Чтение онлайн

Спроби порозуміння, здійснювані нашими урядовими чинниками у краю, не дали (наразі) жодних результатів. Не вплинули також на українців ні заявлені Росією претензії на території, на яких вони проживають, ні невблаганна поразка Німеччини, що наближалась.

З цього всього випливає один виразний висновок. При вирішенні української справи у лоні нашої держави мусимо відкинути всі сентименти, які недоречні і навіть шкідливі, і мати на увазі тільки і виключно наш державний інтерес.

З вищенаведених висновків чітко бачимо, що чотири з половиною мільйона українців, які проживають на наших землях у Східній Малопольщі, на Волині, у Холмщині і південній частині Полісся, становлять для нас велике навантаження.

Вони були, є і будуть ворожим елементом, вічно незадоволеним, незалежно від того, наскільки далеко йдуть поступки у культурній, економічній і навіть політичній сферах, які ми їм робимо, їхні апетити, крім Волині і Тернопільського та Станіславського воєводств, де вони становили половину чи навіть відносну більшість жителів, охоплюють усе Львівське, майже все Любельське, частину Полісся і частину Краківського воєводств.

Із цих територій вони хотіли б усунути все польське, відрізати нас від Румунії й Угорщини, приєднати до своєї держави Буковину і Підкарпатську Русь і спільно з Радянською Україною утворити самостійну державу або (як прагне багато з них) у тісному зв'язку з Росією.

Цю, другу, концепцію висуває нині Росія, яка ухвалює (на папері) широку автономію для своїх «республік» і виступає в ролі захисника «Західної України» (відкладаючи претензії до Буковини і Підкарпатської Русі до кращих часів).

Отже, якщо Росію так дуже хвилює «свобода» українців, які проживають на території нашої держави, якщо самі наші українці не проголосили публічно жодного слова проти зазіхань Радянської Росії, то і з нашого боку не повинно бути жодних перешкод для об'єднання всіх українців у Радянській Росії. Бо як з політичних, так і аграрних мотивів Польщі це було б на руку, але за однієї умови, а власне, щоб західний кордон Радянської України пролягав у тому самому місці, як це було окреслено у польсько-російському договорі, підписаному в Ризі у 1921 р.

До речі, цей кордон, що протримався до 1.ІХ.1939 р., був гарантований Англією у пакті від 25 серпня 1939 р., а потім Англією і Америкою у декларації від червня 1941 р.

Об'єднанням таким чином наших українців з радянськими, тобто таким переселенням, ми позбулись би одночасно політично небажаного елементу і отримали б нові земельні площі для польських селян усередині країни, тобто для потреб обговорюваної сільськогосподарської реформи. б) Білоруси.

Ставлення білоруської меншості до польської державності не було так явно ворожим, як українців.Причиною цього був, між іншим, і низький рівень національної свідомості, доказом чого є також і те, що під час перепису населення у 1931 р. разом з 989 900 білорусами — 707 100 осіб у Поліському воєводстві визначило себе як «тутешні». Проте пробільшовицькі симпатії та почуття окремішності від поляків, перш за все з релігійних причин, були значними. Нечисленна білоруська інтелігенція у своїй більшості була збільшовизована, до поляків ставилась вороже, а її вплив на народні маси поступово ставав усе більшим. Якщо ж урахувати ту обставину, що попередня окупаційна пропагандистська робота СРСР і німців не залишиться без серйозного впливу на подальше поглиблення свідомості їхньої національної окремішності, то правдоподібно також і з білорусами — всупереч неактуальному вже поняттю про асиміляцію і неповторному історичному досвіду, який виходить з нього, — не вдасться налагодити згідного співіснування під одним дахом. Тому належить рахуватися з тим, що з плином часу польсько-білоруські відносини погіршуватимуться. Цей аргумент, як і необхідність здобуття вільної землі для селян-поляків, говорить про те, що й білоруське населення слід переселити далі на схід, на терени Радянської Білорусі.

III. Принципові мотиви для переселення наших українців і білорусів до Радянської Росії.

Хоча політика не завжди зважає на принципові аргументи, але за врахування цієї концепції не тільки Польщею, але і Росією говорять, в числі інших, такі міркування.

У 1931 р. густота населення у Польщі становила 83 особи на 1 квадратний кілометр, а в таких воєводствах, як Станіславське, — 88, Тернопільське — 97, а у Львівському навіть 110 осіб на 1 квадратний кілометр, тоді як у 1936 р. густота населення у європейській частині Росії становила 23 особи на 1 кв. км.

