Чтение онлайн

1 П. Могила, І дод., с. 155.

2 Віднайшов її В. Щурат, Українські джерела до історії філософії, с. 29.; про це в моїй "Історії України", VIII, с. 95; можливо, що цей дійсний факт відбивався в звістці каталога київських митрополитів, мовляв, П. Могила вчився в паризькім та інших заграничних університетах — у Голубєва, с. 9.

Піко, не знавши цієї звістки, вважав за правдоподібніше, що Могила вчився в Голландії, як і його свояк Самійло Корецький.

3 От одна з таких панегіричних згадок — присвята Могилі "Варлаам і Йоасаф", 1637, кутеїнського видання 1637 р.:

"Не здалося теды иначей єно под именем вашей стл. мости... межи люди подати, як того который с прикладом сего знаменитого и благословенного кроля Іоасафа не толко славу, заслуги и отважныє дЂлности для Речипосполитои в КоронЂ Полской, а особливе подчас експедыцыи противко неприятеля Креста Христова в року 1621 оказаныє з охотою опустивши, але и пресвЂтлый род свой, а отдалесь ся в весь на услугу небесного кроля, набарзЂй любовію к нему досконалою будучи потягненый. Которую досыть значне юж о том поволанью своєм осведчати ратчит, душу свою за благочестіє святое покладаючи, домы божіє реставруючи, школы семинарія фундуючи, а надто вшелякіє утиски, бЂды, тяжары терпливе и статечне для имени єго святого зносячи. Здар же то всесилный и всемилостивый Христе Царю абысь в. стл. мл. на том стопню архієрейства митрополій Рускои будучи до всЂх яскин и озер свЂта сего, з наглубших тЂла розсЂлин сЂтью слова божого сынов Сіонских половил и як другій однорожец рогом наук яд заразливый отогнавши жажду в ро†невидЂнія высхлои души оных утолил, a пышным горы сердец противников владзою духа... смирил и понижил".

Але сучасний історик Хотинської війни Якуб Собєський побіжно згадав, що після того, як не стало Жолкєвського, який спеціально опікувався нашим Могилою після смерті батька, він усі свої надії покладав на Ходкевича — головного коменданта польських сил у Хотинській війні як на свого патрона; каже також, що Могила старавсь установити щирі відносини між поляками і молдаванами. Це кидає світло на попередні роки: свідчить, поперше, що по смерті Замойського (пом. 1605) родину Семена Могили і самого Петра, зокрема, прийняв був під свою протекцію наступник Замойського на його урядах, його вірний помічник і клієнт Жолкєвський; по-друге, що Петро М. брав участь у воєнних і дипломатичних заходах коло повернення Молдави під польський протекторат, в володіння його родини і, мабуть, в тій чи іншій формі був учасником експедиції Жолкєвського 1620 року, що закінчилась його смертю під Цецорою.

Далі цей хотинський епізод дає ключ до автобіографічних згадок Могили (в його записках), що він з того часу щороку заїздив до Києва. Перша така записка належить до "середопістя того року, як Сагайдачний помер" (1622), потім згадки про побут в Києві маємо для р. 1625, 1626, 1627. Можна думати, що Хотинська війна зблизила Могилу з Сагайдачним і деким з київської козацької старшини і він став наїздити до Києва, зав’язав відносини з тутешніми церковними й цивільними кругами, і у них і в нього самого з’являється гадка — пуститися по українській ієрархічній лінії. Протекторат Замойського-сина, Томаша, що року 1618 став київським воєводою, і голос його в українських справах став особливо авторитетним, забезпечував молодому Могилі всякі промоції, і коли недуга печерського архімандрита З. Копистинського висунула питання про обсаду цієї важної і впливової ієрархічної позиції — властиво найважнішої в православнім світі, — очевидно, не в самого тільки Могили, але й у різних впливових представників київського православного світу з’явилася гадка, що це буде добра комбінація — поставити архімандритом печерським цього "господарича молдавського" з його зв’язками і впливами в панському польському світі і щирою відданістю православній вірі й культурі, котру він, очевидно, встиг доказати і під час останніх відвідин Києва, а мабуть, і в попередніх роках — на Україні і в Молдавії. Коли кандидат печерської братії, швагер Борецького, Феофан Боярський не дістав королівського потвердження і на нові вибори з уніатсько-католицької сторони висунено кандидатуру родича житомирського старости Тишкевича (пізнішого київського воєводи) — Германа Тишкевича, ситуація була настільки грізна, що треба було протиставити кандидата якнайсильнішого, який би міг подужати в урядових колах такого сильного й небезпечного кандидата. Сей Герман Тишкевич в сих роках іще рахувався православним, перейшов на унію пізніш, але вже тепер за ним дуже клопотався митрополит Рутський, і я думаю що православним кругам характер цієї кандидатури був ясний, вони її дуже боялись і всі готові були підтримати кандидатуру Могили як певнішого одновірця, аби тільки не допустити Тишкевича.

