Чтение онлайн

Командир полку у відпустці Вз /—/ Риботицький, дипломований підполковник

Крім формування у плебейській масі волинян і бойків почуття гордості від приналежності до шляхетського минулого, військові сановники шукали також можливості привласнення інших груп населення з української низини і карпатських гір — поліщуків, гуцулів і лемків. Не маючи можливості віднести їх до польських груп, псевдонауковці видумали теорію, що це є самостійні племена, тобто етнічні групи, які не мають нічого спільного з українським народом — саме як «нащадки римських лицарів», оселені у Карпатських горах. Якби ці групи прийняли цю теорію за чисту монету, це принесло б подвійну користь: ослабило б український потенціал на кілька мільйонів людей і дало б надію, що у майбутньому їх можна буде додати до польського народу.

На Поліссі виокремленню племен сприяла суцільна неписьменність (78,1 % неписьменних на селі за переписом 1921 року), а за тим іде низький рівень національної свідомості. Поліщук, коли його питають про національність, звичайно відповідав: «тутешній». Влада поспішно ввела цей термін до офіційної номенклатури, внаслідок чого перепис населення у 1931 році показав, що на Поліссі мешкає 4,8 % українців, 6,7 % білорусів і аж 62,4 % «тутешніх» — прекрасної сировини для денаціоналізації. Влада знала, що чим довше утримає темноту, тим більший буде результат, тому з усіх сил гальмувала процес розвитку національної свідомості. Якщо у 1929 році на Поліссі (Брестський, Дрогічинський, Кобринський, Пінський, Пружанський, Столінський повіти) діяло 127 читалень «Просвіти», які об'єднували 1754 члени, то у 1933 році залишилось 2 читальні і 48 членів. Проте польську мову введено не тільки у всіх школах, але й у православній церкві. Усі прояви українського і білоруського життя контролюються місцевою адміністрацією, а поблизу кордону — під наглядом КОПу.

Особливим завзяттям полонізації Полісся відзначився поліський воєвода полковник Костек Бєрнацький — колишній шеф жандармерії Легіонів Пілсудського (1914–1918), комендант Брестської фортеці у 1930 році, організатор концентраційного табору (1934) у Березі Картузькій. У 1920–1931 роках на Поліссі додалось близько 40 тисяч польського населення, головним чином осадників, службовців, учителів і робітників.

Військо зацікавилось також Гуцульщиною. Це було ще за життя Пілсудського — Товариство друзів Гуцульщини створено 12 грудня 1933 року. Воно розглядалось як товариство високого рангу, оскільки головою головного правління став генерал Т. Каспшицький — пізніше міністр військових справ (1935–1939). Товариство мало багато видавничих проектів, мало намір провести на Гуцульщині оселювальну акцію у поєднанні з виселенням населення, яке не гарантувало лояльності до держави. Проте українська національна свідомість була тут на високому рівні, і проекти «усамостійнення» гуцулів не вдались. Велику роль у захисті цієї, напевно найпрекраснішої, частини Карпатських гір відіграла контратака української преси. До публіцистичної баталії підключився «Польсько-Український Бюлетень» — цінне видання, присвячене будівництву добрих відносин між двома народами. Тижневик доводив, що гуцули є українцями і не треба непрохано пхатись до них із дружбою. Це викликало обурення офіцерів II відділу Генерального Штабу (контррозвідка), редакції було рекомендовано «уникати звернень до проблем Гуцульщини, Лемківщини та інших спірних справ» [47] . Але це не допомогло — полонізаційна діяльність серед гуцулів згасла.

Значно ширше розгорнулась полонізаційна акція серед лемків. Рівень національної свідомості тут був невисокий, населення ділилось на дві групи — українську і русофільську. Ця друга сформувалась під впливом ХІХ-вічної ідеології російського панславізму, заперечувала зв'язок лемків з українським народом і пропагувала теорію духовної єдності з російським народом, що, у свою чергу, відкривало відносну перспективу політичної самостійності. Пустотою, яка виникла, спритно скористались польські політики; гальмуючи розвиток українського напрямку, вони сприяли спочатку розбудові русофільства, а потім його намірам підняти лемківську етнічну групу до рівня нації. Проблему польського забарвлення вигаданої нації ці політики взяли на власні плечі.

Очолила процес полонізації лемків провідна у державній ієрархії установа — Бюро національної політики президії Ради міністрів. Комісія наукових досліджень Східних земель, яка діяла у рамках цього бюро, створила у 1934 році лемківську секцію, якій було доручено вироблення «наукового» обґрунтування сепаратистської теорії. Це була проблема волоської колонізації Карпат, згадувана В. Пульнаровичем при обговоренні походження бойків.

Теорію волоської міграції висунув ще у середині XIX століття польський історик А. Стадницький [48] . Він отримав кілька послідовників не тільки у Польщі, а й у Румунії, оскільки версія про румунський внесок у економічний та цивілізаційний розвиток Карпат була для румунів почесною.

Прихильники волоської теорії залишили поза увагою принципові питання:

— яким чином за такий короткий час знищились матеріальні і духовні сліди культури цих волохів;

— чому волохи так швидко русифікувались, замість того щоб полонізуватись, якщо насправді потрапили у польське середовище.

