час, бо вони, власне, були поганими ще з самого початку Клубічкової служби. Вже тоді Петровіцький був його безпосереднім начальником і між ними з досить складних причин виник антагонізм. Петровіцький належав до вищих службовців управління поліції, так би мовити, до еліти. Юрист із вищою освітою, «з порядної сім'ї», заможний як з походження, так і завдяки вигідному одруженню, яке наблизило його до кількох найвпливовіших родин панівної верстви в республіці. Кожному було ясно, що його чекає блискуча кар'єра і що посада шефа відділу безпеки — тільки один із її етапів. Що раніше чи пізніше його призначать директором поліції, а потім і переведуть до міністерства внутрішніх справ. Одного чудового дня він стане міністром. Петровіцький це розумів, і це мимоволі впливало на його стосунки з підлеглими. Він хоч і ставився до них із звичною привітністю, проте зневажливо.

Згодом його й справді призначили директором поліції та начальником секції, і він, займаючи ці посади, останнім часом усіма силами охороняв чеських фашистів. А Клубічко, навпаки, як лише міг, боровся проти них. Така можливість з'являлася тільки тоді, коли прибічники чеського фашизму вступали в конфлікт із карним кодексом. Клубічко, як того вимагав обов'язок, заарештовував їх і віддавав до суду, Петровіцький, навпаки, перешкоджав цьому. Прикриваючись політичними причинами, він раз у раз клопотався про когось, але мусив відступати, коли Клубічко звертався до послуг свого приятеля, головного редактора Арне Мауріна, який одразу робив із цього сенсацію. Ясна річ, що його ненависть до Клубічка дедалі зростала, і Петровіцький чекав лише нагоди, щоб його звільнити.