Чтение онлайн

1) л. 47, 53, 66, 118.

2) Депеші Доні в юбіл. збірнику Д. І. Багалія с. 535.

3) Або "між Городком і Камінцем”, як у листі з Львова 3 липня-Архив ЮЗР III. VI с 63.

4) Krotka Narratywa expedytiey w roku 1653 рo swiatkach przeciwko rebelliey kozackiey z potega tatarska po szosty ras staczaney-ркп. різноязич. F. XVII л. 6 дд., инша копія в Теках Нарушевича 147 ст. 141 дд.

5) Сю дату приїзду короля до Львова дає нунцій в реляції з 29 червня- Жерела XVI с. 179.

6) Так спростовує і Доні раніше ним самим дані відомости, що в козацькому війську 60 тис. і 20 тис. Татар: козаків нема більше як 10 полків і найбільші полки не переходять за 3 тис., а декотрі значно меньші; Татар не більше 20 тис.-с. 535.

7) Наступає оповіданнє про Лупула, с. 628-далі його подамо.

8) poczela wolac і до spolnego miedzy soba zniesienia sie to propositum brac.

9) na miesne yatki nie wydali. Далі знов про Лупула.

10) Коховский дещо змінив і літературно доповнив; так у нього Хмельницький скликав під Тернополь сю козацьку раду і ставить питаннє, як далі бути- зондуючи настрої війська. Сам Ґоліньский далі ще раз переказує від себе зміст сеї “авізи” як “новини з України”(с. 635)-очевидно за устними оповіданнями. Тут додано, що король, затримавши Антона, післав “до черни”-“довідуючись їx правди”. Адерсбах доносить поголоски, що Хмельницький дуже був збентежений вісткою про смерть сина (Acte c. 222).

НЕПОРОЗУМІННЯ З ТАТАРАМИ, БУНТ У ВІЙСЬКУ, В 20-х ДНЯХ ЧЕРВНЯ 1653, ГНІВ ГЕТЬМАНА НА ВИГОВСЬКОГО, ОПОВІДАННЯ ВИГОВСЬКОГО, РАДА ПРО ТУРКА.

Перші, дуже загальні, глухі відомости дав Бурлій 27 н. с. червня в Білій Церкві; він розповів тоді Матвееву і Фомину: “Була у гетьмана з усіма полковниками рада, щоб вернутися назад, а за Ляхами не ганятись. Татари просяться у гетьмана на Ляхів, але він мабуть відправить їх назад. Вам до нього їхати не можна, поки він вам не пришле наказу, щоб вам Татари не наробили якого лиха; чекаємо від нього відомости невдовзі” (30).

В Ставищу, коли прийшли від гетьмана і Виговського листи і вісти, що [їхати треба до Чигрина, Бурлій і Мужилівський розповіли Матвееву і Фомину таке: “Гетьман іде з військом з-під Камінця до Чигрина, тому що під Камінцем і по инших тамошніх місцях стала пустка, нема ніякої живности, а у Ляхів в тій стороні пішла пошість на людей. І в гетьманськім листі до нас написано (закид), що се ми поїхали до гетьмана не написавши йому (наперед) і не повідомивши про все: трохи ви не наїхали на Орду, а з Ордою у нас вийшла довга сварка за полон, а якби ще вона взяла царських послів, то цілком прийшло б до незгоди-і так вони безнастанно розвідують, чого се царські посли до нас ходять. Що ви мині з Білої Церкви писали-пише гетьман-що посилали мині листа і 12 чоловіка гінців з Борзни, з Ніжина і Переяслава, то вони до мене не приїздили, і стало мині відомо, що забрали їх Татари. А як би і з послами то саме сталося, ви б на мене і на військо навели гнів вел. государя”.

Коли Матвеев і Фомин стали розпитувати, з чого вийшла у гетьмана сварка з ханом і мурзами, Бурлій і Мужилівський сказали: “Як хан з Ордою йшов у поміч гетьманові, вони під Білою Церквою і під Ставищем на передмістю (посаді) і в околиці (уезде) забрали богато людей в полон. Гетьман велів у них той полон відбирати, і з того вийшла сварка, був і бій-не великий, але писаря Івана Виговського трохи що не вбили-як би не наспів кримський товмач; а коня його з сідлом таки забрали”.

На запитаннє, чи після того гетьман з Татарами прийшов до згоди, Бурлій і Мужилівський сказали: “Та ,ссора' була чотири дні, і після того помирилися; гетьман відібраний від Татар полон велів розпустити по городах, кого звідки взяли; але Татари зібрались і тих полоненників знову по дорогах переловили і відіслали в Орду, мало хто з них урятувався”.

При тій нагоді Мужилівський розповів послам ту історію, як Татари допитувалися у них в Москві, чого то від козаків так часто бувають посли в Москві; Матвеев і Фомин очевидно поставилися до сього оповідання скептично (л. 40-5).

