Чтение онлайн

Як бачимо при всій здержливости і захованню прийнятих компліментів, обминаючи які небудь докори на адресу царя і його бояр, гетьман так виразно як тільки міг заявляв, що військо Запорізьке замирення з Ляхами не приймає і не перестане їх трактувати як неприятеля. На жаль, не маємо звідомлення Фомина, де могли міститися дуже інтересні розмови з гетьманом і старшиною-більше експансивні й менш здержливі, ніж ся грамота. При всій здержливости вона вповні потверджує негативне становище гетьмана і старшини, схарактеризоване Ост. Виговським. Гетьман і його прибічники поглубляли його з свого боку, щоб оправдати політику союзів з иншими державами, що мала забезпечити Україні Козацькій змогу вести свою політику незалежно і в супереч політиці московській і робити натиски на Москву в бажанім для себе напрямі.

Відомости про се очевидно дійшли до Москви ще перед поворотом Фомина-від Кикина чи якогось иншого вістуна. Се видно з наказу даного Абрамові Лопухину виправленому з Москви 28 н. с. грудня. За привід до того взято висилку послів на сойм в справі вибору царя на королівство: цар уважає потрібним запитати у гетьмана його гадки про пограничну лінію між Черкаськими городами і Короною, і запропонувати, щоб він вирядив при московських послах від козацького війська “людей знатних и умных”. Але видно, що після того як Лопухина вислано, прийшли вісти про настрої у гетьмана і старшини власно такі, як оповідав Ост. Виговський, і в додатковім наказі висланім Лопухину наздогін йому наказано:

“Будучи у гетьмана всяко говорити йому, що вел. государ вислав його (Лопухина) до гетьмана і всього війська, жалуючи і вірячи (на знак ласки і довіря), і наказав говорити: Вел. государ висилає своїх великих послів на сойм за проханнєм короля і всеї Річипосполитої. Коли король і Річпосполита у всім задоволять царя, буде згода на мир. Коли в чім небудь він не буде задоволений-ніякої згоди не буде, і цар за церкви божі і за них-православних християн (Українців) зараз пішле на короля бояр і воєводів з великим військом-нехай гетьман з військом Запорізьким будуть також готові. А про те щоб цар мав віддати військо Запорізьке в королівську сторону, нехай вони тим не трівожаться ані в голову собі не беруть: се якийсь ворог бога і православних християн їм то вбиває в голову, нехай вони тому не вірять! Як посли царські з'їздилися з послами польськими, то на першім з'їзді королівські посли одного разу заговорили були про се; але царські посли закричали, що вони про таке й чути не хочуть: відмовили королівським послам і з шатра були пішли геть. Тоді королівські посли сказам: “Коли цар на се не годиться, то вони більше про се не будуть говорити”, і після того таки й не говорили.

“Коли б гетьман став щось говорити сердито,-тоді йому треба відповідати “легенько”-що се він говорить непристойно. Иншим разом прийти до нього умисно й сказати: “Говорив ти такі слова-а тобі треба памятати, на що ти присяг вел. государеві, (як присяг) так і служи з всім військом Запорізьким. Та й знаю, що служитимеш вірно й на далі, і служба твоя вел. государеві нашому відома по всіх сусідніх державах (християнських) і поганських. А що ти такі слова говориш при людях, то се тобі ж сором, коли спамятаєш твою присягу і царську велику ласку до тебе. Твоє ж товариство, що чує, тебе ж осудить. Я того вел. государеві не донесу, а коли поза мною стане відомо, вел. государ буде на тебе гніватися”.

“А говорити про се вважаючи на слова гетьмана, так щоб його до решти не розсердити: коли він буде говорити дуже сердито, перестати і більше не говорити. І взагалі коли гетьман буде гніватись, то того (подиктованого вище) не казати йому.

“Коли гетьман стане говорити про своїх післанців, що їх великі посли до шатра не пускали, а коли війшли, то їх висилали,-в такім разі йому говорити: Се посередники, цісарські посли, того домагались, аби з обох сторін окрім великих послів не було нікого: ні царських стольників і дворян, ні твоїх послів, ні королівських дворян: (твої посли) виходили з стольниками і дворянами царськими, а не висилано їх ніколи. А які були розмови між великими послами, царські посли то об'являли твоїм послам. А тепер пішли людей значних і добрих-вони все будуть знати”.

