Чтение онлайн

Назви «волочіння», «волочінника» для волочільного понеділка у нас, в Західній Україні принаймні, все-таки зістались, і саме «волочіння» в найбільш елементарній формі — відвідування ближчих і обдаровання «волочільним» — калачем, крашанками тощо — держиться досить широко 1.

1 В календарі Чубинського (III, с. 24), на основі відомостей з Староконстантинівського і Проскурівського пов[ітів]: «В великодній понеділок селяне ходять один до одного, христосуються і міняються писанками. Через се день сей зветься «волочінником». Ходять вітати найбільше діти до рідні, повитух, знайомих, до священика і поміщика свого села, несучи в дарунку «волочільне», що складається звичайно з пшеничного калача і кількох крашанок». Пор. записки Доманицького з Ровен. повіту (Мат., XV, с. 66). Аналогічні звичаї, але без сеї назви, з східної України — напр., в Записках Дикарева з Вороніжчини — т. VI, с. 180.

Назва «волочебного для сього обряду задержалась, крім українців, білорусів і великоросів, також у поляків і литовців, в значенні великоднього дарунка вітальникам — волочебникам.

Іншим разом ся назва прикладається спеціально до обміну парубків з дівчатами крашанками (з чим зв’язується часом і церемонія обливання).

От характерніші описи сих звичаїв з Гуцульщини:

«Дівки того дня дають легіням [парубкам] галунки [крашанки] і писанки. Не дає сама, а ховає за пазуху, а леґінь відбирає від неї, звівши уперед з нею легку боротьбу. Діставши врешті, веде дівку до води, обіллє водою, буває, що й скупає цілу». (Зелениця в Надвірнянщині.)

«Волочільний понеділок — се днина, в яку порубки мають нагоду придивитись обстановам домашнім та наобзирати дівки на сватання (обзорини). Ґаздині справляють у велике пушення у себе вечерниці, на які сходяться парубки і дівки танцювати; кожний парубок, що з якоюсь дівкою танцював, має від неї у великодні свята дістати писанку. За тими писанками ходять-волочаться парубки від хати до хати, відки і сей день називається волочівний понеділок. Писанками тими обмінюються парубки між собою, як стрічаються на дорозі, причім один промовляє до другого: «Поможи нам, Господи, абих сі виділи так на тім світі, як сі тут видимо». У хаті звичайно угощують їх, а коли їх та дівчат назбирається більше, гуляють при скрипці» 1.

Третім волочільним звичаєм було вітання молодіжжю господарів, цілком аналогічне з колядуванням, практиковане ще в першій половині минулого століття на Україні 2, а тепер звісне тільки в деяких галицьких околицях, особливо в м. Яворові, де вони носять деінде не звісну досі назву «риндзівок», та на українсько-білоруськім пограниччі, в Городненській губ., де вони звуться «рогульками» або «рогульчатими» 3. Яворівські «риндзівки» видані нещодавно В. Гнатюком, з таким поясненням збирача 1870-х рр., що сі пісні співають хлопці і парубки другого і третього дня великодніх свят дівчатам і молодицям, котрі повіддавалися в останній сезон, в «зимне пущання». Вони приходять уночі в громаді 20 — 30 хлопців, з одним музикою, звичайно скрипкарем, часами беруть і басіста, стають під вікнами і співають всі в один голос. Як скінчать, дівчина виносить їм за поріг кільканадцять або й більше писанок і звичайно додає ще зо два, зо три дутки (2 крайцарі) на «почастування», по чім усі відходять тихо, і під вікном другої дівчини співають ту саму або іншу риндзівку 4.

1 Матер. етн., VII, с. 241, XV, с. 41. Цитати дещо покорочую.

2 Терещенко писав свого часу: «В деяких місцях Малоросії заховався звичай, що діти, і навіть парубки, ходять по хатах перші два або три дні Великодня і здоровлять віршами» (VI, с. 112). Вірші, мабуть, були шкільного характеру.

