Чтение онлайн

Путивльський вістун Яцина, бувши у гетьмана 13 н. с. червня, розповідав у Путивлі таке, що йому казав Виговський. “Був у гетьмана посол від турецького царя, привіз великі дари. Гетьман дари прийняв. А що до мене були дари, я тих дарів не взяв, сказав послові: Мині таких великих дарів такому великому цареві не відслужити! А писав цар і через послів устно переказував, щоб гетьман з військом Запорозьким були під рукою турецького царя і йому служили. Гетьман того турецького посла відправив до Умани, бо чекає змилування правдивого царя, а турецькому цареви манить. Жде гетьман своїх післанців: чи не принесуть вони правдиву і повну государеву милость- чи не скаже нам, війську Запорозькому, бути під своєю царською високою рукою. Коли ж повної государевої ласки до нас не буде, прийдеться нам бути слугами і підданцями (“холопи”) турецького царя. Буде се за гріхи наші-а нам не обійтись без царя” (одного чи другого).

Яцина поясняє, що коли він їхав до гетьмана, стріли їх два Турки, і товмач сказав, що се їдуть до гетьмана гінці перед посольством: їде посол до гетьмана від турецького царя, і ті гінці були у гетьмана в шатрі, коли він примав Яцину. А писар Виговський йому пояснив, що турецький посол їде до гетьмана “со всЂм подлинным и коруною” (очевидно-з повною інвеститурою), щоб військо Запорозьке було в підданстві (у султана)-“але ми чекаємо змилування великого государя”. Коли гетьман відправив Яцину 5 (15) червня-він разом з сим відправив і сього гінця, мабуть заповідаючи відправу посольству затриманому в Умани).

Міг се бути саме Осман-чауш, котрого гетьман не хотів прийняти одночасно з Яциною, щоб не впадала в око його подвійна політика. Може бути, що саме до нього належить приблизна дата подана Данилом Виговськими. Він оповідав 23 н. с. червня Матвееву і Фомину: “З місяць тому присилав до гетьмана турецький султан з тим: чи не потрібно йому турецького війська на короля і панів-раду? Коли потрібно, то султан звелить сілістрійському баші, щоб післав на сей бік Дунаю сто тисяч війська. Гетьман післав їх до Умани, незнати до якого часу (л. 13). А докладніш розповів Іван Виговський, виправивши останніх послів з Умани: “Присилав султан до гетьмана свого посла Магмет-аґу чауша з грамотою і з великими дарунками; в грамоті написано, щоб гетьман був його підданим-тоді він учинить його великим (знатным) чоловіком. Прислав корону, шаблю, булаву, бунчук і кафтан. У всім обіцяв поміч гетьманові і війську Запорозькому: буде в братстві, не так як кримський хан, ніякої тісноти не буде чинити. Але я служачи вел. государеві вашому привів гетьмана до того, щоб він чекав певної відомости від цар. вел., і так зробив, що турецький посол трохи не за приставом (в арешті) був в Умани, і все відкладали йому відповідь 14). І се я также для вел. государя зробив, що і на відправі турецький посол у гетьмана не був, а відправив його я, як гетьман пішов з-під Бедрихова-городка” (65).

На запитаннє Матвеева і Фомина, чи післав гетьман з турецьким послом своїх послів і з чим, Виговський дав таку відповідь: гетьман послів своїх післав, з тим, щоб (султан) прислав йому військо, коли (гетьман) побачить, що сили його супроти короля і панів рад за слабі 15). Коли король буде наступати, (гетьман) дасть (султанові вість), а до того часу нехай свого війська не посилає. І щоб послів наших відправив скоро- ми їх і сподієваємось скоро” 16).

З свого боку й Турки вирікалися яких небудь звязків з козаками, як до того приходило. В розмові з цісарським резідентом, що відбулася зо два дні по козацькій авдієнції, коли той посол став намовляти, візира, щоб Порта не мішалася в польсько-козацькі відносини і не підтримувала козаків, великий візир нібито заявив повну не заінтересованість. “Що се за підозріння піддають вам Поляки?”-переказує його слова сей цісарський резідент.-“Хто вам сказав, що ми підтримуємо козаків? Двери султана стоять отвором для всіх, і кождий може прибігати до них, хто хоче; але з Польщею ми не розриваємо. Польща порвала з татарським ханом, і поскільки козаки з Татарами в союзі, їм тут показується всяка честь і приязнь. Але кожного разу як приходили Поляки-як я був башею в Сілістрії, я давав їм кафтани і показував честь”.

Але в дійсности ані становище гетьмана й його окруження супроти турецьких домагань зовсім не було таким здержливим, як се вони представляли українським громадським кругам, ані диван не був таким індіферентним до звязків з Козаччиною.

Від того ж царгородського резідента Реніґера знову довідуємось, що 8 липня, разом з Осман-чавшом, що вертався з свого посольства до Хмельницького, приїхало нове козацьке посольство, з 16 душ. На їх проханнє помочи в війні з Польщею диван відповів, що ханові вже дано наказ помагати козакам, і від сілістрійського баші дозволено йти охочим, а цілого війська з корогвами неможна післати, бо се довело б до розриву з Польщею. З свого боку посли принесли принціпіяльну згоду на щорічну, данину султанові від війська: платитимуть по сорок тисяч талярів що року, але се тоді як скінчиться війна з Турками. Але диван тому не дуже вірить, завважає Реніґер. Згадує також якісь непорозуміння між Татарами і козаками, що мусить вирівняти Порта. Очевидно, про се теж говорилося з послами 17).

