Чтение онлайн

Я вище пояснив, як належить розуміти се зондованнє-умисно невиразне в стилізації, так що відразу висувається кілька варіянтів-щоб довідатися, який з них признає можливим московський уряд. Чи схоче він помогти козакам в новій війні з Польщею, що необхідно передбачалась? Чи прийме під протекторат східні козацькі міста (як Глухів, Ромен, Гадяч то що)? чи треба мандрувати за московську границю-і в такім разі чи можна сподіватись, що московський уряд позволить осідатися компактним масам в приграничнім поясі, заховуючи свій козацький устрій, як се було дозволено Острянинові? Чи Москва буде розпорошувати козацькі полки по своїх городах або виправляти далі на схід, на Волгу і за Волгу, як у вище згаданих обіжниках в літа 1651 року?

Авдієнцію у царя визначено Іскрі 22 ст.ст. березня. По авдієнції він мав прийняти благословеннє патріярха, а перед авдієнцією мали з ним розмову в посольскім приказі дяки “по любви”-“тому що вони одної християнської віри”. Іменем царя вони об'явили Іскрі, що цар задля православної віри до гетьмана Хмельницького і всього війська Запорозького “жалованье держит большое”, а королеві й Річипосполитій не довіряє (вони “на правдЂ мало стоять”). Але Москву цікавить, чи козаки не звязані занадто з Кримом, так що коли Поляки почнуть їм чинити велику тісноту, чи Хмельницький з військом не підуть до хана в Крим, з огляду на свою велику приязнь з ним? Бо се, треба розуміти, загрожувало б Москві новим небезпечним сусідом замість союзника! Іскра запевняв, як ми знаємо, що козаки покладаються тільки на царську ласку- “поза царською ласкою їм нема де дітися”, на Кримців вони не покладаються і до них не підуть -аби тільки цар дозволив їм в крайнім випадку перейти до царських порубежних городів, або прийняв їх “у свою царську сторону з їх порубежними (козацькими) городами, що близько путивльської границі”.

На се дяки відповіли, що такі їх наміри-шукати ласки царя християнського, а бісурманам не піддаватись-дуже похвальні: “то вони роблять добре”. Цар до них “жалованнє держить велике”, і на випадок потреби їх прийме у свої краї. “Коли їм від Поляків почнеться тіснота, нехай гетьман і козаки (черкаси) йдуть на царську сторону: у царського величества в Московському государстві землі великі, просторні й богаті, є де їм оселитись”-очевидно не в розпорошенім вигляді окремих козацьких служебників, а в компактній масі, з захованнєм козацької орґанізації. Але Москва не хоче, ще не хоче накликати на себе конфлікт з Польщею через них. Козакам “податно оселитись на ріках Дону і Медведиці та инших догідних і просторних місцях”- східньої Московської України, в сусідстві Донського війська. А коло польської границі їм лишатись небезпечно: “коли вони будуть в пограничних городах царського величества, то завсіди у них буде сварка з литовськими людьми, а далі від них буде краще-не буде ніяких зачіпок”. Бо на підставі останнього вічного договору Москва має права приймати тих що приходять до неї з Польщі-Литви і не обовязана видавати. Вона може прийняти козаків, не порушуючи договору. Цар обіцяє їм в такім разі “немале жалуваннє”, “місця пространні й угожі”. А під кримського хана козаки нехай ніяк не йдуть, бо він бісурмен, вірити йому в нічім не можна, і крім руїни нічого доброго від них неможна сподіватись 1).

Таку відповідь привіз Іскра гетьманові, десь на вербній неділі. На найгірший кінець гетьман мав вихід: він міг вийти з вірними йому козаками за границю, як се зробив Острянин. Почали виходити сотники й полковники, тікаючи від польського жовніра і польського пана, від Маховских і Чарнєцких,-міг в найгіршім разі се зробити й сам гетьман, тікаючи одночасно і від польського режіму й від своєї української опозиції. Міг стати вірним московським служальцем замісць лявірувати між польськими претенсіями й українськими прокльонами. Але до сього ще було далеко; гетьман ще не вичерпав всіх можливих ходів, не викинув іще на стіл усіх своїх карт. Він іще чув силу звести війну з Польщею. В запасі у нього був ще недоведений до кінця волоський плян: турецько-татарські відносини ставали знову сприятливими для нього. Треба було тільки остаточно розвязатися з ріжними непевними особами в самім війську, що встигли себе проявити небезпечно для гетьмана в останніх трудних часах.

Отой “города Полтави воздвиженський чорний поп Гаврило”, що виїхав з Полтави на вербній неділі (17 н. ст. квітня), розповідав у Москві, що Хмельницький збирався приїхати до Полтави і тут почекати приїзду з Москви Іскри-“вислухати з чим його від государя відпущено, почекати приходу Кримських Татар і про всякі справи порадитися в Полтаві”. Але потім передумав, з огляду на відомости з Польщі, і визначив велику раду старшин у себе в Чигрині на великоднім тижні 2). Відомости отримані гетьманом, як їх оповідає сей єромонах Гавріїл, мають яскраво лєґендарний характер і в сім аспекті ми до них повернемося нижче. Отсі ж звістки про старшинську раду в Полтаві, пляновану перед Великоднем, на вербній неділі, і поширену раду визначену натомість на великодний тиждень в Чигрині нема ніяких підстав відкидати, і навіть вказівка Гавриїла, що в Полтаві гетьман мав чекати Татар, теж варта уваги. Як ми вже почасти бачили, гетьман весь час робив добросусідські послуги Татарам, і вони товклися при його границі, викликаючи в польських кругах цілком оправдане побоювання, що одного не дуже гарного дня випурхне відти яка небудь спільна козацько-татарська екскурсія против Польщі.

