Чтение онлайн

— О другій ночі? — жахнувся Трампус.

— А чом би й ні? Маєте принаймні три години, щоб виспатись. Можете прийти навіть чверть на третю.

— Послухайте, — сказав Трампус, — ви гадаєте, що є підстави для арешту Віртера? Я цього не сказав би. Я б трохи почекав.

— Ви гадаєте, що слід чекати, поки розтрощать іще шість роялів? — ущипливо запитав Тикач. — Адже й так зрозуміло, що справа дуже серйозна. — І загадково додав: — Цілком можливо, що Віртер ще дякуватиме мені за те, що я його заарештував.

— Як правило, цього ніхто не робить.

— Не робить, згоден, — почав був Тикач, але, махнувши рукою, замовк. Не буде ж він викладати свою гіпотезу, що таємничі відвідини Лісової каплички пов'язано з нападом на «Річмонд» і що це так налякало Віртера, що він волів би на якийсь час потрапити за грати. — Про це ми, можливо, поговоримо.

У швейцарській під ключем Трампус знайшов клаптик паперу, на якому було написано: «Негайно подзвоніть шефові».

«Дуже добре. Я попереджу Клубічка, щоб він трохи стримав Тикачів запал», — подумав він і пішов на поштамт.

— Лінія зараз звільниться, — люб'язно кивнула йому телефоністка. — А поки що, будьте ласкаві, витягніть з цих лотерейних білетів три. Бачте, нам дуже хотілося б купити машину, але і я, і мій чоловік маємо нещасливу руку. Коли я вас побачила, то відразу подумала: «Цей блондин витягне тобі щасливий білет. Звісно, якщо схоче».

— Схоче, схоче, — весело відповів Трампус і вибрав з десяти білетів три.

— Чудово! — зраділа телефоністка. — Щиро дякую, пане! Якщо я виграю, десята частина ваша. Скажіть, будь ласка, де ви мешкаєте і як ваше прізвище?

— Мешкаю я в «Бразілії», а прізвище моє Трампус. Зденек Трампус.

— Хвилинку! — вигукнула вона. — Здається, це прізвище мені вже знайоме.--1 витягла телеграфний бланк. — Щойно для вас прийшла телеграма.

Трампус узяв папірець з її сріблясто налакованих нігтів і прочитав: «Приїду завтра». Підпису не було, та він і не був потрібен.

— А тепер даю вам Прагу, — сказала телефоністка. — Лінія саме звільнилася.

Та коли його з'єднали з відділом безпеки, виявилося, що Клубічко кудись поїхав службовою машиною і сьогодні вже не повернеться. Трампус повісив трубку, ледве стримуючись, щоб не вилаятися, його надія, що Клубічко накаже Тикачеві відкласти допит Віртера, розвіялась, як дим.

Трампус повертався до пансіону такий замислений, що навіть не звернув уваги на красу ілюмінованого фонтана в міському парку. В нього не було ніякого сумніву, що Клубічко приїде сюди заради «Орфеїв». І, звичайно, розв'яже цю справу, певно, не таку вже й складну. Замислившись, Трампус непомітно дійшов аж до головної колонади. Карловарське повітря і вереснева ніч зробили з неї мистецьку картину. Колонада нагадувала сцену, на якій виставлявся весь блиск вищого світу, і його було стільки, що Трампус, здавалося, відчував навіть комплекс неповноцінності й тому намагався обминути колонаду. Принаймні удень. Але зараз уся та шикарна публіка танцювала, фліртувала й розкидала гроші у «Пуппа». Колонада була безлюдна. Лише з підвалу пансіону «Вюртемберзький двір» долинала музика. «Може, трохи висплюся, на щастя, тут тихо». Він прочитав кілька сторінок старого Мельвіля і солодко заснув. Однак о другій годині будильник безжалісно вирвав його з обіймів сну.

Тикач ходив по кабінету, як роздратований лев.

— Ви спізнилися на двадцять хвилин, — накинувся він на Трампуса. — Сподіваюсь, ви принаймні виспались.

— Що з Віртером? — запитав Трампус, усе ще напівсонний.

Тикач невесело засміявся.

— Уявіть собі, спить у нічній шапочці, на якій вишито: «Солодких снів». Хоча ні, сьогодні йому не до снів. Та ще отой сейф… Я накинувся на нього, поки він ще не зовсім прочумався. Навіть не пробував відмагатись. І знаєте чому? Бо знав, що я той сейф уже раз обшукав.