Доручено було заспокоїти гетьмана також у справі білоруської окупації (Чауського полку)-“говорити про все відповідно до того як буде говорити гетьман”.

“Але більш усього і з найбільшими запевняннями (накрЂпко) говорити, щоб вони не трівожилися, що від них відступиться (цар).

“А про лінію не говорити богато: що б вони не говорили (про границю) по Буг-ріку, про те богато не говорити і їм не перечити” 15).

Але перечитись не мав охоти ні гетьман ні старшина. Вони вже рішили не оглядаючись більше на царя полагодити свої справи в Польщі на власну руку, за поміччю Ракоція і Карла-Ґустава.

Примітки

1) В пізнішім маніфесті Виговського до заграничних держав про вищенаведені пункти говориться як про безсумнівні ухвали виленської комісії: “ми мали безсумнівну копію згаданої комісії”, так само як се значиться на віденській копії”.

2) Царський наказ в Кикинських паперах-Симбирский сборник ч. 19.

3) Симбирский сборник, с. 55, про сей наказ Кикину далі, с. 1349.

4) “По самую Вислу и по границу венгерскую”.

5) Помилкою: Днепр.

6) Розуміється, скрізь пишеться “великого государя войска Запорожского”.

7) “и впредь до указу цар. вел. будучимъ”.

8) Польські справи, стовбець 1657 р. № 28 л. 231.

9) Тамже.

10) Ян Лєщиньский і Ян Вєльопольский дійсно були тоді в Відні, в справі формального союзу Польщі з Австрією; рівнобіжно з сими переговорами Лєопольдові дійсно кілька разів пропонувалося стати наслідником Яна-Казимира. Про сі переговори ще нижче.

11) Розумій той рік що скінчився 1-м вересня 1656.

12) Сивцовим, московським сотником.

13) Фраза неясна: “гдЂ пишет не указывая и не прося маистрату чтоб вольно дом поставить, и то есть ли не будет помЂшкою, а в том никакие кривды не видим”.

14) Малор. приказу ст. 5844/33 л. 31, дата: “в Чигрині 9 декабря літа 1656”

15) Акты ЮЗР. VIII с. 287-8.

БІЛОРУСЬКА СПРАВА-МОСКОВСЬКИЙ УРЯД НЕРВУЄТЬСЯ ПОВЕДІНКОЮ НЕЧАЯ, ПОСИЛКА ДО НЬОГО СТОЛЬН. ЛЕОНТЬЕВА І ДЯКА ГР. БОГДАНОВА, В ЧЕРВНІ, СТРІЧА БОГДАНОВА З СКОРОБОГАТИМ, УНІВЕРСАЛИ НЕЧАЯ ЗІБРАНІ БОГДАНОВИМ. НАДІЇ НЕЧАЯ НА ЗАХОВАННЄ БІЛОРУСЬКОЇ КОЗАЧЧИНИ, РОЗМОВИ З НИМ БОГДАНОВА, ЦАРСЬКІ ДОКОРИ НЕЧАЄВІ, НЕЧАЙ ВИРІКАЄТЬСЯ СВОЇХ КОЗАКІВ, НЕЧАЄВІ ЛИСТИ ДО ЦАРЯ, ЦАР ВИБАЧАЄ НЕЧАЄВІ, БІЛОРУСЬКА КОЗАЧЧИНА ПРИЗНАНА ЦАРЕМ 14 (24) ВЕР. НОВІ КОНФЛІКТИ НЕЧАЯ З ВОЄВОДАМИ, НЕВДАЛІ ЗАХОДИ КОЛО СТ. БИХОВА, “НОВИЙ МОГИЛІВ” НА ЛУПУЛОВІ, СТАРИЙ БИХІВ ПІДДАВСЯ НА ГЕТЬМАНСЬКЕ ІМЯ-РЕЛЯЦІЯ ГЕТЬМАНА ЦАРЕВІ.

Як бачимо, московський уряд нарешті відчув, наскільки серйозним джерелом розходжень стали справи Білоруської Козаччини, і як його безоглядна ліквідаційна політика будить все нові й нові ускладнення і псує настрої стрічаючися з плянами поширення козаччини на півночи. Друга половина 1656 року з сього погляду пройшла дуже неспокійно.