Другого дня 4 н. с. липня Матвеев і Фомин здибали під Стеблевим козака Черкаського полку Ониська Долговського, що повертався з війська. Він оповідав, що під Камінцем у війську був голод, і козаки рядові і навіть старшина-окрім тільки полковників, прийшли до гетьмана з великим гнівом і кричали: “Доки нам так мучитись? безнастанно, зимою і літом у війську, ніколи не маємо спокою, дома жінки і діти наші помирають голодною смертю, і вже не знаємо, що з нами далі буде-де нам свої голови приклонити! З королем у тебе досі нема згоди! Тоді підемо всі своїми головами з жінками і дітьми до царя, щоб нас прийняв на віки!” Гетьман, вийшовши до них, говорив: “Я ж послав послів-просити царя щоб прийняв нас, а коли не може прийняти, щоб помирив нас через своїх послів з королем і панами; досі ті післанці не вернулись, але маю відомість, що цар шле з своїми післанцями своїх послів” 1). І після того гетьман відправив з-під Камінця все військо, і хана, калґу, нуреддіна, перекопського князя і ногайських мурз з усіми Татарами-лишив при собі тільки Келебет-мурзу з 200 Татарами, а хан з усіми людьми пішов поза Богом”.

Тоді другого дня Матвеев і Фомин стали допитуватися Мужилівського, щоб він їм розповів, чи не було якоїсь військової ради проти гетьмана (ради на гетьмана от войска). Мужилівський згодився розповісти в секреті-“щоб гетьманові і писареві того не казали”. Справді була рада війська, без полковників, против гетьмана. Коли гетьманич Тимофій поніс утрату-вбито на ріці Яловиці 4 тис. козаків, а до того ще настав у війську голод, стали козаки приходити до отаманів і сотників щоб ішли з ними до гетьмана. І прийшли до нього без усякої пошани, почали кричати: “Бачимо нашу останню погибіль! Тікаєш від смерти, а даєш на все волю синові! Ходив твій син ратувати свого тестя, а нашу браттю до смерти приправив, 5 тисяч стратив своїм пянством і нерозумом, а ти тепер пішов його] виручати, а нас решту потратити і голодом поморити! Взяв собі хана за брата, а те брацтво його таке, що він весь Крим нами наповнив! Ходім до царя християнського, з жінками і дітьми і всім добром; коли не схоче нас прийняти, краще нам у християн померти, ніж у поган у неволі!”

“Коли б гетьман сказав проти них мале слово, була б велика біда, але гетьман побачивши їx раду, вийшов з карети і почав їм так говорити:

“Знаєте, браття, скільки я біди прийняв від Ляхів за православну віру і за вас православних, але за ласкою божою не дав вас їм окаянним під ноги, а богатьох обогатив і вільними вчинив. А що ви мині докоряєте, що хан мині брат, так ви самі знаєте, що ми тим брацтвом від лядської шаблі звільнилися! А що вони набрали полону йдучи до нас у поміч, так ми ж весь той полон у них відбили! А що ви говорите, щоб іти нам до цар. величества,-так я вам кажу, та й самі ви знаєте, що я безнастанно посилаю до нього-прошу нас прийняти, тільки досі нема від нього відомости; тільки те чую, що йдуть від нього посли. А до нього не тільки ви хочете, але й я крім нього нікуди не хочу”. І після того говорив козакам: “Далі нам під Бедриховим Городком стояти нема чого, підем під Білу Церкву і будемо чекати Ляхів під Білою Церквою”. І як з тим гетьман козаків відправив, так той голос і затих” 2).

До того Мужилівський розповів, що стало йому відомо: гетьман хотів Виговського втяти. А коли посли тому здивувалися, сказав: “Богато ріжних дурниць діялося через свояків і через челядь (писареву), а сам писар за справами своїми того не знав. А потім сталася сварка у полковника Тетері з писаревим братом Данилом. Данило його порубав і на раді ухвалено, щоб брат його скарав на смерть, а писар став випрошувати у гетьмана брата від смерти 3), і той його самого хотів стяти, тільки всі полковники і “ратні люде” його випросили”. Матвеев і Фомин спитали як же було потім: чи гетьман після того гніву знову став до писаря по давньому добрий, чи відібрав від нього справи й віддав иншому писареві? Мужилівський відповів, що справ у писаря гетьман не відібрав і він у нього “по прежнему”.

Кілька день пізніш Виговський на запитання Матвеева і Фомина, “чи не було чогось у війська, у гетьмана і у тебе з Татарами і казаками?” дав такі пояснення:

“Писав до гетьмана хан, щоб позволив йому поставити город на Дніпрі з руського боку против городів Іслама і Шама. Гетьман був дозволив, але я став говорити, щоб не позволяв, бо нам і так чиниться велика тіснота, а як поставлять город, буде ще тісніш, і гетьман відмовив: не позволив їм ставити города. Після того як ішли Татари в поміч гетьманові, вони в богатьох місцях забрали в полон православних християн, силу! Я тоді від усього війська став говорити гетьманові, щоб він сказав мурзам віддати той полон. Гетьман післав до мурзів, але як вони приїхали, почав крутити. Я довідавшися почав говорити (руба): “Називаєте ви нас своєю братією, а чи то ваше братство, що ви весь Крим нами наповнили?”. За се що я так говорив, і довідавшися, що то я відмовив гетьмана, аби того города на Дніпрі не ставили, мурзи хотіли мене вбити-коли б не відібрали козаки; а коня з-під мене таки й забрали. Козаки ж, побачивши, що гетьман крутить і нічого Татарам не говорить, хотіли гетьмана вбити, тому що Татари роблять такі шкоди, та ще й син його чинить великі дурниці, як напється. Я довідавшися про такий їх намір декого відмовив, а декого гетьман велів вночи подушити тихенько, щоб того в війську не знали. А з Татарами після того сталася згода-як вони пустили полоненників; але декого таки до Криму забрали. А гетьман після того пішов з-під Бедрихового Городка” 4).