На жаль, в калєйдоскопі сих відомостей не завсіди можна відріжнити цілком реальне від схопленого з непровірених чуток. В однім польськім листі з Люблина читаємо, з нагоди звісток про своєвільні хлопські банди: Хмельницький під Полтавою, а тут з кільканадцятьма тисячами війська не зараз можна заспокоїти ту хлопську своєволю й привести до послушности,-хоч тепер уже Хмельницькому цілком вірять. Пішов на Дон, до козаків донських, чого-сього не можуть знати. Післав по нього п. воєвода київський трьох післанців, аби вертав та краще хлопської своєволі пильнував; не знати, що з того вийшло; пан воєвода мав до Київа їхати, але не поїхав: лишається тут на Волини до дальших відомостей, і далі: “Донські козаки на морю великої шкоди наробили; що далі буде, Біг зна. Татари кочують під Чорним Лісом, 40 тис., і вони чекають, що буде далі-аби тільки трава показалась” 3).

В цитованім вище листі з Варшавського двору, з початків, квітня, між иншим: “Орда допоминається кожухів, і тому треба вважати 4) на згоду, особливо коли Хмельницький післав 2000 козаків в поміч Орді на Черкесів-що противиться пактам 5).

Але певніша відомість-того ж полтавського єромонаха:

Була при тім чутка, що йде до Полтави Кримських Татар 40 тис., мають бути під Полтавою на вербну неділю (21 н. с.), а передові люде вже прийшли, і козаки в Полтаві для них готовили стацію. А посилав по них гетьман Б. Хмельницький тому, що як на сей бік Дніпра перейшло множество Поляків і хотіли несподівано вдарити на козацькі городи: Миргород, Лубні, Полтаву, а полковники миргородські (так), лубенські й полтавські: Матвій Гладкий з товаришами, довідавшися, що Поляки хочуть їх потайки побити, післали про те до гетьмана Хмельницького, -Хмельницький почувши від них про замисли польських людей, послав до кримського хана, щоб прислав йому в поміч Кримських Татар. І хан за гетьмановим листом післав до нього в поміч Татар 40 тис. А Поляки, почувши, що хан післав Хмельницькому в поміч велику силу Татар, перейшли назад до Київа, і Київ вирубали.

Сю звістку доповнюють післанці, що привезли листи Хмельницького і Виговського 22 квітня (2 травня н. с.): вони сказали, що Татари стояли на Коломаку, але від них побігла була ватага, чоловіка 40, на козацькі городи, і гетьман посилав за тими Татарами на кочовище, і велів їх відіслати від Коломаку геть,-щоб “Черкасам ніякої шкоди не чинили”; Татари після того пішли з Коломака до Криму; чи прийдуть в поміч козакам на Поляків, невідомо 6). Се говорилось коли війна з Поляками на гетьманськім дворі вважалася справою безсумнівою. Але Татари в дійсности не були відіслані, хіба хвилево відсунені на якийсь час від козацьких осель, а далі стояли недалеко, під рукою, як свідчать московські вістуни з травня (див. нижче).

Мині здається можливим, і навіть правдоподібним, що під першими вражіннями прилуцької різні, в другій половині березня н. с., у гетьмана й його окруження була з'явилася гадка-зараз братися до війни, і з тим була призначена рада в Полтаві на вербну неділю, і покликано Татар (мабуть на кінець квітня). Але потім гетьман передумав і рішив продовжувати ще політику “конфіденції” з Поляками: відбути з ними комісію для розслідження і погамовання своєвілля та обговорення ріжних инших справ, що виникли з варшавського посольства і його переговорів з сенаторами в місяці березні. Так наприклад королівські комісари мали докладно означити межі козацької території 7), і под. Але фактично головною справою стало розслідуваннє прилуцького інциденту. У Хмельницького, видима річ, з'явилася гадка-вжити його за притоку на своїх противників і знищити їх перше ніж починати нову війну з Поляками.

Примітки

1) Протокол розмови 22 с.с. березня надрукований в Собраніи государ. грамотъ и договоровъ III с. 472-4.

2) Пол. справи 1652 р. стовб. 1-а.

3) Теки Нарушевича 146 с. 320, копія має дату 6 березня, але я не дуже їй вірю; наведені вісти походять видимо від Кисіля.

4) Слово зіпсоване, я поправляю його на здогад.

5) Теки Нарушевича 146 с. 328.

6) Польські справи 1652 р., ст. 1-а.

7) Див. у вище, с. 412, цитованім листі з варшавського двору (поч. квітня): Do kozakow na uznanie roznic gruntow y granic komisarze naznaczeni-Наруш. 146 c. 327.

КОМІСІЯ В КОРСУНІ, СТРАЧЕННЄ ГЛАДКОГО Й ИНШИХ, ВІДРУХ ПРОТИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

З польської сторони найдокладніше оповіданнє про Корсунcьку комісію знаходимо у Рудавского. Він каже, що після козацького посольства канцлєр порадив на лукавство Хмельницького відповісти лукавством польським: написати Хмельницькому, висловлюючи жаль з приводу тих тумультів, що сталися з обох сторін, і заповісти мішану комісію, що розслідить і вишукає винних, і воєвода київський покарає тих хто завинив з польської сторони, а Хмельницький нехай покарає винних з козацької сторони і надалі стримує своєвільних. В такім духу, мовляв, зараз же канцлєр написав Хмельницькому. В комісію крім Кисіля визначено Михайла Аксака, Єроніма Завішу і Яна Маховского, а Хмельницький післав туди полковника Антона (Ждановича). Але заразом рішено написати до польського війська, аби воно ні в чім не уступало козакам, не упускало нагоди, коли можна буде повести з ними переможну війну, і не кидало задніпрянських становищ: їм туди скоро прийде поміч.