— Як це — знав?

— Бо він — хитрющий пройдисвіт, — сердито відповів Тикач. — Наліпив на краї волосину, а я не помітив і, відчиняючи, обірвав.

— Ішов спокійно?

— Зовсім спокійно, — загадково всміхнувся Тикач.

— Ви вже його допитували?

— Ні-і,— Тикач трохи помовчав. — Допит я поки що відклав. Ми з ним лише трохи погомоніли.

— Це ви добре зробили, — з полегшенням мовив Трампус. — Я радив би з цим почекати, поки приїде Клубічко.

— Клубічко… — замислився Тикач. — Авжеж, Клубічко! Але хто його знає, коли він здумає до нас завітати.

— Телеграфував, що приїде сьогодні. Мабуть, буде тут уранці.

Тикач недовірливо зиркнув на Трампуса.

— Ви з ним розмовляли по телефону?

— Ні, він сам телеграфував.

Тикач глянув на нього понуро і так само понуро всміхнувся.

— Я відкрию вам таємницю, юначе. — Він з неприхованим задоволенням почав називати так Трампуса, хоча були вони одного віку. — Мені доводилося затримувати чимало людей, але ще ніхто так не радів з арешту, як Віртер.

— Радів? Що його заарештували?

— Власне, це не можна було назвати арештом. Просто я привів його сюди в трохи незвичний час для напівофіційної розмови.

— І, кажете, він з того зрадів?

— Так, юначе, ніби тільки того й чекав. Здається, в житті цього босяка я зіграв роль доброї феї. Допиту нібито дуже боявся. Я не запротоколював нашої розмови, але можу вам переказати досить точно… — Він пройшовся сюди й туди по кабінету. — Віртер почав сам: я знаю, мовляв, що ви полюєте на мене через ті роялі… Ця дивна розмова так і пішла далі — я вдавав, ніби намагаюся перед ним це приховати, а Віртер провокував мене. Нарешті я збагнув, що для нього було б краще, якби я його заарештував. Про це я, до речі, вже давно здогадувався. «Стривайте, пане Віртер, — сказав я йому, — я й справді, як ви кажете, полюю на вас через ті роялі і дуже охоче затримав би вас, та тут не можна поспішати. А що мені здається, ніби ви й самі цього хочете, я міг би стати вам у пригоді, певна річ, якби ви зізналися, що це ви вчинили той розбій у пані Ганусекової». — «Ні, це не я!» — відповів він так рішуче, що я не міг йому не повірити. «То, може, ви знаєте, хто це зробив?» — провадив я далі допит, який, власне, й не був допитом, бо я не викликав стенографістки. «Може, й знаю, але не можу вам цього сказати», — відповів він.

— Надзвичайно цікаво! — вигукнув Трампус.

— Я, звісно, нагадав йому, що коли хтось знає про злочин і не хоче сказати, то стає його співучасником. «Я знаю, — відповів він, — але нічого не можу вдіяти». Так ми розмовляли добрих десять хвилин, аж поки мені не урвався терпець. «Знаєте що, — сказав я йому, — ви можете досипати й удома, я відпущу вас, прийдете сюди завтра, скажімо, десь близько полудня, та й продовжимо нашу розмову».

— Він погодився?

— Уявіть собі — ні. Пояснив причину цього досить загадково. Переповім вам його слова, як запам'ятав: «Після того, як ви мене забрали, я вже не можу повернутись додому, не поставивши на карту свого життя». Отак він мені й відповів.

— Чи ти ба!

— Потім я зварив йому чорної кави, і він розповів, що в нього на серці: він справді дещо знає про роялі, але не сміє навіть писнути, щоб не накласти за це головою. Так, щоб не поплатитися за це життям. І що він мене просить, так, саме просить, лишити його за гратами, бо після того, що він тут розповів, це, власне, мій безпосередній обов'язок. Що, безперечно, настане ще така ситуація, коли він зможе розповісти про все, але зараз, мовляв, на це ще не пора. І при цьому вигляд у нього був такий переляканий, мовби його охопив невимовний жах. Я зрозумів, що не витягну з нього більше ні слова, й наказав одвести його в камеру, а тепер сушу собі голову: що, власне, за тим усім криється?