Ці сумніви сформулював румунський дослідник Д. Кранджала у праці під назвою «Румунські впливи у Карпатах», яка була опублікована чеською мовою в Празі у 1938 році. Він заперечував теорію румунської колонізації Карпат. Одночасно пояснював, що волохами називали всіх людей, які займались випасанням худоби, незалежно від етнічної приналежності [49] . Належить додати, що після Другої світової війни він підтвердив свої висновки від 1938 року і підсилив їх найновішими дослідженнями [50] .

Суть суперечки була в тому, що у XIV столітті, тобто перед видуманою міграцією волохів, територію Низького Бескиду насправді покривала пуща, але не безлюдна, як твердили прихильники волоської теорії. Повоєнні археологічні дослідження показали, що в околиці Дукельського перевалу і на північ від Бардейова (15 км на південь від польського кордону) людські поселення існували вже у ХІ-ХІІ століттях, а провідниками угорців через Карпати у IX столітті були руські воїни і мешканці карпатських сіл [51] . Зрештою, навіть Роман Рейнфусс — один із провідних захисників теорії волоської колонізації Карпат — говорить про заснування у Жмигороді монастиря домініканців у 1331 році «з приводу сусідства схизматів і необхідності позбавитись від них», а також у Мушині у середині XIV століття, — вірогідно, з тією самою метою 4. Одначе теорія волоської колонізації Карпат до цього часу займає домінуючу позицію у польській історіографії. Варто згадати, що на міжнародних конференціях карпатознавців повоєнного періоду, які часто збирались у Саноку, польські історики визнавали висновки провідного знавця проблеми, доктора Івана Красовського зі Львова про безпідставність згаданої теорії, але у публікаціях вперто писали і пишуть своє.

Від давніх часів перейдемо до міжвоєнних. Щоб ізолювати українських горців від материнського коріння, у 1934 році виведено з Перемишльської єпархії 9 деканатів (121 парафія, 127 тисяч віруючих), передано до новоутвореної Лемківської апостольської адміністрації і призначено туди москвофільський клір. У школах введено лемківський діалект зі спеціально препарованим букварем — компіляцією польського букваря з тими самими ілюстраціями, оскільки, як писав «Ілюстрований щоденний кур'єр», — «наближений до польської мови лемківський діалект є не чим іншим, як тільки діалектом польської мови».

У травні 1933 року у Новому Сончі відбулась конференція шкільних інспекторів. На ній говорилось, що 95 % лемків ставиться лояльно до Польщі, але їх підбурює греко-католицький клір. Встановлено, що треба ввести у школах лемківський діалект, створити незалежні від Львівського центру кооперативи, видавати газету, організувати лемківську читальню, одночасно ліквідуючи українські читальні «Просвіти» і москвофільські ім. Качковського. Лемківщину повільно охоплював польський дух.

У лютому 1934 року з'явився у Криниці пропольський тижневик «Лемко» накладом 5000 примірників. Через численні повернення незабаром наклад зменшився до 2700 примірників. За перше півріччя тижневик отримав 2600 злотих державної дотації, розміри наступних невідомі. Лише у травні 1939 року газета перестала виходити через відсутність читачів. Про те, що це не був наслідок розвитку неписьменності, свідчить систематичне зростання накладу українського двотижневика «Наш Лемко», який видавався у Львові товариством «Просвіта». Незважаючи на те, що газеті заважали численні конфіскації (з 24 чисел за 1934 рік конфісковано 19), вона розповсюджувалась у таких кількостях: 1934 р. — 397 примірників, 1935 — 573, 1936 — 987, 1937–1279, 1938–1560,1939 — 2262.

Рівень популярності пропольської літератури серед лемків відображає прямо гумористична кореспонденція на міністерському рівні на тему фінансової допомоги для… лемківського календаря. Отже, міністр військових справ скаржиться міністру внутрішніх справ (див. документ 53) на клопіт з виданням календаря на 1937 рік «з приводу відсутності на цю мету коштів, оскільки продаж цього календаря навіть за найнижчими цінами розчарував, і у видавництво треба доплатити близько 5000 злотих (словами: п'ять тисяч)». Тому від себе дає 3 тисячі і просить колегу докласти — сумнівно, що з власної кишені, — дві тисячі. І хто може подумати, що держава не опікується лемками?

Наслідки цієї опіки були відчутні. Ще у 1930–1932 роках учителів-українців перевели з Новосондецького повіту до центральної Польщі, у 1933 їх виселили з повітів Голіце і Ясло. У 1932–1936 роках у Новосондецькому поступово закрили всі читальні «Просвіти». Українські кооперативи відірвали, як і на Волині, від Львівської централі РСУК (Ревізійний союз українських кооперативів). Культурно-освітнє життя було під контролем поліції. З прикордонної смуги виселяли свідомих українців — це пасмо було широким: 30 км від кордону на терені Новосондецького, Горліцького, Ясельського, Кросненського, Санокського і Олеського повітів. Крім неї, існувала ще прикордонна смуга шириною 2 км, у якій особи непольської національності могли перебувати лише за дозволом адміністративної влади. Ця влада мала право націоналізації нерухомості, заборони діяльності приватних осіб і громадських організацій. Купівля землі і спорудження будинку у прикордонній смузі залежали від віросповідання.