Питання було тільки в тім, хто кого випередить у виборі і в заходах на королівському дворі. Собор печерський скликав православних на вибори архімандрита до Житомира, де мав відбутися тоді соймик Київського воєводства, і тут 6(16) "духовенство й обивателі (шляхта), которые до того належали (себто до православної церкви), обрали на архимандрьщию печерскую киевскую вельможного Петра Могилу, воеводича земель Мулдавських, человека высоце знаменитого, на тот стан годного, без жодное причины водле канонов — чистого млоденца (молодика), а способного и умиєтного водле потребы церкви святой". Герман не поспів "з Літви" на той час, його іменем розіслано тільки листи поміж печерську братію з повідомленням, що він приїхав на вибори до Києва на день 13(23). На цей день його свояк, житомирський староста, з озброєним полком приїхав до Києва, щоб перевести ці вибори. Обложивши Печерський монастир, він з своєю "гвардією" ввійшов до великої ізби і, покликавши старшину, велів списати протокол виборів свого свояка, невважаючи на протести і заяви братії, що вибори архімандрита вже переведено 1. Протокола зараз же послано до Варшави. Королівський двір став ареною боротьби прихильників Могили і клерикалів, що підтримували Рутського. Маємо листа його уповноваженого Якоба Маркарта з 13 н. с. жовтня: він повідомляє Рутського, що хтось настроїв короля на користь елекції Могили, і йому, Маркартові, не вдається переконати його в правосильності вибору Тишкевича, опротестованого ченцями. Він покладає надію, що, може, під час сойму, коли Рутському не вдасться приїхати самому, його справу підтримає київський воєвода або котрийсь інший сенатор, "прихильнійший цій елекції" (Тишкевича) 2.

Але київський воєвода був Томаш Замойський, і завдяки заходам його Могила дістав королівське потвердження. Присвячуючи йому згодом (1631) печерську "Тріодь" 3, Могила виписав у ній всі добродійства, які зазнав сам, його родина і вся православна церква від дому Замойських:

1 Протестація печерської братії в книзі Луцьк.гроду, № 2453, л. 608, переказана в Голубєва, П. Могила, с. 555.

2 П. Могила, І, дод. 49.

3 Матеріали для історії книжної справи, с. 243.

"ДобродЂйств теды найпервЂй ясне велможного Яна Замойского, родича вел(можности) твоєи — моєго млс.пана продкове и родичове мои в тым дознали, кгды подчас пріймованя индігнату в КоронЂ королевства Полского до своєго клейноту припустити зезволил, и оным мудрою дорогою своєю и одвагою и отцевским промислом и ратунком яко власный отец во всем ласкаве и зичливе ставил ся на кождом мЂстцу, где того потреба и слушность вытягала — на панство дедичноє впроважаючи и противко кождого непріятеля помочи додаваючи.

При том и я сам од вел. ваш. так єше в свЂцком станЂ будучи, яко теж вступивши в стан законничій духовній гойне єстем добродЂйствы приоздобленый. Поневаж и того самого бенефіциум-архимандриті и кієвской Печерскои за презентацією, зелеценем и млстивою інтерцессією од. в. мст. моєго млст. пана и добродЂя до маєстату єго кор. мсти поважне, пилне а праве упрійме чиненого доступилем. Которой ласки и добродЂйства вдячным стаючи ся певен єстем, иж од окон нЂкгды оддаленый не буду 1.

1 На боці: "ДобродЂйство ЛаврЂ Печерскои", а нижче: "Всей церкви Россійской".

То з особы моєи выличивши, з уряду зась архымандрычого именем всеи російскои православнои церкви добродЂйства годит ми ся спомнЂти. Кгды ж вся церков Россійская православная превеликих дознала того превысокого дому добродЂйств.

