Чтение онлайн

— Ви маєте рацію, колего. Бачите, яка в нас захоплююча професія, — усміхнувся Клубічко. — Чи не спало вам на думку, що Утєшилову прислали сюди, щоб вона стежила за Віртером і спробувала з нього щось витягти? І що Віртер тому й не хоче повертатись додому? Можливо, це колишня Кодетова дружина, яка знає про Віртера щось дуже компрометуюче?

— Це ще не все, — вів далі Тикач. — Учора ввечері до пані Утєшилової приходила гостя. Управителем будинку там працює чех, на прізвище Плєснівий. От ми й попросили його припильнувати за Утєшиловою. Та гостя — молода дівчина, з обличчя схожа на пані Утєшилову, була в якомусь дивному капелюшку і в костюмі, яких у нас не носять. Радилися вони години зо дві. А вночі прийшли ми і забрали Віртера. Й одразу ж після того дівчина попросила управителя будинку випустити її з дому.

— А пані Утсіпилова? — насторожено запитав Клубічко.

— Нібито була десь у місті. Я не турбував її досі, щоб не розсердити Петровіцького.

— Ця дівчина, — сказав по паузі Клубічко, — мабуть, і була отією русалкою з автобуса. Вона втекла. Куди? До того, хто її сюди послав. Він і є отой головний. Шкода, що ваш Плєснівий не простежив за нею. Але це вже було б забагато. Зрештою, я гадаю, що вона незабаром і сама дасть про себе знати. — Він пройшовся по кімнаті.— Непогано було б поговорити з Пальмером.

— Може, нам удасться це зробити, — озвався Тикач. — «Я тримаю з ним зв'язок і скажу вам пізніше.

— Зв'язок? — здивувався Клубічко.

— Ви не знаєте тутешніх умов, — понуро відповів Тикач. — Пальмер працює в Мозера, а там усі службовці та майстри — генлейнівці. Нам доводиться зустрічатися таємно, бо інакше це могло б коштувати йому життя. — Він знову замислився. — Було б найкраще, якби ви зустрілися з ним за містом. Наприклад, у Локті. Замок там доглядає добра чешка. Десь у неділю, бо в інший час він не може. А що ви, власне, від нього хочете?

— Я спробував би допомогти його пам'яті. Треба встановити особу того типа з Яхимова, бо від Віртера ми, очевидно, вже нічого не довідаємось.

— Я спробую зробити це сам, — сказав Тикач, насупившись. — А коли нічого не вийде, то влаштую вам зустріч із Пальмером.

Клубічко підвівся.

— Гаразд. А тепер мені треба негайно повернутися до Праги.

— Чого ви так поспішаєте? Адже у вересні Карлові Вари найкращі.

— А того, що там є два роялі марки «Орфей», які я ще не встиг оглянути. Бувайте здорові й бережіть нам Віртера, як ока в лобі. Я скажу Трампусові, щоб допомагав вам. Якщо ви, звісно, хочете.

Тикач щось пробурмотів собі під ніс.

— Він вам не до вподоби?

— Скоріше я йому, — прогув Тикач.

Зустрівшись із Трампусом, Клубічко переказав йому розмову з Тикачем і додав:

— Мені здається, любий мій, що в Кардових Варах нам більш нема чого робити. Звичайно, людина завжди може помилитись, але я гадаю, що центр ваги цієї справи пересунувся туди, куди доїхала Ільзочка. Це, безперечно, Прага. Там, певно, живе й той, хто цим усім керує. Може, це він уже розтрощив на Віноградах [14] два роялі. Ільзочку послали сюди, щоб вона вивідала імена власників заздалегідь позначених роялів. Хтось припускав, що про це знає Віртер. Можливо, навіть цілком імовірно, що Ільзочку послало гестапо, щоб вона, як законна спадкоємниця, забрала своє майно. А потім нацисти, звісна річ, відібрали б його в неї. Усе це, щоправда, тільки здогади, але ти принаймні бачиш, як цікаво було б мені познайомитися з дівчиною, котру зустрічав на кордоні Віртер. До речі, тебе знову годували сиром?

— Я їв цю гидоту аж двічі,— відповів Трампус майже з люттю. — Запіканку, а потім ще окремо на тарілочці з зеленою цибулькою.

— Мені щось здається, що ти вже й операцію вважаєш не такою страшною, як лікування сиром.

