Чтение онлайн

Вона дуже любила свого чоловіка.

Одного разу (Аллочці тоді вже було років п'ять із половиною) баба Надя сказала ніяково й винувато:

– Рибко моя! Просто не знаю, що й робити… Мені сьогодні так треба було б з'їздити на кладовище. Сьогодні такий день… А батьки твої зразу після роботи ідуть у театр, навіть додому не заїдуть… Просто не знаю…

– Так давай з'їздимо! – не замислюючись, вигукнула Аллочка. – Я ще ніколи не була на кладовищі. Мені цікаво.

– Ні. Твої батьки будуть незадоволені… Кладовище – це таке місце…

– А ми їм нічого не скажемо, – закліпала очима Аллочка.

– Так не можна. Обманювати батьків – це…

– А ми їх не будемо обманювати, – лукаво усміхнулася Аллочка. – Якщо вони спитають, ми скажемо. А якщо не спитають, то… ми не будемо обманювати.

– Лялечко моя! – розчулилася баба Надя. – Ну! Хай! Візьму гріх на душу.

Вони досить довго їхали трамваєм, поки доїхали до Байкового кладовища. Баба Надя купила квітів, і вони пішли по тінистих алеях повз численні гранітні й мармурові пам'ятники. В гущавині співали пташки, на пам'ятниках коливалося сонячне мереживне плетиво. Було гарно і зовсім не страшно.

– Сьогодні рівно п'ятдесят років, як ми познайомилися з Григорієм Івановичем, – тихо говорила баба Надя. – Ми завжди відзначали цей день. Він дарував мені квіти. Завжди троянди. І обов'язково червоні… Будьте певні!.. А тепер троянди дарую я. Ми дуже любили одне одного. Я від душі бажаю тобі, щоб коли ти виростеш, то зустріла такого, як він… Тоді ти будеш щаслива…

Баба Надя говорила з Аллочкою як з дорослою. І Аллочці це подобалося.

Вони підійшли до скромного рябенького пам'ятника з так званої крошки – цементу з уламками мармуру.

Баба Надя поставила червоні троянди у літрову банку, потім вийняла з сумочки чистеньку білу хусточку, акуратно витерла овальне фото молодого Григорія Івановича, що було на пам'ятнику, нахилилася й поцілувала його.

Дівчинка міцно обняла бабу Надю і всім тілом притулилася до неї. А баба Надя вдячно обняла й пригорнула Аллочку.

Батькам брехати не довелося.

Баба Надя сама розказала їм про все наступного дня.

Батьки поставились до цього спокійно. їм просто було ніколи.

Тато готувався до якихось відповідальних змагань. У мами починалася літня екзаменаційна сесія.

Недарма говорила баба Надя про любов до мандрів. Вона справді не любила сидіти на одному місці. Щодня після сніданку і до обіду вони з Аллочкою вирушали гуляти. Об'їздили й обходили всі київські парки і сади. Але найбільше любили той парк, де красивий палац, пам'ятники Ватутіну, арсенальцям… Бо там було «Малятко» – дитяче містечко з гойдалками, каруселями, атракціонами, а головне – з дитячою залізницею, маленькою, спеціально для дошкільнят. Аллочка дуже любила цю залізницю, маленького жовтого паровозика з довгою трубою, вузькою внизу і широкою угорі, фарами замість очей. І всього два маленькі вагончики по чотири місця в кожному, з намальованими на стінах звірятками. Машиністу паровозику не сидів. Залізниця була електрична, керувала нею огрядна тьотя, що стояла біля довгастої залізної будки, схожої на автомат для газованої води, і натискала на кнопки. Поїзд страшенно скрипів і скреготав – його, мабуть, забували змащувати. Він робив невелике коло серед тінистих кленів під парканом, а коли проїздив під бляшаним дашком, що правив за тунель, тьотя тричі натискала якусь кнопку, і паровозик хрипко дудукав. Аллочці подобалося це чи не найбільше.

Баба Надя завжди хвилювалася, коли садовила Аллочку у вагончик, – дорослим їздити не дозволялось.

Вона дивилася на Аллочку так, наче виряджала її у далеку небезпечну подорож. Губи в неї тремтіли:– Ти ж дивись, ти ж дивись, будь обережна, не висовуйся, не впади. Я тебе благаю!.. Я тебе благаю!.. – і молитовно складала руки.

