Чтение онлайн

“Коли воєвода Василь побачив, що порадами нічого не осягнеш, він тяжко зітхнувши і віддавши все в руки Тимоша, став на чолі свого війська і вийшов на фронт. За ним ішов Тиміш з своїм табором, скригочучи зубами на Молдаван, що вони хваляться, ніби то се вони здобули побіду під Фокшанами і над Тележною. Козацький табор тяжко посувався багнистою узькою долиною-а через Гінту був тільки оден місток. Перейшовши потік Василь став з своїм військом на лівім крилі, а праве і центр полишив козакам. Але Тиміш не хотів прилучити свого табору-“Нехай, каже, молдавські витезі (vitezii Moldoveni) без нас б'ють Мунтян!”. До повного божевілля дійшов!” (335).

Матій тим часом упорядкував своє військо як найкраще: свій табор окружив шанцями; на правім крилі поставив сейменів і мунтянське військо, в центрі став з “левенцями” (кіннотою), з драбантами і рештою сейменів, а против козаків поставив Поляків і Венгрів, і так кілька годин чекав наступу. Василь кілька разів посилав до Тимоша, щоб підійшов ближче з своїм табором, але Тиміш відмовлявсь: “Нехай ті пани починають, я потім прийду!” Василь бачив себе змушеним наступали, і його війско зачало герць, далі пішли в наступ його Німці, за ними Молдовани, і збили Мунтян так, що якби Тиміш підтримав їх в той мент, битва була б виграна. Але він упустив сей момент, і дав Матієві змогу поправити ситуацію, і тоді тільки коли вже Матій виправив свій центр, він нерозважно нарушив свій табор і посунув против мунтянського центру частину свого пішого війська з кількома арматами, не прикривши їх табором. В сю хвилю Матія ранено в коліно кулею, але він не переставав керувати битвою. А його польський полк вичікавши момент, ударив на неприкрите козацьке піше військо, декого побив, декого поранив і погнав назад до табору. Се викликало депресію, “бо очі всіх були звернені на козаків”. Збентежений Тиміш не знав що робити. Даремно кричали йому козаки: “Скажи ж ясно, чи маємо наступати чи окопатись нашим звичаєм” 9). Наступило повне замішаннє, а тут іще піднялася буря, страшенний вітер і злива, просто в лице Василевому війську. Матій своєю канонадою збільшав сю нечувану бурю. Василь, побачивши, що його військо розбите, присунувся під охорону козацького табору, що Тиміш зпочатку розірвав, а тепер пробував відбудувати-але через сильну зливу не міг нічого доказати. Кінець кінцем козацька кіннота посідала на коней і з Тимошем і Василем воєводою пустилися тікати, лишивши табор і нещасливу піхоту (335-7).

“Ніхто б не подумав, що вона може виратуватися, після того як кіннота її покинула, але дивна вдача козаків у нещастю! Після того як вся їх старшина і самий гетьман утікли, вони з-поміж себе вибрали ватажка (сарu), замкнули табор і боронилися до вечера, а вночи запалили вози, чагарник, а самі пішли пішо, всі як оден, без усякої незгоди, і прийшли сюди” (на Волощину). Тут Тиміш перепочив днів з десять і пішов до дому, лишивши у воєводи Василя 200 козаків під проводом полковника Глуха (338).

Як бачимо, козаки-участники складали вину на зраду волоського війська Лулула та на стихійне нещастя-страшний дощ; двір Лупула винуватив у всім Тимоша. Але результат малюється досить одностайно-часом перебільшено. Напр. Ракоцій в своїй реляції будимському баші, писаній місяць пізніше, не входячи в подробиці, констатує такий вислід: козаки стратили артілєрію, обоз і всю піхоту 10) і се було перебільшеннєм. Царгородський резідент Реніґер зі слів турецького аташе Ібрагім-аґи, що був при воєводі Матію і слідив за всім, щоб дати докладне звідомленнє диванові, подає такі подробиці: з Тимошем було 30 тисяч козаків і 5 тис. ріжного війська, в тім і Татари; Лупул крім своїх Волохів мав дві тисячі німецьких мушкетерів і 36 гармат; всього війська у них було до 40 тис. На границі тримав заставу воєвода Стефан з 9 тис., але супроти переважних сил неприятеля мусів відступити до головного війська, що мусіло дати битву під Тарговиштами не чекаючи приходу семигородського війська, що поспіло аж на другий день після битви. Тиміш лишив при собі 10 тис. вибраного козацького війська, а решту вислав наперед; страшно пустошачи край, сей аванґард приступив під військо Матія і погнав його передові полки. Але Матій привів їх до ладу і наступив з своїми силами, маючи на правім крилі воєводу Стефана, на лівім свого спатаря, а сам командуючи центром, де поставив артілєрію. Битва трівала сім годин. Артілєрія Матія наробила замішання в козацькому війську, і воно кинулось тікати. Пять тисяч козаків впало в руки волоського війська, Матій всіх їх велів побити, але Татарів лишив. Богата добича впала в руки його війська в таборі: “З повозу молодого Хмельницького йому принесено тисячу нових цехінів-він їх велів виміняти на таляри й роздав війську. Принесли йому гарну соболину шубу Лупула й иншу гарну одіж-він велів її оцінити і видати її вартість воякам” (Наступає оповіданнє про захоплений в річах Лупула лист візира-наведене вже вище) 11).

Кілька цікавих подробиць додають конфесати Волохів-утікачів з Лупулового війська, захоплених людьми П. Потоцкого і присланих до Камінця в перших днях червня. Бранець Стратин Волошин, з недобитків битви над рікою Яломницею оповів початки кампанії: “Та війна обопільним під'їздами почалася в четверток 22 травня під Фокшанами: під'їзд козацький з волоським побив на голову Мультанів і Угрів. В понеділок (26) Мультани, щоб помиритися вислали другий під'їзд: 500 семенів і турків; мультанська кіннота не витримала, а селяни обороною рукою приняли на собі військо волоське і козацьке”. Бранець Іван, з хоругви Фокші, капитана Лупулового, розповів про саму битву “над річкою званою Яловець, в 3 милях від Торговищ”. Ві-второк, тому тиждень. Угри і Мультани перейшли згадану річку, з Турками якогось баші-було з ними тисяча семенів, і вони вдарили вступним боєм на Тимошка Хмельниченка 12) і Василя господаря волоського. Розгромили кінноту, взявши тільки на шаблі й палаші, “без апараментів воєнних”, і змусили її тікати. Оперся тільки табор козацький, де лишилися разом з козаками господареві німці й семени. За кіннотою козацькою і Волохами гонили до болотистого урочища, на волоську милю, і на тому урочищу сила козацької й волоської кінноти полягло від Волохів. Господар Василь з Хмельниченком і деякими боярами волоськими, після того як прогнано козацького гарцівника, втікли до Га(ла)цу на Дунай, і туди подались “розгромленці” волоські й козацькі 13). Угри й Мультани розгромивши козацьку й волоську їзду, вернули до козацького табору і добували його; о вечірні здобула шаблею козацький табор, забрали там 18 гармат з усім “апараментом воєнним” і велику здобич. Стефан, новий господар, прислав туди боярина Андроника, спатаревого брата, аби відділив усіх хто назве себе Волохом, і відділивши їх усіх козаків вирубали в пень.

“Богун і Носач з частиною своїх людей-між ними богато ранених-утікли до Яс, і з ними трохи й нас Волохів-розгромленців. Горечко розбійник, що з тисячею опришків був з військом Хмельниченка і Василя господаря, ледви самошост утік з тої битви. На нас, Волохів напали люде п. воєводи браславського і припровадили до Камінця”.

“Додав іще той Іван, що Хмельниченко коли тікав з Василем господарем мав на поводі коня полового лисого, а четвертого дня по тім бачили того коня під хлопом, і з того міркують, що його вбито-бо того коня він уживав і полюбив”.