Більше ми про зміст посольства нічого не знаємо. В реляції 3 серпня Реніґер згадує, що 30 липня козаки поїхали назад, не діставши авдієнції у султана; тільки великий візир обдаровував їх кафтанами і дав 150 талярів. Знайомі Турки запевняли Реніґера, що се його розмова з великим візирем на тему козацько-польських відносин мала такий вплив: прохолодила Турків у їх відносинах до козаків, і їм сим разом не показано такої чести 18). Але се були тільки приємні слова без дійсного значіння. З пізнішої згадки Реніґера можемо доміркуватись, що разом з козацькими послами вислано тоді й турецького післанця, з закликом, щоб козаки, не мішалися до волоських справ. Очевидно до сього належить згадка Хмельницького в розмові з московським післанцем Фоминим 19 (29) серпня, що того дня наспів до нього післанець від того посла Ілляша, що повертається з посольства з Царгороду: султан був “засадив” сього його посла, за те що Тимофії воював Волоську землю, а тепер от нарешті відправив.

До сього Ілляш нібито додав таке поясненнє, мовляв се султан довідався, що Хмельницький перейшов в московське підданство, і побоявсь аби затриманнєм козацького посла не накликати на себе московського походу, тому його відправив 19). Се поясненнє полишаємо на сумлінню Фомина і не потрібуємо ним дуже займатися, бо між турецькими грамотами, привезеними до Москви від Виговського маємо московський переклад листу візира Азем-Магомета, післаний з “чесним (значним) чоловіком Магомет-аґою”,-його зміст близько відповідає звістці Реніґера, так що його оповіданнє можна вповні прикласти до листу привезеного Магомет-аґою в серпні, в відповідь на липневе посольство 20) Він дає нарешті щось реальне для оцінки дійсних відносин.

На жаль, лист виданий з несчисленими прогалинами, так що тільки загально можна вхопити його зміст.

Візир в сім листі згадує про лист гетьмана, принесений останнім послом, котримсь козацьким полковником. Похваляє сі часті зносини, але звертає увагу на недопустиму поведінку гетьманового сина, що замішавсь до волоської усобиці і вчинив оружний напад на один з васальних країв Отоманської Порти, на що потрібен спеціяльний дозвіл султана. Самий інцидент описаний дуже загально і невірно-що може залежати як від лихого перекладу, так і від того, що в самім дивані відомости були дуже ще недокладні, а крім того і сам візир, можливо не хотів входити в подробиці сього неприємного інциденту. Він рекомендує гетьманові дати твердий наказ свому війську, щоб воно не важилося входити в землі Отоманської Порти, радить тримати його в міцній дісциплині, а з свого боку обіцяє гетьманові підтримку-особливо коли Порта звільниться з своїх теперішніх військових клопотів 21).

Се дійсно була догана, але в дуже мягкій формі. Порта високо цінила союз з козаками, і хотіла його утримати.

Примітки

1) Жерела XVI с. 177-8 (Hurm. IX. І с. 22); про смерть секретаря волоського господаря, задану сином Хмельницького з власної руки, перед тим ще в депеші з 26 травня: “але син (Хмельницького) оправдується, що він се зробив з наказу батька” (с. 174). Гетьман Потоцкий так оповідає сю історію з слів вістерникового сина, присланого до нього з листами від Лупула. Тиміш попросив Лупула, щоб прислав до нього Кутнарского для розмови в деяких важних справах, і той його зараз прислав разом з провідником. Коли по розмові Кутнарский вже відходив, Тиміш завернув його і сказав: “Отже, друже-чи ти посол чи секретар польського короля?” Той став виправдуватися, що все що він робив, робив з волі і наказу свого пана, господаря. Але Тиміш витяг шаблю і відтяв йому голову, а того провідника добре побито. Коли в тиждень потім Тиміш прийшов до тестя поблагословитися в похід на Мунтенію, і побачив, який він засмучений і схвильований, почав виправдуватися, що він не міг инакше зробити, бо батько виразно йому наказав і загрозив, що коли він Кутнарского не вбє, буде мати за се кару від нього.-Acte c. 221, лист Потоцкого з 19 травня.

2) Реляція, на жаль в скороченню, в Жерелах XII с. 237, тамже с. 241: Матій, Ракоцій und das Land Moldau-себто молдавські бояре, “рішучо не хочуть більше Лупула”.

3) Донесення цісарського резідента в Царгороді з 2 червня і листи Ракоція до будимського баші з 30 червня-Жерела XII ч. 258, 259, 269.

4) Жерела XII с. 235-Acte c. 226.

5) Жерела XII ч. 267 і 270.

6) Донесеннє резідента Реніґера-Жерела XII с. 217-8, 222, 229.

7) Коли ся дата вірна, то се додаткова присилка, післе посольства Самійла, а дата має вигляд дуже докладної.

8) Реляція Реніґера з 16 червня, на жаль не в повнім тексті, а в переказі в Жерелах XII с. 229.

9) Фраґмент листу “Грека Фоми Іванова” до царя в Турецьких справах москов. архиву 1653 р. ст. l.

10) Реляція Реніґера, на жаль в витягу-Жерела XII с. 229 і 232.

11) Тамже.

12) Польські справи 1653 р. ст. 1 л. 170. Там же, л. 379, сівський архимандрит оповідає 26 червня с. с., що чув у Сосниці від київського міщанина “Федора Лукьянова”: був він у Хмельницького, і при нім були у гетьмана посли від турецького царя і польського короля,-при нім гетьман їx і відпускав, але змісту турецького посольства він, Федір, не знав, тільки польського.