3 К. Квітка вказує се в своїм збірнику (передм., с. 6), наводячи одну таку пісню з Пружанського пов. Але крім того, що незвісно, чи вона походить з української чи білоруської частини повіту, по характеру вона має відмінний характер, — присвячена св. Юрію, t тому про неї мова нижче.

4 Мат. етн., XII, с. 228.

В залежності від сього риндзівки тутешні — се величання дівчатам, цілком аналогічні, чи ідентичні з тими, які співаються колядниками, тільки мають рефрен великодній (Та Христос же воскрес, же воістину, же воістину же воскрес) і великодні закінчення, в тім роді:

Тобі, N. N.. красная піснь,

А нам писаночок трийцять і шість.

Тобі, N. N.. риндзівка,

А нам писаночок кобілка:

Не лінуйся встати, нам писаночок дати:

В сінях на кілочку, в кобелі на ріжочку.

В інших околицях Галичини стрічаються подібні великодні величання для парубків — тільки там вони не носять сеї назви.

Інакший характер і репертуар білоруських волочебників. Він переховавсь тут далеко краще в своїй старій формі і доповнює собою бідні останки українського волочільного.

Компанія волочебників, оповідають записувачі, складається з спеціальних охотників волочебництва, веселих людей, з небагатих селян, часом до 30 люда. Зійшовшись, вони вибирають з-поміж себе «починальника», який співає пісні в супроводі гри «музичини», скрипника, тим часом як «помагальники» або «подхватчики» приспівують тільки рефрени. Вибирають також «міхоношу» або «міхоношича», інакше «кошеленоса», — якогось міцного чоловіка, здатного двигати волочебні набутки. Пустившися селом, вони підходять під вікна і співають величання господареві. По скінченню господар виходить до волочебників або подає їм через вікно свої датки. Але найбільшою честю для себе волочебники вважають, коли їх господар запрошує на почастунок до хати — щ'o, правда, трапляється рідко. Вони дякують осібною піснею-подякою. Коли ж господар ховається і взагалі нічим їх не наділяє, — співають йому глузування і побажання — навиворіть. Що далі йде компанія, то юрба її звичайно збільшується. Жінки й свояки волочебників прилучаються до походу; вони не співають, але при оказії дістають також почастунок. Випрошування датку в різних жартівливих формах становить фінал величання. Саме величання звертається, як сказано, передусім до господаря, але також і до інших членів родини, особливо до дівчини. Величання сі теж дуже подібні або навіть ідентичні з колядковими: на Двині співаються ті ж величання дівчині, що у нас в Галичині. Іноді до того прилучається ще що-небудь веселе, з скоморошого репертуару. Се, мабуть, те, що викликало особливі заходи духовенства на знищення сього звичаю, які справді привели до повного занепаду його або перемінило в співання побожних кантів шкільного типу 1.

1 От що записує один вітебський учитель, в 1860-х рр.: «На превеликий жаль, тепер ледве де ще можна почути волочебників з їх піснею під вікнами: волочебницькі пісні сховались ("стали келейнымъ достояніемъ"). Два священика говорили мені з великою пихою, що "в їх парафіях волочебницькі пісні поховані й більш не воскреснуть"». Шейнъ, БЂлорусская народныя пЂсни, с. 80.

Порівнюючи весь волочебницький обряд і волочебні тексти якої-небудь Вітебської губ. з колядницьким обрядом з нашої Гуцульщини, бачимо настільки повну подібність, що се одно вказує, без всяких дальших доказів, наскільки старе і загальне явище маємо перед собою. Ближчий розбір повинен вияснити, чи два цикли, два обряди, новорічний і великодній, віддавна існували паралельно, в подібних формах, з тими ж самими текстами; чи цикли пісень були з початку відмінні, і тільки згодом, з заниканням волочебного обряду, вони стали у нас концентруватись коло новорічної коляди, а у білорусів задержались йоло обох свят. Давно вже було завважено, що наші коляди не мають в собі нічого спеціально зимового, навпаки, пересякли елементом весняним. З другого боку, волочебні величання говорять про «новий год — нове літо» 1.