Нам бракує землі для наших селян, а тим часом у європейській Росії німецько-російська війна так знищила населення, що після війни «советам» загрожує велика недостача робочих рук як у сільському господарстві, так і в промисловості, на шахтах і т. п.Місце роботи, а відповідно і хліб, там знайдеться для тамтешніх українців і білорусів, а також і для наших, і все одно відчуватиметься недостача населення. Для Росіїпереселення тих кількох мільйонів наших українців і білорусів на таку незначну віддаль і при нашій щирій, доброзичливій і далекосяжній допомозі не завдасть значного клопоту і дасть змогу відновити у швидкому темпі жахливо знищені війною російські території.

Натомість ми охоче приймемо поляків, які проживають на територіях Радянської Росії.

(Це насправді є люди, які понад двадцять років зазнавали деморалізуючого впливу комуністичного режиму й у значній мірі є русифікованими, але це наша кров. Відповідно розміщені на наших територіях, перемішані з корінним польським населенням, вони оживуть, а в наступних поколіннях стануть повноцінними громадянами.)

IV. Додаткові зауваження.

Не пропонуємо жодної надзвичайної новини. Усі пам'ятаємо підписаний у січні 1923 р. договір про обмін населенням між

Грецією і Туреччиною, щоб таким чином раз і назавжди припинити постійні суперечки про права меншості й політичний кордон зробити також етнічним. Гітлер за договором з Росією переселив тисячі німців з Естонії, Латвії, Литви і Волині, а в порозумінні з Муссоліні переселив німців з Бреннера. Більшовики під час окупації 1939–1940 рр. виселили близько 2 мільйонів поляків лише з самої Східної Малопольщі за найжорстокіших умов на голод, тяжкі роботи і поневіряння до Казахстану, на кордон з Монголією, над озеро Байкал, аж до області Якутії. Тим людям не було дозволено взяти з собою нічого, відокремлено чоловіків від жінок, дітей від батьків.

При вирішенні подібних справ наших слов'янських меншостей втрачаємо, щоправда, 6 000 000 громадян, що після втрат польського населення протягом цієї війни не буде для нас неважливим, але у 1921 р. нас було на 8 мільйонів менше, ніж у 1939 р. Тобто вирівняємо ту нестачу швидко. Господар, який має повноцінну землю, — це не безземельний селянин або безробітний. Він повинен мати дружину-господиню у домі, а кожна наступна дитина — це вже через кілька років нова пара рук допомоги у господарстві.

Розвиток промисловості забезпечить перш за все зайнятість і достатній рівень існування, що сприятиме створенню родин. Відповідна пропаган да на користь численного потомства повинна завершити справу.

Для обороноздатності держави краще мати якийсь час трохи менше населення, але здорового, заможного й перш за все одностайного з національної точки зору та окриленого справжнім патріотизмом, ніж багато, але малоцінного. На усуненні внутрішнього ворога ще ніхто не втратив.

(Очевидно, що у ставленні до українського і білоруського населення мусять бути певні винятки. Ми маємо на увазі старих польських осадників, а особливо численні роди сільської шляхти, які внаслідок відриву від католицького костелу під російським пануванням, часто під тиском російської влади поступово втрачали свою польськість. В останні роки перед нинішньою війною у деяких такого роду середовищах почало проявлятись, особливо серед старої сільської шляхти, повернення до польськості, причому не завжди у поєднанні з поверненням до католицького обряду. Само собою зрозуміло, що таких «русинів» і «білорусів» мусимо затримати у себе. Також білоруси-католики мали б імовірно залишитись на нинішніх територіях.)

Внаслідок нинішньої війни як Німеччина, так і Росія вже втратили і ще втратять масу населення. Після закінчення нинішньої війни не швидко окремі держави захочуть знову взятися за зброю. Дорогий досвід нинішньої війни швидше вказує на те, що англосакси ще протягом двох поколінь утримуватимуть перевагу в озброєнні у своїх руках і тим самим не допустять у цей час до вибуху війни. (На це вказує хоча б проголошена у перші дні березня 1944 р. у британському парламенті промова міністра війни Д. Грігга про необхідність утримання Англією сильної постійної суходільної армії у післявоєнний період, щоб ця армія була гарантом миру в Європі.)