Чтение онлайн

Помітну групу в цій державі становили угро-фінські племена. Про окремі з них неодноразово згадувала «Повість минулих літ». Це чудь, меря, весь, ям і інші. Вони жили переважно на півночі й північному сході, межуючи зі словенами й в’ятичами.

Русичам доводилося контактувати з тюркськими й литовськими племенами.

Наприклад, печеніги, а пізніше половці часто чинили напади на руські землі. Спосіб життя тюркських племен, які були кочівниками, помітно відрізнявся від способу життя осілих русичів. І все ж певна інфільтрація тюркських елементів у руське середовище відбувалася. Наприклад, у пізніші часи половецькі хани родичалися з руськими князями. Таке родичання могло відбуватися і на «нижчому рівні» [167] . Деякі тюркські племена пізніше були «приручені» русичами. Зокрема, це стосувалося чорних клобуків, які оселилися на півдні Русі й охороняли її кордони [168] .

Щодо литовських племен, передусім ятвягів, то з ними русичам теж часто доводилося воювати. Та все ж інфільтрація представників цих племен у руське середовище відбувалася, щоправда, інтенсивною вона стала після зникнення Русі Київської, за часів існування Руського королівства [169] . Останнє охоплювало переважно землі Західної України.

Окрім «насиджених» етнічних елементів, які проживали на своїй території, до складу руського соціуму входили також мігруючі елементи. Це стосується неодноразово згадуваних варягів.

Певну роль у руському суспільстві відігравали й євреї. Про них говорять давньоруські писемні джерела. Так, одним із варіантів «вибору віри» князем Володимиром розглядалося прийняття поширеного в Хозарському каганаті юдаїзму. Євреї, судячи з документів, займалися торгівлею на Русі, і вже через це мали вплив на руський соціум.

Після літописного повідомлення про прийняття християнства князем Володимиром і розподіл ним престолів на Русі між своїми синами йде ще одне цікаве повідомлення, яке засвідчує про державотворчу діяльність цього князя. Ось як воно звучить: «І сказав Володимир: «Се недобре є, [що] мало городів довкола Києва». І став він городи зводити по Десні, і по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. І став він набирати мужів ліпших із словен, і з кривичів, і з чуді, і з в’ятичів і ними населив він городи, бо була війна з печенігами. І воював він із ними, і одолівав їх» [170] . Подібне повідомлення йде майже відразу після нього. Воно звучить так: «Володимир заклав город Білгород, і набрав у нього [людей] з інших городів, і багато людей звів у нього, бо любив він город сей» [171] .

Звичайно, ці городи-укріплення, про які йшлося в першому повідомленні, будувалися задля оборони від печенігів, щоб захистити ядро Руської землі – Київщину. Десна, Остер, Трубіж, Сула протікали теренами нинішньої Лівобережній України, і всі вони належали до басейну Дніпра. Стугна була на Правобережній Україні, на південь від Києва. Ці місця були погано освоєні русами, і звідси йшли печеніги на Київ.

Наведені повідомлення наштовхують на певні роздуми.

По-перше, Володимир, на відміну від Святослава, уже сприймав свою державу не як військово-торгову корпорацію, яка могла перебазуватися, якщо зміниться торгова кон’юнктура. Для нього держава була вже постійною територією, яка потребувала захисту. З цією метою він будував укріплені міста. Нічого подібного ні Святослав, ні його попередники не робили. Принаймні літописи не фіксують такої їхньої діяльності.

По-друге, будівництво оборонних міст потребувало того, що зараз ми називаємо державною програмою. Відповідно, необхідні були інституції, які б реалізовували її. Для цього треба було знайти кошти, найняти потрібних людей, зорганізувати їх тощо.

По-третє, із повідомлення видно, що на будівництво цих укріплень збирали людей із різних племен: як слов’янських (словен, кривичів, в’ятичів), так і фінських (чуді). Унаслідок цього відбувалося змішування етносів. Такі будівельні проєкти ставали своєрідним «плавильним котлом», в якому й витворювалася нова етно-політична спільнота, котра отримала назву Русь.

Окрім оборонного будівництва, Володимир здійснював будівництво церковне. Він наказав спорудити в Києві церкву Успіння Пресвятої Богородиці. Вона більш відома під назвою Десятинної, оскільки князь для неї віддав десяту частину своїх доходів [172] .

Храмове будівництво не лише змінювало міський пейзаж. Церква, яка розташовувалася посеред міста, нагадувала жителям і гостям граду, що вони християни. Також храми ставали важливим осередком комунікації.