Аллочці було смішно, вона ніскілечки не боялась.

А баба Надя дивилася на неї зволоженими очима і благально схиляла голову набік.

Стільки турботи, стільки самовідданої любові в очах Аллочка не бачила ні в кого – ні в тата, ні в мами…

І саме отаку – на пероні дитячої залізниці у затінку дерев зі схиленою набік головою – Аллочка запам'ятала бабу Надю.

Якось під час Аллоччиних іменин (коли їй виповнилося п'ять років) стався конфуз. Одна з гостей, дружина татового начальника, склавши губи бантиком, солодко спитала іменинницю:

– А кого ж ти найдужче любиш?

І Аллочка щиро призналася:

– Бабу Надю.

Гостя, що сподівалася почути «маму» або «тата», спантеличено озирнулася. Мама почервоніла, тато насупився. А баба Надя, яка сиділа з самісінького краєчку довгого святкового стола (вона допомагала мамі носити з кухні страви), одвела очі – удала, що недочула. Вона справді недочувала, причому дедалі дужче, так що навіть довелося придбати слуховий апарат. Але те, що говорила Аллочка, вона чула завжди. Вона все розуміла по її губах. І часто батьки, щоб не кричати, просили Аллочку переказати бабі Наді все, що треба.

Татків начальник, колишній футболіст, страшенно реготав:

– Прекрасно! Круто! От що значить дитяча безпосередність! Прекрасно!.. – обернувшись до тата, він пробасив: – Твоє щастя, що та глуха не чує… Але висновки зробити треба! – і він керівним жестом підніс палець догори…

А незабаром сімейна ситуація у Граціанських змінилася. Одеська Аллоччина бабуся, татова мама, вирішила переїхати до Києва. Дочка старшої татової сестри, тобто її онука, вийшла заміж. І там стало тісно. Онука з чоловіком зайняли бабусину кімнату. А в Києві навпаки треба було доглядати Аллочку. Отже, складалося так, що з усіх міркувань одеській бабусі краще жити у Києві.

Аллочка добре пам'ятає той день, коли баба Надя дізналася про це. У неї було таке обличчя, що Аллочка навіть злякалася.

– Що таке? Що з тобою? Тобі погано?

– Ні-ні… нічого… – ледь чутно шепотіла баба Надя білими губами.

– Та не бійся! Я тебе не залишу! Ніколи! Ти моя! Моя! – Аллочка обхопила бабу Надю обома руками і уткнулася обличчям в її м'який теплий бік.

Одеську бабусю звали Зоя Петрівна. Вона була маленька, кругленька, з білим фарбованим волоссям і курила довгі цигарки. Вона не любила мандрувати, зате любила дивитися телевізор. І весь час говорила про Одесу – яка Одеса прекрасна, яке там море, яка оперета, яка знаменита вулиця Дерибасівська, який базар Привоз, а головне, які гарні люди – веселі, дотепні, товариські: одним словом «одесити» – цим усе сказано. Видно, вона дуже скучала за Одесою – вона прожила там усе життя.

Аллочка співчувала їй, але нудилася в її товаристві.

Баба Надя перші кілька днів після приїзду баби Зої не заходила. Щоб не заважати.

На п'ятий день після тригодинного сидіння перед телевізором, під час якого баба Зоя примудрялася, не змовкаючи, розповідати про Одесу, Аллочка не витримала.

Коли прийшла з роботи мама, Аллочка кинулася до неї:

– Я не можу!.. Де моя баба Надя? Я загину, якщо її не буде!.. Де моя баба Надя?! – і вона заридала. Істерично, захлинаючись плачем і тремтячи усім тілом.

Мама перелякалась, побігла по бабу Надю. Баба Надя прийшла, і вони півгодини плакали усі вчотирьох – Аллочка, мама, баба Надя і баба Зоя.

Після цього баба Надя знову почала приходити.

Було домовлено, що баба Надя водитиме Аллочку гуляти після сніданку до обіду. А вже після обіду баба Зоя дивитиметься з нею телевізор.

Кілька днів усе було гаразд.

Але потім не витримала баба Зоя. Побачивши, як нудиться з нею Аллочка, як чекає на бабу Надю, як аж підскакує від радості, коли та приходить, баба Зоя вирішила покласти цьому край.