— Ваша правда… Як тільки уявлю собі, що все життя доведеться їсти сир…

— А може, ще й після смерті. Якщо існує потойбічний світ…

— Мовчіть, бо я за себе не ручуся!

— Ну гаразд, бувай здоров, Зденеку, я таки їду. Будуть якісь новини, я тобі подзвоню. А тим часом ти тут самовіддано їж свій сир.

Другого дня по обіді Клубічко сидів, як завжди, біля великого вікна в кав'ярні «Амбасадор» на Вацлавській площі, дивився на безперервний потік людей, що плив тротуаром в обох напрямках, і знічев'я прикидав у думці, скільки є в столиці гарненьких дівчат, яким близько вісімнадцяти років. Він був просто-таки вражений тим, що їх так багато. Жвавих, гарно вбраних юпок, що останнім часом навчились так підкреслювати жіночність у всьому, від високих каблуків і збудливих сукенок аж до визивних зачісок; була тут неймовірна кількість. І, дивлячись на цих дівчат, Клубічко міркував, які з них вийдуть матері, водночас усвідомлюючи важке завдання, що стояло перед ним: знайти поміж тисяч оцих гарненьких пуголовків саме ту, яку розшукував, — Ільзочку. Якщо вона й справді приїхала до Праги. Знов переглянув стрічку, де вона з'являється на прикордонному пункті в Яхимові, але це мало йому допомогло: кадри були не чіткі й показували лише те, що та особа невеличка на зріст, дуже гарненька, з напівдитячою усмішкою, що на ній пальто не такого фасону, як носять у Празі, і що капелюшок її має форму дзвіночка. Таке собі миле пташенятко.

Він вивчав ті кадри аж до запаморочення голови, а все побоювався, що не впізнає Ільзочку, особливо такого теплого дня, як сьогодні, коли відважні молоді дами поскидали пальта й розгулювали в легких костюмах. А в костюмі Ільзочка, певно, виглядає зовсім інакше, і якщо вона зняла цей капелюшок-дзвіночок і йде собі, як інші пражанки, простоволоса, хизуючись красою свого волосся, то він не впізнає її, навіть хоч би дівчина пройшла повз нього.

За хвилину він устав і пішов на набережну Сметани, де в консерваторії стояв один із роялів, які податкове відомство продало, щоб покрити Кодетові борги. Відрекомендувався директорові консерваторії й попрохав дозволу оглянути рояль «Орфей».

— Дивно, що ви цікавитеся саме цією старою коробкою, — сказав директор. — Ми придбали її десь років чотири тому, і запевняю вас, що й тоді цей рояль небагато був вартий. На ньому грають найменш здібні учні. А за ці чотири роки — що ж, роялі також старіють, коли невмілі руки тарабанять по них цілими днями.

— Ну, ну! А що ви, власне, проти нього маєте? Директор відкрив рояль і пробіг пальцями по клавіатурі. Потім глянув на Клубічка:

— Що ви на це скажете?

— Що я скажу? Що ви чудово граєте!

Директор усміхнувся.

— Це означає, що ви не вмієте грати на роялі.

— Це правда, — признався Клубічко. — Але як ви про це дізнались?

Директор знову пробіг пальцями по клавіатурі «Орфея», потім глянув на Клубічка заохотливо і водночас трохи зневажливо й повів його до іншого рояля, марки «Бехер». Піднявши кришку, сказав:

— А тепер послухайте цей. Наші майбутні віртуози мучать його всього рік. — Відтак заграв на ньому ту ж саму мелодію раз, потім ще раз і подивився на Клубічка. — Відчуваєте різницю?

— Не гнівайтесь на мене, але я не відчув нічого. Тільки те, що ви граєте справді чудово.

Директор закрив рояль, подивився на Клубічка ще з більшим презирством і сказав:

— Та це ж як небо і земля! «Бехер» має гарний резонанс і реагує на кожен удар. «Орфей», навпаки, майже зовсім не резонує, і виправити його неможливо. Певно, той, хто його робив, не розуміється на роялях або ж мав для цього поганий матеріал. — І подивився на Клубічка з виразом: «Іди вже собі геть!»

Але Клубічко не збирався іти, навпаки, він ще уважніше оглядав рояль. Найбільше його, здавалося, зацікавив золотий напис: «Орфей». Несподівано він спитав: