Чтение онлайн

“Прето прошу чест. твоей: чесо ради пріезджал твой наместникъ до мене? Альбо мЂста заЂзджать? РазумЂйте, мЂста не попущу, ажъ вЂдомость одержу от єго мил. п. гетмана. Єсть у грамотЂ у мене от єго цар. вел., же я полковникъ чаусный

“Єстьли указъ от єго цар. вел., абы нас козаковъ не было ту треба-же по мЂстах, мЂстечках, селах, деревнях козаковъ оборочаєш в подданые,-я не токмо с Чаусъ, але и з Нового Быхова с козаками и с пушками, з гарматою уступлю. А иначей хочъ чест. твоя сто тысяч войска на мене приведи, не вступлю до смерти. Я по указу старшыхъ дЂлаю-бо и тепер много маю грамот от єго мил. п. гетмана наказного войска єго цар. вел. Запор., вЂрного слуги и зычливого подданого єго цар. вел., абым якъ напрудше козаковъ зо всЂхъ тутейшыхъ городовъ збирал противно ворогомъ и недругомъ єго цар. вел. Прето я по указу єго козаковъ збираю, и мЂст не попущу-бо козакъ без мЂста не жієт. Килька тысячъ в Новом Быхо†с тутейшыхъ городовъ хлЂбъ мают, которіи на услузЂ єго цар. вел. по осударском указЂ моєго милостивого зостают. Єсли прето мЂста заезджаєте, то и нас козаковъ не треба. Лучше бы нам по працах дома зоставать. Але на указ єго цар. вел. не токмо служить вЂрне, але и умерти готови зостаєм.

“Що бачному розсудкови чест. твоєй подавши и себе зычливого слугу чест. своєй якъ напильнЂ, преподаю. С Чаусъ. 15 декабря 1655. Честности твоей моєго милостивого пана и добродЂя нанизшый слуга Іван Нечай, полковник войска єго цар. вел. Запорозкого чаускый и новобыховский”. (Ориґінал, на двох піваркушах, на обороті адреса).

День смерти Івана Золотаренка незвісний. Чи називає ще його тут Нечай як живого, чи се згадка про небіжчика або мова про котрогось з його наступників-не ясно.

ПО ЛЬВІВСЬКІМ ПОХОДІ-ПОСОЛЬСТВО ПОЛОВЦЯ, ВИГОВСЬКИЙ У БУТУРЛИНА В БІЛІЙ ЦЕРКВІ, ВІСТИ З ГРУДНЯ, СЕУНЧ БАТУРЛИНА, ОПОВІДАННЄ ПАВЛА АЛЄПСЬКОГО, ОПАЛА І СМЕРТЬ БУТУРЛИНА.

Вернуся на хвилю до подій на головнім фронті.

Повертаючи чи повернувши з походу гетьман вислав до царя посольство з відомостями і трофеями. На жаль, досі його акти не викриті; дещо довідуємося з актів посольства Лариона Лопухина, що було відгомоном вістей привезених від гетьмана. Висилаючи Лопухина цар доручає йому порушити деякі справи, переказані “сього року” через білоцерківського полковника Семена Половця 1): що воєвода Тишкевич присяг цареві на вірність, що міщанам львівськім і камінецьким посилалися листи, намовляючи їх не піддаватися нікому крім царя; що гетьман прохав заборонити Донським козакам, щоб не нападали на Крим, поскільки хан житиме в згоді з Запорозьким військом. Все се виразно вказує, що Половця посилано зараз же по поході, і те що післано білоцерківського полковника може натякати, що посилалося посольство з Білої Церкви, зараз у повороті. Але поза згаданим в посольстві Лопухина я під сю хвилю на жаль, нічого більше про це сказати не можу. Крім уже наведеного в посольстві Лопухина згадується ще, що гетьман просив у царя московського війська на весну, коли б звідки небудь неприятелі почали наступати на Україну. Зрештою побачимо те все далі в звідомленню Лопухина.