Коли після заспокоюючої реляції Ждановича, одержаної в царській кватирі 2 (13) червня стали приходити вісти про те, що козаччина на Білоруси держиться і Нечай далі веде свою лінію, се видимо дуже схвилювало царських дорадників. Жданович писав, що він розслідив усі жалі на козаків, пограблене велів повернути, винних покарав; козакам, зібравши на раду, вичитав гетьманського листа і словесно пояснив, що всі козаки мають вийти з Могилева, Чаусів й инших міст та їх уїздів і вернутися до своїх місць, а в Чаусах можуть зістатися тільки жонаті, старі козаки, що мають свої доми; а за яке небудь воровство заповів їм сувору кару включно до горла. Тим часом “вел. государеві відомо стало, що Нечай тільки з декотрих городів і міст вивів козаків, а по инших вони й далі лежать, і прибирають собі козаків, і ті мужики ворують ще гірше”. 10 червня одержано одписку минського воєводи Федора Арсеньева, що до Минського повіту прийшло богато людей під корогвами, побивають на смерть шляхту, їх людей і селян, забирають коней, всяку худобу і збіже, мучать селян всякими муками, містечка і села палять. Воєвода посилав своїх райтарів-спитати їх, що вони за люде, з чийого наказу прийшли і так поступають; ті відповіли, що се наказний полковник Нечаєвого полку Филимон Бутко з товаришами-присланий від Нечая до Минського повіту: велів Нечай за царським указом писати в козаки шляхту і мужиків, а котрі не схочуть-записувати їх силоміць. З инших городів і уїздів приходять такі ж відомости про воровство і насильства. Нечай прислав листа (тимже Бутковим козакам-як виходить з тексту), щоб вони йшли за Березину, і там також записували силою в козаки шляхту і міщан; котрих мужиків своїх, що стали бити і грабувати шляхту, шляхта половила і припроводила до Минська воєводі, ті мужики на допиті сказали воєводі, що вони шляхту бють і грабують з наказу того ж наказного полковника Нечаєвого Филимона, а Филимон своїм козакам і уїздним людям поясняє, що він то все робить за царським наказом. Нарешті 12 (22) червня царська кватира одержала такі відомости, що Нечай-всупереч наказам гетьмана і Ждановича, далі пише себе полковником білоруським та инших городів-“приписує собі городи в титул”, і далі тримає козацькі залоги “невідомо по що” в Чаусах, в Горах і Горках, в Барзилівськім війтівстві і по инших уїздах, і ті козаки й мужики їздять по селах, шляхту і уїздних людей грабують і на смерть побивають, а Чауси, Гори і Гірки й инші міста і села називають своїми козацькими, не відомо на якій підставі.

З сього приводу спішно вислано до Нечая дяка Григорія Богданова, щоб зажадати від нього твердого виконання попередніх наказів. Нечай повинен був вийти з Білоруси і вивести козаків до решти, а всіх винних в воровстві тяжко покарати, включно до кари смерти 1).

14 (24) черв. він був уже в Чаусах, але Нечая не застав: той поїхав до Могилева до нового воєводи Хованского, настановленого на місце Репнина, з котрим Нечай так завзято воював. Маємо листа Нечая до Хованского з 13 (23) червня, з ріжними етикетальними висловами, в відповідь на висловлені воєводою бажання побачення 2) і слідом очевидно Нечай до нього виїхав, для усталення приязніших відносин. Богданов велів чауському війтові зараз по нього післати. Тим часом над'їхав Скоробогатий з товаришами, що їхали в посольстві від гетьмана до царя; вони приходили до Богданова і розпитували, куди їм їхати до царської ставки, і при сій нагоді розвідували про причини сеї посилки до Нечая. Богданов пояснив, що Нечай з Білоруси не вийшов, приймає в козаки ріжне гультяйство, розсилає їх по городах і селах на залоги і велить силоміць записувати в козаки шляхту і мужиків, а котрі не згоджуються-тих каже бити і грабувати, себе ж далі називає і пише полковником білоруським. “Переїздячи через Мстиславський уїзд чув я від богатьох шляхтичів і мужиків, що козаки Нечаєвого полку приходять до них на села, наказують, щоб усі були козаками, а коли не послухають, Нечай їх усіх побє, а на царських людей гетьман Б. Хм. шле йому козацьке військо. Що ж коли справді Нечай, лякаючи селян, щоб вони його слухали і писалися в козаки, видумує на гетьмана такі лихі і непристойні слова- чого гетьман і не думає? І не знати на що!” 3).