А то напрод в пастыру своєм блаженноє памяти Ієреміи архиепископЂ константинопольском и патріарсЂ вселенском. Который от святои памяти велце поважного родича в. м., моєго мл. пана, ведлуг чти годнои своєи духовнои персоны и ведлуг поважнои (для которой тут приєжджал) справы так был принятый и уконтентованый, иж то обоє за самого єго мл. промоциєю яко мудрого и побожного сенатора нетрудно одержал. Зачим доживотным слушне домовства велможности вашей зо всею церквою зоставаючи богомолцею, и по собЂ нас всЂх посполите богомолцами (для которых ся тоє добродЂйство стало) быти облиговал, пророцким духом оному вел. вашу — сына такового отца годного и по добродЂю добродЂя ровного всей церкви Россійской православнои предрекши и обєцавши отихал.

Не пристоит теж мнЂ и того замолчати добродЂйства, котороє походит з презацного домовства вел. ваш, же Академіа Замойская так много народови нашему пожитку и утЂхи принесла, иж немало з неи людей учоных, ростропных и поважных, а церкви нашой православнои велце потребных вышло".

Королівський привілей Могилі на печерську архімандрію підписаний 29 листопада 1627 р., а на різдвяні свята, як правдоподібно здогадуються, Могила прийняв посвячення (що він перед тим іще на соборі в вересні був людиною світською, — виразно згадує Смотрицький вище). Йому скінчилось тоді 31 рік; такою молодою людиною він став фактично на чолі православного громадянства. Але в новій позиції не було для нього нічого незвичайного, його стрий Григорій Могила був митрополитом молдавським, і вся родина Могил була пройнята церковними інтересами. Одначе, висуваюч і свою кандидатуру на печерську архімандрію і потім вступивши в цей новий уряд, П. Могила, видимо, приложив особливі старання, щоб бути на висоті свого чернечого звання — підтягти себе на цей аскетичний рівень. Його старий біограф другої пол. XVIII в., чернець Яков, передає, мабуть, усну традицію про нього, що він, прийнявши чернецтво, "гострою волосяницею, тяжким полувіром і залізним ланцюгом стискав тіло своє" 1.

1 Біографія надрукована була в "Киев. Губерн. Ведомостях", 1859, № 43, — у Голубєва, І, с. 58.

Дорогоцінна пам’ятка його інтимних переживань з цих років, 1628 — 32 (головно з 1629), дає змогу провірити і потвердити цю традицію, ввійти глибше в переживання молодого провідника української церкви і сконстатувати цю характеристичну двоїстість його індивідуальності: з одної сторони кар’єристичні забіги, хапання високих ієрархічних посад, боротьба за владу, завзяте і безоглядне поборювання всіх, хто ставав йому в тім на дорозі, і зависна охорона своїх прерогатив, з другого боку — культивування релігійних настроїв, чистоти чернечої моралі, заглиблювання гадок в такі теми, як неминучість смерті, перспективи божого суду і под.

Повірницею цих аскетичних настроїв лишилась його записна книга — дуже цінне джерело не тільки для вивчення індивідуальності цього визначного діяча, що наложив своє ім’я і свою печать на цілу епоху українського (навіть ширше — східноєвропейського) життя, але й для висвітлення самого цього життя — цеї культурної епохи на безпосередніх її відбиттях. Може, занадто сильно було б назвати живим м’ясом життя ці записки монастирського достойника, але ж це був політичний діяч, що свідомо вибрав Печерську архімандрію за арену політичної і громадської кар’єри і не переставав ним бути, складаючи свої гімни і побожні оповідання. З цього становища треба оцінювати їх. Все головніше з цієї записної книги видав Голубєв в "Архіві Ю. З. Р." (ч. 1, т. VII, що вийшов у світ р. 1887), але не давши при тім ніяких відомостей про саму книгу 1 і багато упустивши з різних дрібних, але небезінтересних подробиць; не зробив цього і ніхто інший з Київської академії — огнищі культу Могили і пієтизму до нього, хоча б у формі скромної студентської праці. В першій половині XIX в. ця книга була затрачена і тільки 1855 р, вернулася до митрополитанської бібліотеки св. Софії, де переховується й досі. З цього приводу з’явилося тоді кілька виписок з неї в "Киев. Епарх. ВЂдомостях" 1861 р., але на тім діло стало надовго. Тільки в 1882 р. в книжці "Кіевской Старины", присвяченій Могилі (за квітень т. р.), проф. Ф. Терновський дав загальну характеристику, знову-таки не всього записаного в цій книзі, а головної її частини — агіографічних записок, і переказав кільканадцять цих записок більш або менш свобідно, про записну ж книгу в цілому не сказав нічого. Тим часом вона варта обслідування і як ціле.