Чтение онлайн

У XV–XII ст. до н. е. настав відносний період стабільності на українських теренах. Суспільства бронзового віку саме тоді досягли розквіту, поєднуючи хліборобство з тваринництвом. Щоправда, господарство людності в районі Полісся розвивалося повільніше. Тут спостерігався застій. Натомість у Північному Причорномор’ї господарські новації поширювалися швидше, оскільки ці регіони були пов’язані з цивілізаціями Середземномор’я. Рівень заможності й соціальна диференціація населення, яке тут проживало, виявлялися чіткіше. Водночас це населення ставало об’єктом нападів бідніших, проте агресивніших етносів. Приблизно раз на три століття Північне Причорномор’я зазнавало нападів нових племен, а це призводило до змін археологічних культур.

ІX–VІІ ст. до н. е. – ранньозалізний вік. У той час помітно вдосконалилися знаряддя праці, що робило господарювання більш ефективним. Також ставало більше залізної зброї. Закономірно, почастішали війни, які давали можливість енергійним завойовникам захопити багатства мирних (і зазвичай багатших) племен.

Відтоді до нас дійшли певні письмові відомості про населення земель України. Зокрема, збереглися згадки про кіммерійців [13] . Схоже, вони були нащадками носіїв пізньозрубної та білозерської культур бронзового віку та володіли південною частиною України, ведучи кочовий спосіб життя.

Поширеною є думка, що вони належали до іранських племен. Поряд із ними проживали інші етноси. У Прикарпатті та Буковині жили відносно розвинуті фрако-іллірійські племена гальштатської культури. На Західній Волині – племена споріднених лужицької та висоцької культур, які вважаються праслов’янськими. Також на Правобережній Україні (Східній Волині, Поділлі й Подніпров’ї) проживали осілі землероби чорноліської культури, яка, ймовірно, з етнічного погляду була мішаною – праслов’яно-фракійсько-іллірійською.

Нимрудський рельєф із зображенням кімерійських воїнів

Наприкінці VІІІ ст. до н. е. чорнолісців підкорили кіммерійці. Останні створили доволі сильну кочову державу, яка здійснювала походи на розвинуті країни Передньої Азії. Вони в середині VІІІ ст. до н. е. знищили Фригію, розгромили Урарту й Лівію. У зв’язку з цими походами їх згадували ассірійські писемні джерела, іменуючи державне утворення кіммерійців Ґіміра. Згадуються вони й у Біблії.

Кіммерійці IX–III ст. до Р. Х.

Походи кіммерійців у країни Передньої Азії, схоже, були викликані тим, що їх почали витісняти з Північного Причорномор’я племена скіфів. Про це говориться в грецьких джерелах, зокрема в «Історії» Геродота. Там наводиться така легендарна оповідь: «Кіммерійці, коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радитися, що їм робити. Тут їхні думки поділилися надвоє, і кожна сторона відстоювала свою. І найдостойнішою була думка царів, а думка більшості зводилась до того, що їм вигідніше віддалитися, ніж, залишившись, наражатися на небезпеку і чинити опір численним ворогам. Проте думка царів була воювати до останнього з ворогами, обороняючи свою країну. Хоч як там було, ні більшість не хотіла послухатись царів, ні царі – більшості. Отже, перші вирішили без бою залишити країну загарбникам і тікати від них, а царі вирішили краще бути вбитими і похованими на батьківщині, але не тікати з більшістю, згадавши, як їм було добре тут і які муки спіткають їх, якщо вони втечуть разом із більшістю. Скоро вони прийняли такі рішення, вони розділилися, обидві їхні частини стали рівними в числі і вони почали битися між собою. І всіх, кого в битві було вбито, кіммерійці поховали…» [14] .

Важко сказати, наскільки ця легенда відповідає дійсності. Проте не могла вона виникнути на порожньому місці. І, ймовірно, зображує певні історичні реалії. З цієї легенди випливало, що в кіммерійців були царі, власне, військові ватажки. Однак останні не мали абсолютної влади. Важливі рішення приймалися колективно, коли люди (малися на увазі озброєні чоловіки) доходили до тієї чи іншої думки. Такий устрій можна назвати воєнною демократією, яка передбачала існування примітивних державних структур. Тобто можемо стверджувати: кіммерійці мали кочову воє- нізовану державу. Подібні державні утворення були поширені на теренах України як у часи стародавні, так і в період Середньовіччя. Наприклад, такою державою можна вважати Кримське ханство, яке проіснувало близько половини тисячоліття.