З храмами пов’язувалися деякі консолідуючі традиції. У «Повісті минулих літ» говориться про те, що після побудови Десятинної церкви князь Володимир «справив празник», де були не лише представники еліти (бояри, посадники, старійшини), а й «люди многії» [173] . Бідним під час цього празника роздавали гроші. Безперечно, такі дійства згуртовували київську громаду.

Пам’ятник Князю Володимиру Великому у Гданську

Окрім того, Володимир для «кращих людей» щонеділі організовував бенкети [174] . Це теж був один із засобів консолідації соціальної верхівки.

За часів Володимира творена ним держава почала налагоджувати дипломатичні стосунки із Візантією та іншими сусідніми країнами. У «Повісті минулих літ» говориться, що цей князь одружився з цесарицею Анною, сестрою візантійських імператорів [175] . А в період Середньовіччя династичні шлюби якраз і були одним із засобів налагодження дипломатичних стосунків між державами. Літописець спеціально зазначає: «І жив він (Володимир – прим. автора) із князями навколишніми у мирі – з Болеславом лядським, і з Стефаном угорським, і з Ондроником чеським, і був мир межи ними і дружба» [176] . Отже, князь дбав про те, щоб встановити мирні відносини зі своїми християнськими сусідами на Заході. Попередники Володимира хоча й налагоджували дипломатичні відносини із сусідніми державами, але загалом це мало ситуативний характер. Тепер же ці відносини стали системними.

Загалом можемо констатувати: саме Володимир почав реалізовувати «проєкт» територіальної Руської держави. Не без того, що певні передумови для цього «проєкту» були закладені ще раніше. Зокрема, руськими князями до Володимира був освоєний шлях «із варяг у греки», налагоджувався збір данини з певних територій, спостерігалися спроби встановити дипломатичні стосунки з Візантійською імперією. Окрім того, княгинею Ольгою було прийнято християнство в його візантійській версії.

У плані соціальному Руська держава мала кілька рівнів. Перший рівень – це столична еліта. Її представляли князі, члени князівської родини, їхні дружинники, із середовища яких походили «кращі мужі», представники княжої адміністрації, бояри тощо. Ця еліта намагалася контролювати не лише Київ із його торговим і ремісничим населенням, а й землі, які поступово ставали частиною Русі. У ці землі посилалися спеціальні представники, серед них і члени князівської родини.

Культурною й інтелектуальною частиною еліти ставало християнське духовенство. Початок становлення цього стану припав ще на часи княгині Ольги, але за правління Володимира цей процес став більш інтенсивним.

Звичайно, руська верхівка Києва, намагаючись керувати великою територією своєї держави, мусила йти на контакти з місцевими племінними елітами. Десь такі еліти були сформовані краще, десь гірше. Ці контакти набували різного характеру. Іноді доходило до різкої конфронтації. Проте часто прислані з Києва намісники шукали порозуміння з місцевими «кращими мужами», навіть налагоджували з ними родинні стосунки. Таким чином формувалися на Русі регіональні еліти. З часом це знайшло вияв у творенні місцевих князівств, які, користуючись сприятливими обставинами, почали дистанціюватися від Києва. Щоправда, було це пізніше, уже після правління Ярослава Мудрого.

Нижній ступінь у руському суспільстві займало населення підкорених племен. Були різні ступені його залежності: починаючи від виплати данини й закінчуючи рабством.

Також, як про окрему групу, можна вести мову про міське населення, діапазон стратифікації якого був дуже великий. Серед нього можна виділити купців, які наближалися до елітарних верств; різних ремісників, статус яких, радше, був близьким до статусу залежного населення.

Складною була й етнічна структура руського суспільства. Загалом переважало слов’янське населення, яке утворювало окремі племена (чи племінні союзи). Ці племена можна розглядати як окремі етноси (іноді їх іменують субетносами). Іншу значну частину становило фіно-угорське населення півночі й північного сходу Русі, яке теж поділялося на окремі племена-етноси.

Водночас до складу руського населення були інфільтровані інші етнічні елементи: нормандські, греко-візантійські (особливо помітні вони були серед духовенства), литовські, тюркські, єврейські тощо. Русь ставала «казаном», де «переварювалися» ці етноси й етнічні елементи. І в цьому «переварюванні» далеко не останню роль відігравала церква, яка всіх намагалася зробити християнами, що користуються в богослужбових цілях церковнослов’янською мовою. Остання стала не лише мовою церкви, а й, зазнавши певних трансформацій, мовою культури та державного управління. Згодом таку трансформовану мову почали іменувати руською.