Чтение онлайн

– Посунься!.. Розсілася…

Вона здивовано глянула на нього. Але нічого не сказала, посунулася…

І так стало гірко Івасикові, що й словами не висловити… Після «продльонки» їх прийшли забирати разом і його мама, і Тінин тато.

Вони стояли у вестибюлі поруч. Він розповідав їй щось веселеньке, видно, жартував, а вона сміялася, та так охоче, так дзвінко, так радісно, як не сміялася ніколи раніше.

Івасик раптом відчув, що маму в нього забирають. Що вона не належить більше нероздільно йому й тільки йому, як це було завжди. Що вона, коли отак сміється, майже чужа йому.

Тінин тато перехопив його ворожий погляд спідлоба і широко розплющив очі:

– Овва! Що сталося? Чи не побилися ви з Христею? Товариші!

– Ні-ні, таточку! Все гаразд, – поспішила сказати Тіна.

По дорозі додому Івасик мовчав.

І тільки дома раптом вигукнув одчайдушно:

– Нащо він тобі?! Нащо вони нам?! – і гірко заплакав.

Мама розгублено застигла, потім рвучко обняла його:

– Ну, заспокойся, заспокойся, синку! Що ти! Що ти!.. Ніхто, ніхто мені, крім тебе, не потрібен… Ніхто! Лише коли він перестав плакати, вона тихо сказала:

– Я чогось думала, що вони тобі подобаються… Мені так здавалося… А якщо ні, то, звичайно…

Він нічого не відповів.

На другий день, коли батьки прийшли забирати їх після «продльонки», Микола Іванович і Лідія Петрівна стояли вже в різних кутках вестибюля. Наче незнайомі. Тінин тато раз у раз поправляв пальцем окуляри на переніссі й ніяково усміхався. Жодних жартів, жодних дотепів. Івасикова мама дивилася втомлено і байдужо.

Настав Новий рік, а потім канікули.

Івасик зовсім заспокоївся.

Тільки помітив, що мама перестала чепуритися й наспівувати.

Одного разу наприкінці канікул пізно увечері мама підійшла до вікна і раптом з відчаєм махнула рукою, різко обернулася до Івасика. Не знати чому, Івасик удав, наче не помітив нічого. Але по хвильці підійшов до вікна і глянув на вулицю. На тому боці під деревом навпроти їхнього будинку хтось стояв. Був мороз, хурделиця, поодинокі перехожі поспішали, намагаючись швидше сховатися в будинок чи тролейбус. А цей стояв, тупцяючи на одному місці, і щулився від холоду. Потім враз смикнувся і сховався за дерево.

Івасикові постать видалась якась знайома. Але розібрати було важко – далекувато, темнота й хурделить.

Мама вже постелила постіль і гукнула його спати… І знову, сам не знаючи чого, Івасик не сказав мамі ні слова про те, що побачив.

Через два дні канікули закінчилися.

Як завжди після канікул, настрій в усіх був піднесений, веселий. Перемовлялися, розповідали одне одному різні новини, сміялися.

Одна Тіна сиділа чогось за партою принишкла, мовчазна, з опущеними очима.

Її вже питали і Шурочка Горобенко, і Аллочка Граціанська, і Соня Боборика:

– Чого це ти? Що це з тобою? Може, хвора?

Але Тіна роблено усміхалась, махала рукою:– Та ні, нічого! Все нормально.

І тільки як сів біля неї Івасик і теж спитав: «Чого ти?» – вона раптом глибоко зітхнула і тихо одказала:

– Тато захворів… Температура тридцять дев'ять і сім. Підозра на запалення легенів… А в лікарню не хоче… Через мене, – і підборіддя в неї затремтіло.

У Івасика стислося серце.

– Ну, не переживай… Видужає… У мене теж було колись запалення легенів… крупозне… Я ще зовсім малий був… Мама мене цілі ночі отак на руках носила… Щоб не було набряку легенів… І – як бачиш… Видужає… Не хвилюйся… А хто з ним зараз?

– Сусідка… Це вона наполягла, щоб я в школу пішла… Я не хотіла… – в очах у дівчинки були сльози.

На «продльонку» Тіна не залишилася.

Коли мама прийшла його забирати, Івасик одразу ж випалив:

– А Тінин тато захворів… Температура тридцять дев'ять і сім. Підозра на запалення легенів… А в лікарню не хоче… Через Тіну…

Мама так зблідла, що Івасик аж злякався. І поспішив додати:

– Але ж він видужає… Правда ж?… Я ж видужав.

Усю дорогу додому вони мовчали.

Нагодувавши Івасика, мама обняла його і якось винувато сказала:

– Івасику, синку, я…я мушу провідати Миколу Івановича… Я ж медсестра… Може, я там потрібна… Запалення легенів – це не жарти…

Вона, мабуть, приготувалася до Івасикових заперечень, але він сказав:

– Авжеж… Треба провідати… Тільки… візьми й мене з собою…

Мама з вдячністю глянула на нього і мовчки кивнула. Потім узяла одноразовий шприц, якісь ампули, і вони пішли.

Двері їм відчинила заплакана Тіна.

Серед кімнати стояла висока чорнява жінка у білому халаті. Вираз обличчя в неї був рішучий і невблаганний. – Я наполягаю на госпіталізації!.. Ви ж доросла людина. Ви що, хочете лишити свою дочку сиротою?…

Говорила вона голосно, мабуть, голосніше, ніж треба у присутності важкохворого.

Микола Іванович лежав на тахті червоний, з пересохлими губами. Без окулярів обличчя його здавалося дитячим і безпомічним. Але він уперто хитав головою, заперечуючи.

– Що? Що з ним? – просто з порога спитала Лідія Петрівна.

– Типова пневмонія. Причому двостороння. Треба колоти антибіотики. Щочотири години. І банки, і взагалі догляд… А він категорично відмовляється від госпіталізації. Якби ж хоч була наша патронажна сестра. А то захворіла як на гріх… Скажіть хоч ви йому…

Лідія Петрівна була вже біля хворого, тримаючи одну руку на його чолі, другу – на пульсі. А він винувато щось шепотів.

– Не хвилюйтесь, – обернулася Івасикова мама до лікаря. – Я медсестра. І укол зроблю, і банки поставлю…

Потім мама з лікаркою півголосом говорили про всі потрібні процедури, а Івасик роздивлявся навколо.

Квартира була невелика, двокімнатна, меблі звичайні, а от стіни… Усі стіни були завішані дитячими малюнками. І кожен в акуратній рамочці. Рамочки робив, певна річ, тато. А малювала, звісно, Тіна. Найбільше чогось було котів і зайців. Але ті коти й зайці були надзвичайно виразні – кожен із своїм обличчям, своїм характером. Просто талановиті були зайці й коти… І ще – майже на кожному малюнку було сонце – жовте, яскраве, променисте.