Чтение онлайн

– Може, забрати? – спитав Стасик.

– Ну, це вже…

– Жартую! – поспішив сказати Стасик.

– Але… Невже ми допустимо, щоб вона стала «чорною пантерою»?! – з відчаєм вигукнув Стьопа. – А що ми можемо зробити? – спитав Стасик.

– Треба якось зняти її з дистанції.

– Як?!

– Давайте думати! – мовив Стьопа.

– Може, залякати?… Так, як ти нас залякував – квартирними злодіями, збільшенням злочинності…

– Я не думаю, що вона ночуватиме зовсім сама, – висловив припущення Стьопа. – Думаю, старший брат, отой баскетболіст двометровий, студент факультету фізвиховання, її страхуватиме.

– Однозначно! – погодився Вася.

– Ну тоді я не знаю, – розвів руками Стасик. – А може, ми даремно хвилюємося?… Може, вона справді просто захрипла?… Треба за нею постежити.

До кінця уроків хлопці не зводили з Ірочки очей. Вона не вимовила жодного слова. І в буфет не ходила, не снідала. А Стьопиного батончика віддала своєму сусідові по парті Шурику Нечипоренку. І дивлячись, як смачно наминає Шурик його шоколадний батончик, Стьопа мало не плакав.

– У-у-у, крокодил!.. Дивіться, як цей дуремар гризе мій батончик! Якби знаття, я б із вами поділився, ми б самі з'їли!

– Я ж казав, що треба було одібрати! Такти ж аристократ, Євгеній Онєгін, не дозволив! – дорікнув Стьопі Стасик.

– Однозначно! – сказав Вася.

Ірочка Ігнатюк лукаво позирала на хлопців і тихенько хихикала в долоньку. Шурик, нічого не підозрюючи (він же не бачив, як Стасик дарував Ірочці батончик), облизувався, як кіт.

– Не переживай, Стьопо! – заспокоїв його Стасик. – Звичайно, жаль батончика, але тепер сумнівів уже нема – голодує, мовчить, ночуватиме сьогодні на дереві.

– Отож приходьте сьогодні ночувати до мене на балкон у спальних мішках знову, – сказав Стьопа. – Ми повинні самі усе бачити. А може, щось і зробимо…

– Що? – спитав Стасик.

– Буде видно! – таємничо усміхнувся Стьопа.

І знову хлопцям довелося відпрошуватися у батьків, щоб дозволили ночувати на Стьопиному балконі. Нагадую, що Стьопині батьки були завзятими туристами і завжди заохочували хлопців до всіляких «спартанських справ». А жив Стьопа, як ви пам'ятаєте, у бельетажі старого будинку і балкон їхній був метрів за півтора над землею. Хлопці іноді ночували там у спальних мішках.

І от хлопці вже на балконі, лежать, чекаючи терпляче, поки поснуть Стьопині батьки. Телескоп (ви, певне, пам'ятаєте, що у Стьопи є телескоп) спрямований не в небо, а на дерева у садку, де має з'явитися «чорна пантера» Ірочка.

Нарешті з кімнати батьків долинуло «паровозне» хропіння Стьопиного батька. А «пантери» Ірочки все не було.

– Може, вона просто прикололася?… Бач, яка підступна – і батончика нашого Шурику-бармалею віддала, і хихикала в долоньку, і…

– Стривай! – перебив його Стьопа. – Он вона йде!

– Однозначно! – підхопив Вася.

Справді, з під'їзду вийшла Ірочка, а за нею її двометровий брат баскетболіст із ватяною ковдрою під пахвою. Вони підійшли до яблуні, й брат почав мостити на гілках кубло з ватяної ковдри. Тоді підсадив туди Ірочку і вона залізла у те кубло. А брат сів під грибком на дитячому майданчику і запалив сигарету.

– Ну все! – безнадійно махнув рукою Стасик. – Завтра хоч до школи не приходь. Уявляю, як буде викаблучуватись Вовочка! Та й Боря!..

– Однозначно! – зітхнув Вася.

І раптом Стьопа рішучо сказав:

– Ходімо!

– Куди? – здивувався Стасик.

– Скидайте на землю мішки і – вперед!

– Та ти що?!

– Будемо теж ночувати на деревах! Це єдиний вихід! Це ж, врешті, наша ідея!.. її брат допоможе нам умоститися… А завтра будемо голодувати і мовчати!

– Правильно! – сказав Стасик.

– Однозначно! – підтакнув Вася.

І хлопці поскидали з балкона спальні мішки, пострибали самі й рішучо рушили до садка. – Толю! Дивись! Вони йдуть! – раптом закричала Ірочка. – Вони прийшли! Я ж тобі казала, що вони прийдуть. А ти сумнівався! Бачиш, вони зі спальними мішками. Ночувати йдуть! Молодці! Ну, я злажу!

Вражені хлопці просто-таки сторопіли, дивлячись, як Ірочка злазить із яблуні.

– Ти що – не будеш ночувати на дереві? – пролепетав Стьопа.

– Що я – дурна? – усміхнулась Ірочка. – Он уже дощ накрапає!.. Одна справа влітку, у таборі, як скаути. А зовсім інша восени у місті людей лякати. А ви молодці! Я й не думала, що ви такі рішучі… І взагалі, якби ти, Стьопо, не став мене розпитувати, я б нічого не знала…

– А що, хіба твій сусіда нічого тобі не казав? – здивувався Стьопа.

– Спершу не казав. А як ти почав мене розпитувати про нього – що він за один, чи порядний, я до нього причепилася, і він махнув рукою: «Ну, коли самі напросилися…» І розповів, тільки взяв із мене слово, щоб я нікому в класі не говорила. А я вирішила з вами пожартувати…

– Так от чому таємна організація «Бумеранг»! Самі напросилися! – зітхнув Стьопа.

– Авжеж! І про газети ти мене розпитував… То я й кіоскерку, сусідку вашу, допитала, і вона мені ту газетну замітку про «Чорну пантеру» показала… А в українські скаути – у «Пласт» – мій брат Толя обіцяє мене записати. Тоді, може, я й справді «чорною пантерою» стану. Може, й ви хочете записатися?

– Хтозна… Побачимо… – перезирнулися хлопці.

Так закінчилася операція «Чорна пантера» – без образ і драматичних наслідків.

Ірочка так нічого нікому й не розповіла – вона виявилася не базікою, а доброю, благородною дівчинкою.

Іди знай, які гарні душі бувають у тих, кого ми не помічаємо…

Подруга питає блондинку:

– Чого сумна?

– У посольстві анкету не прийняли для візи.

– Чому?

– У самому кінці, у графі «Не заповнювати», я написала «Добре».

– Га! Га! Га! Га! – дружно зареготали Стьопа Юхимчук, Стасик Макарець, Боря Бородавко і Вася Цюцюрський.

А Лариска Литвак запитала:

– Де ти це взяв?

– От дивись! – закліпав Вовочка Таратута волохатими віями. – Отут надруковано!І він простягнув Ларисці тоненьку брошуру, на обкладинці якої було написано «Анекдоти».