Можливо, що се було тоді ж, як посилалося до царя Половця з товаришами, в середніх днях грудня н. с.,-Бутурлин з своїм штабом був уже в Білій Церкві і займався виготовленнєм реляцій цареві, що мали відвезти “сеунчі” від всіх трьох армій, разом з трофеями, бранцями і всіми иншими доказами вірної і успішної служби. Серед сих занять застав його Іван Виговський присланий від гетьмана довідатися, чи нема царських директив Запорозькому війську. Бутурлин в своїй реляції описує так свою розмову (я передаю мову Виговського в першій особі):

“За царським указом ходили ми воювати з царським військом Корону Польську- аж до самої Висли ріки. Як тепер цар звелить що до тих городів, що здобуло (заступили) царське військо? Чи стояти нам з військом Запорозьким при своїх городах, чи йти на неприятеля?

“Стало нам відомо, що Великополяне від шведського короля відступили, також і Мазовецьке воєводство. У нього гетьманом Конєцпольский, що був хорунжим коронним, і з ним мало що польського війська; шведський король післав його на Великополян. Ракоцій присилав до гетьманів-С. Потоцкого і Лянцкороньского, щоб його вибрали польським королем, а зате обіцяє прислати військо і підняти турецького султана, Мунтян і Волохів щоб боронити Польщу від Шведів. Хочуть іти на наші городи. Нехай би цар дав нам супроти сього свій наказ; гетьман про всі сі справи написав уже цареві.

“Воєвода чернигівський Тишкевич писав гетьманові і мині, що князь Бог. Радивил хотів би бути в підданстві цареві; мабуть і до царя посилав своїх післанців. Богато й инших сенаторів хочуть бути підданими царськими, а під шведським королем бути не хочуть; про се будемо мати скоро (докладніші) вісти і тоді напишемо великому государеві” 2).

Таким чином з козацької сторони підчеркувалась повна льояльність до йаря. Замиреннє з Татарами тут наче б то нічого не змінило-хоч може й не припадково було, що відносин до Криму, Порти й Яна-Казиміра Виговський не доторкнувся. Гетьман і військо заявляли свою готовність іти за наказами царя, і начеб то бажали московської помочи проти Ракоція та його союзників (хоча в дійсности саме тепер менше ніж коли небудь, з огляду на політичну ситуацію, старшина козацька бажала бачити московське військо на Україні-щоб мати вільну руку). На жаль не маємо листів і посольств гетьмана до царя з сих місяців-вони може б нам дещо сказали більше, тим часом мусимо вдоволитися сею деклярацією Виговського.

В сім аспекті льояльности Козаччини-може не без впливу сеї ж деклярації, вилагодив Бутурлин свою реляцію цареві про кампанію, з тим щоб вислати її з сеунщиками. Ми її більше менше знаємо. Вона представляла вислід кампанії можливо оптимістично: широко описувала успіхи війська, піддання на царське імя, вичисляла трофеї, підчеркувала погодженість у всіх операціях гетьмана з воєводами, цілком обминала історію львівської облоги, щоб не входити в неприємні моменти її. Виразно підкреслювано, що в переговорах з ханом воєводи ніякої участи не брали: їx історію воєвода описував устами учасника судді Зарудного, не додаючи до того нічого. Осібна реляція вигорожувала воєводу від якої небудь участи в львівській контрибуції: що він відмовився від тої частини, яку йому давав гетьман. Инша описувала найбільш ефектний епізод-здобуттє Люблина і в нім сеї дорогоціної святощи-частини святого хреста 3). Правдоподібно всі сі реляції, включно з протоколом останньої розмови з Виговським, що посвідчувала нормальні і льояльні відносини на Україні, Бутурлин вислав до Москви 31 н. с. грудня, разом з ріжними сенсаційними трофеями: бунчуком польського гетьмана, польським ротмистром Вжещом, тим часом як дорогоцінний хрест пішов до Москви з особою урочистою помпою і прибув туди півтора місяці пізніе 4).