1 Да вжо ж вам пЂсня спЂта,

ПЂсня спЂта против лЂта,

Против лЂта — лЂта теплаго,

Против году — году новаго,

Против вясны — вясны красныя

(Безсоновъ, БЂлорусскія пЂсни, с. 3).

Правда, се розуміти можна не тільки про новий рік, але і просто про нову пору року. Можливо, маємо тут величальні теми постійні, котрі виступали при подібних обрядових обходах навіть і більше ніж два рази до року: співались і при обходах літніх і осінніх.

Переходячи до великодньої трапези помершим, годиться піднести насамперед, що вона відбувається окремо від першого, весняного дня мерців, «навського великодня», що припадає то на четвер на страстнім тижні («білім або чистім»), то на четвер великодній. Таких днів рахується три до року: весняний — в сей четвер, літній — «коли цвіте жито», і «на Спаса». В сі дні мерці небезпечні для живих, вони мають велику силу, і против них треба різних охоронних заходів (Чуб., III, 14). Натомість в провідну суботу (перед Томиною неділею) або в інший прийнятий день справляється трапеза «дідам», своїм ріднякам. Звичайно се робиться на «гробках», і се, очевидно, старша, первісна форма; але місцями ся церемонія вже вагається між церквою, куди приносяться «мисочки» за померші душі і тут же справляється часом загальна трапеза, — і кладовищем, де теж, окрім жертви своїм помершим на гробі, часом відбуваються й спільні трапези, які переходять потім в різні веселі забави, особливо в бабські пісні і хороводи («бабський Великдень»).

Жертва відбувається в різних формах — крашанку закопують на якийсь час до могилки або могилку тільки обкочують крашанкою, розбивають крашанку о хрест намогильний і віддають старцеві; поївши, кидають на могилку трохи шкарлущі й кісточок від свяченого; виливають чарку горілки; посипають свяченою солею, обводять могилку свяченою крейдею і т. д. Часом приказують при сій трапезі і жертві: «Святиї родителі, ходіть до нас хліба-солі їсти», «їжте, пийте, вживайте і нас грішних споминайте». «Наші рідняки, не поминайте лихом, чим хата багата, тим і рада!» (Чуб., 28). Подекуди голосять, як уже знаємо, тому тут на сім вдруге не спиняємось.

Одмічу натомість замітку, зроблену дослідниками ритуалу Слобідщини, що, загадуючи померших предків на Великдень, не можна називати їх помершими, бо в сей день усі живі і небіжчики чують, що говорять їх діти. Тому називають їх просто «родителями, родичами, приятелями» — «нехай легенько згадається нашим родителям» і т. д.1

1 Сборникъ, т. 17, с. 97.

В житті молодіжи великодні забави служать початком улиці, яка розпочинається великоднім тижнем і триває потім до осені («до Семена», чи як де). Але подекуди сезон сей відкривається веснянками благовіщенськими, — се, очевидно, старший звичай, незалежний від змінної хронології великодня. Через се, як то було вже одмічено, весняні обряди і вегетаційні відправи так тісно зв’язались і злились з паруванням молодіжи, з її залицяннями і передподружніми зближеннями. Сими формами й мотивами ми займемось ще нижче. Тут же треба одмітити, що сей сезон парування, що розпочинається волочільними обзоринами, веснянковими перекорами тощо, для багатьох слідом уриваються — аж до осені. Тепер розлучником являється найбільше заробітчаний сезон: по великодні значна частина молодіжи, особливо парубків, іде на заробітки. Але мотив розлуки в весняних піснях далеко старший, ніж сі заробітчанські походи.