“Козацького війська з Хмельниченком було 20 тисяч” 14).

Зібравши своє погромлене військо, Тиміш відступив з Лупулом до Яс, і тут зістався кілька тижнів, помагаючи тестеві укріпити своє становище в краю. Воно в тім менті не було зле. Як знаємо, Лупул добився від дивану потвердження на господарстві, а з Камінця-що його жінку з двором і рештою скарбів вислали до нього до Яс 15). Козацького престижу понесена під Тарговиштем аварія теж не нарушила особливо. Тшебіцкий в своїй записці, поданій імперському соймові 13 червня, як ми бачимо не вважаючи на сей погром, представляв ситуацію незвичайно грізною. Коли козаки переможуть в війні, серед людности Польщі знайдеться маса елєментів, які пристануть до Козаччини. Гасло реліґійної свободи збільшить сили козацтва і поза її межами: на Шлезку і в инших краях Німеччини знайдеться богато таких, що задля сеї свободи підуть за козаками 16).

Розуміється, польське правительство навмисно ударяло в найбільш зловіщі ноти; але, очевидно, польський посол не став би себе осмішувати і брати такі тони, коли б не припускав у своєї авдиторії певних суголосних настроїв: свідомости дуже поважної небезпеки з боку татарсько-козацької спілки, при такій активности, яку виявило козацтво в останніх подіях. Хіба припустити, що текст Тшебіцкого писався ще перед останніми вістями про погром під Тарговиштем!

Безсумнівне натомість сильне і прикре вражіннє, що зробив він у війську. Вся мунтянська авантура Тимоша, його поведінка і погром, взагалі вісти принесені козаками-поворотнями, в звязку з віроломним поведеннєм покликаних гетьманом Татар викликали сильне незадоволеннє на гетьмана і трохи не привели до отвертого бунту в війську. Про се незвичайно цікаві відомості принесло нововідкрите посольське звідомленнє Матвеева і Фомина з місяців червня-липня 17). Се незвичайно цінне джерело до сього часу було незвісне, тим часом і саме посольство було не без значіння в розвою подій, а вісти в нім уміщені виїмково цікаві; тому нам треба можливо повно використати все що воно дає для освітлення моменту.

Примітки

1) Так називається се місто в наших відомостях, етимольоґічно правильно, в румунській транскрипції Targoviste, Tergovistea.

2) В мунтянськім поході, чи в Барі, де Яцина застав гетьмана? Мабуть друге.

3) Акты Москв. гос. II с. 325-6.

4) Оповідав в Переяславі 13(23) червня, а казав, що “тиждень тому сьогодня” як післав його гетьман до Чигрина спід Камінця.-л. 8-12.

5) Яломіца, або Яломніца.

6) День сходиться з календарем.

7) Пер. Муркоса с. 97-103.

8) Оповіданнє Кравса було вже подане вище с. 512.

9) dupru obiceiul nostru.

10) Жерела XII с. 231.

11) Жерела XII ч. 261, реляція Реніґера з 9 червня.

12) na Timoszka Hmielnicenka.

13) Текст в сім місці видимо несправний, я його перекладаю приблизно.

14) Ґолінський с. 631-2, з помітою, що ті конфесати вислано з-під Глинян 12 мая (!), а в Кракові отримано “дня 17 сього місяця” (червня чи липня, не ясно).

15) Реляція нунція з 29 червня-Жерела XVI с. 178. Краві підчеркує реквізіції, що тоді поробив Лупул, “грабуючи церкви й монастирі щоб зібрати нові кошти на військо”-с. 212.

16) У Рудавского (с. 135): Praetextus ipse libertatis augeret potentiam kosakorum. В тексті віденського державного архиву, в справах поданих в Жерелах XII с. 228: Praetextus ille libertatis religionis. Се текст ориґіналу.

17) Звідомлення знайшлося в так званих “Безгласных столбцах” Розрядного приказу Московського архиву, № 74 ч. 1. Початку нема, починається днем 5 с. с. червня, коли посольство виїхало з Конотопа.