В офіційних Дворцових Розрядах читаємо, що 26 с. с. грудня пригнали сеунщики: від В. В. Бутурлина Ів. Бутурлин, від. Г. Ромодановского Потемкин, від А. Бутурлина Арт. Матвеев з повідомленнєм про погром С. Потоцкого (під Городком), здобуттє Любліна і в нім чесного хреста і піддангє цареві м. Уханів (воєводи Тишкевича). Государ велів вислати на зустріч В. В. Бутурлину з тов. стольника Пушкина з своїм жалуваннєм й милостивими словами: про здоровє спитати. Але “В. В. Бутурлина в дорозі не стало”, тоді государ велів післати до його товаришів: Г. Ромодановского і А. Бутурлина, стряпчих Ширина і Л.Рожкова 5).

Але перше ніж приїхали сі сеунщики з реляціями і трофеями, в Москві отримані були відомости, які представляли в зовсім иншім світлі історію кампанії, поступованнє воєводів, замиреннє з ханом і т. и. Про се, на жаль, не маємо иншої відомости крім того, що розповів нам наш приятель Павло Алєпський, бувши тоді в Москві 6). Він цілком вірно, означає, що другого дня Різдва цар одержав відомости про кампанію: того дня дійсно приїхав сеунч від Бутурлина, як видно з приказної поміти на одній з реляцій; але ті поголоски про сю кампанію, що Павло оповідає далі, походили очевидно не стільки від сеунчів, скільки поприходили до Москви иншими дорогами. Вія оповідає, що коли Бутурлин з Хмелем обложили Камінець і привели його до крайнього стану, Камінчане відпросилися від них, піславши малого хлопця з листом такого змісту: “Ми не будемо воювати з вами, воюйте наперед з королем, коли його забєте і здобудете його столицю, тоді й ми піддамося вам без війни”,-на тім і присягли. А Стефан воєвода прислав Бутурлину великі дари в грошах і припасах. Він і Хмель відступили від Камінця і пішли на Львів, і тут мешканці так само відпросилися, піднесли великі дарунки і гроші, і ті відступили від міста. Підчас походу вони здобули 28 замків і городів, в тім числі Люблин-мурований город з трьома замками; коли московське військо здобуло два замки, мешканці заплатили велику контрибуцію, але московський воєвода зажадав, щоб йому видали ще чудотворний кусень “чесного хреста”, що там переховувавсь; Люблинці затаїли його і не хотіли видавати-бо свого часу не видали навіть папі, що давав їм за нього 400 тисяч червонців; але страхом смерти воєвода добився видачі, і тоді вони всім містом з процесією, з слізми і риданнями відпровадили сей дорогоцінний скарб до московського стану,

Далі Павло оповідає про погром польських гетьманів і забраннє в полон Павла Потоцкого, привезеного до Москви-мішає все се до купи, а докладніше спиняється на замиренню з ханом. Хан спізнився на поміч до польських гетьманів, і коли нарешті рушив, за наляганнями Ляхів, пішов через землю козаків, з сильною руїною. Тоді Хмель і Бутурлин напали на нього і трьохденна битва закінчилася їx перемогою: хан просив згоди і обіцяв бути з ними заодно против їх неприятелів; видав Бутурлинового родича, що його був захопив у дорозі до Москви, а собі випросив у Хмеля 1500 козаків, щоб провели його до Волощини-дав на те кілька мурз у застав, і козаки його провели: він через Волощину пішов до Криму.

“Коли про се дійшли відомости до царя, він дуже нагнівався на Бутурлина і післав наказ щоб йому відрубали голову за три його зради: перше-що він брав хабарі від тих міст і замків; друге-що здобувши міста, він їx попустошив; а не затримав у свой владі; третє-що він замирився з ханом. Коли Бутурлин приїхавши до Київа довідався про царський гнів, він випив отрути і вмер. Пустили чутку, що він помер з волі божої і його слуги, обрядивши його московським звичаєм, положили його до труни, щоб відвезти до Москви і поховати. Але цар, почувши про се, дуже гніваючися на Бутурлина велів спалити його тіло в дорозі. Але з огляду на дорогоцінний скарб (чесний хрест), ним здобутий, послухав прохань патріярха і велів його привезти: його привезли й поховали в Чудовім монастирі”.