Щодо етнічної приналежності кіммерійців, то їх вважають іранським народом. На зміну їм у степах України прийшло інше іранське населення – скіфи, про яких маємо чимало писемних свідчень. Частина кіммерійців, як уже зазначалося, пішла походом на країни Передньої Азії, де, судячи з усього, з часом «розчинилася» серед місцевого люду. Інша ж частина лишилася в Північному Причорномор’ї, давши початок такому етносу, як таври.

Історія кіммерійців – це діяння давно минулих днів, які майже забулися. Проте в ХХ ст. про них раптом згадали. Образ кіммерійців як жорстоких вояків потрапив до попкультури. Американський письменник Роберт Говард написав низку оповідань і повістей про кіммерійця Конана-варвара. У цього автора з’явилися послідовники, які створили ще чимало творів про того вигаданого персонажа. За мотивами цих творів у США створювалися комікси, кінофільми, серіал, відеоігри. Одним з акторів, який втілив на екрані образ Конана-варвара, був знаменитий Арнольд Шварценеггер. Звичайно, ця продукція попкультури надто далека від історичних реалій, є грою фантазії. Та все ж виявляється, що діяння давно минулих днів не минають безслідно.

Монети царів ДобруджськоїСкіфії

Вояки скіфів. Перемальовка з торевтики

Скіфи, заступивши кіммерійців, стали панівною людністю в степах України у VІ–ІІІ ст. до н. е. [15] Хоча почали проникати вони сюди ще з VІІІ ст. до н. е. Скіфи, створивши доволі потужне державне утворення, чимало «наслідили» в історії античних греків, народів Передньої Азії й навіть могутньої Персії. Геродот скіфам присвятив окрему, четверту, книгу своєї «Історії». Щоправда, у ній є легенди, які викликають сумніви. І все ж у цьому творі міститься чимало інформації, яка, схоже, правдиво зображувала життя й діяльність скіфів.

Загалом із грецьких джерел випливало, що скіфи не були однорідним народом. Вони, за Геродотом, розподілялися на царських скіфів, кочових скіфів, скіфів-землеробів і скіфів-орачів. Ядро Скіфії становили царські скіфи й скіфи-кочівники, які проживали у причорноморських і приазовських степах. Належали вони до іранських етносів. Царські скіфи панували над скіфськими племенами. Вони, за словами Геродота, «вважали інших скіфів своїми невільниками» [16] . Наддніпрянщину заселяли скіфи-землероби, а на захід від них жили скіфи-орачі. І ті і ті займалися землеробством, але різнилися за способом веденням господарства і, ймовірно, за етнічними ознаками. Зі слів Геродота можна зрозуміти, що скіфи-землероби сіють пшеницю (зернові) для споживання. А скіфи-орачі її не їдять, а вирощують для продажу. Можливо, ця інформація не зовсім точна. Сумнівно, що скіфи-орачі, сіючи зернові, не споживали їх. Радше можна говорити, що вони, проживаючи неподалік від грецьких міст-колоній, Ольвії зокрема, були, на відміну від скіфів-землеробів, більш зорієнтованими на товарно-грошові відносини, передусім на продаж зерна. Загалом складається враження, що Скіфія була конгломератом племен, між якими існували господарські й етнічні відмінності. Однак над цим населенням панувала одна елітарна верства – царські скіфи, які зуміли зосередити в своїх руках як владу, так і значні матеріальні цінності.

У Геродота є свідчення про особливе шанування скіфських царів. Він розповідає, що коли хворіє скіфський цар, то кличе ворожбитів, які зазвичай говорять, що хтось зі скіфів порушив присягу біля царського вогнища. І, мовляв, це є причиною хвороби. Цього чоловіка і його синів, як ведеться, страчують, а їхнє майно забирають.

Також Геродот описує пишне поховання скіфського царя. Спочатку померлого бальзамують. Після цього труп на возі везуть до підвладних цареві племен. І цей об’їзд супроводжується відповідними обрядами. Таким чином, на рівні символічному демонструвалася підвладність люду цареві. Під час поховання в могилу кладуть не лише речі, якими цар користувався, зокрема золоті чаші, а й спеціально вбитих його коней і слуг. А через рік влаштовувалися поминки по цареві. Тоді ж убивали п’ятдесят його слуг-воїнів. З опису такого поховання, а також інших свідчень Геродота видно, що царська влада мала великий «символічний капітал».