Чтение онлайн

Сидiр Силович прихопив про всяк випадок швабру -- яка не яка, а зброя!
– - теплiше одягнувся й вийшов у сад. Там вiн гарненько замаскувався в кущах перед сараєм. Вереснева нiч видалася такою тихою й лагiдною, що Сидiр Силович i незчувся, як закуняв на своєму посту...

Прокинувся вiн раптово, вiд того, що в сараї тихо рипнули дверi!

Сидiр Силович пiдвiв голову та так i закляк вiд несподiванки: iз шпарини над дверима сараї пробивалося свiтло!

Вiн хотiв був зразу заскочити всередину, та раптом помiтив пiд ногами в травi замок -- i в його головi сяйнула чудова iдея. "Ану, -подумав Сидiр Силович, -- вiзьму та й зачиню злодюгу, а сам -- по мiлiцiю! Нехай розберуться. Хто його зна, що воно за людина? А може, рецидивiст озброєний. Що такому моя швабра!"

Вiн обережно пiдняв замок i тихо-тихо накинув його на петлi.

"Отак тобi, любесенький, i треба, щоб не вештався ночами по чужих сараях!
– - радiв подумки Сидiр Силович.
– - Посидь трошечки, вiдпочинь, бо скоро тебе повезуть, добродiю, ой, i далеченько ж повезуть!.." Для повної гарантiї вiн iще пiдпер дверi шваброю, скрався на вулицю й помчав щодуху до райвiддiлу мiлiцiї.

– - Рятуйте!
– - хекнув Сидiр Силович просто з порога.
– - Грабують!
– - I знесилено впав на лаву.

– - Де? Кого? Чому? Навiщо?
– - швидко спитав сержант, на ходу пристьобуючи кобуру.

– - Там! Мене!
– - вiдказав Сидiр Силович i вискочив за дверi. Сержант, ледве встигаючи, припустив слiдом.

Коли вони наблизилися до будинку, Сидiр Силович пiднiс пальця до вуст -- тсс!
– - i навшпиньках пiшов у сад. Крокiв за тридцять до сарая вiн кивнув на дверi й прошепотiв:

– - Оно, де свiтиться!..

Сержант вправним рухом вихопив iз кобури пiстолет, зняв запобiжник i наблизився до дверей. Спершу вiн зазирнув у шпарину, але нiчого не розгледiв. Тодi сержант вiдставив убiк швабру, нечутно зняв замок i, набравши повнi груди повiтря, щосили штовхнув дверi ногою.

– - Руки вгору! Нi з мiсця!
– - вигукнув вiн таким страшним голосом, що й сам трохи злякався, -- i враз застиг вiд подиву: перед ним за невеличким саморобним столиком занiмiло сидiв хлопчина рокiв десяти з блiдим вiд переляку обличчям.

Сержантовi вiдразу зробилося соромно: i треба ж таке, на дитину зi зброєю наскакувати! Вiн хутко засунув пiстолет у кобуру й кинув хлопчаковi:

– - Не бiйся, то я так... тренуюся. А ви, громадянине, -- уже з металевими нотками в голосi обернувся сержант до Сидора Силовича, -ходiть-но сюди!

На порозi з'явився переляканий Сидiр Силович, глянув на хлопчика -- i тiльки очима заклiпав:

– - Це -- ти?!

– - Ви знаєте цього хлопця?
– - допитливо подивився на нього сержант.

– - Та як вам сказати...
– - знiяковiв Сидiр Силович.
– - Рiч у тiм, що це... це -- мiй син...

– - Ет!
– - сердито махнув рукою мiлiцiонер.
– - До чого дiйшли: власних дiтей не впiзнають! Злодiй, бачте, грабують!..
– - Вiн обсмикав форму, поправив кобуру й пiшов iз сараї, кинувши наостанку: -- Коли б моя воля, вкатав би вам, громадянине панiкер, п'ятнадцять дiб за хулiганство!
– - I сержант зник у темрявi.

Тiльки тепер батько й син почали поступово приходити до тями.

– - Як це зрозумiти?
– - першим оговтався Сидiр. Силовий.
– - Ти чому тут, а не в лiжку?

– - Уроки на завтра вчу, -- нiчого кращого не мiг вигадати син, якого спiймали на гарячому. Ним, як ви вже здогадалися, був не хто iнший, як Христофор.

– - Уроки?!
– - ступив батько до поличок i зняв пляшечку iз залишками соляної кислоти.
– - Це -- уроки?! I це?
– - Вiн по черзi тицяв пальцем у баночки, коробочки та бляшанки, що донедавна спокiйнiсiнько перебували у шухлядi "Побутова хiмiя".

При цьому в нього був такий грiзний погляд, що син зрозумiв: попереду серйозна розмова! Вiн вирiшив мовчати, як герой.

Батько наче прочитав його думки.

– - Чого мовчиш!
– - пiдвищив вiн голос.
– - Я вимагаю пояснень!

– - Нема чого пояснювати.

– - Як -- нема?! Ми з мамою мiсця собi не знаходимо, гадаємо, що у нас у домi дiється, а це, виявляється, наш рiдний синочок сюрпризи влаштовує.

Раптом Сидiр Силович замовк i втупився поглядом у сина. Той, доки батько вичитував йому, намагався непомiтно заштовхати пiд стiл якусь невеличку полiетиленову канiстрочку. Але Сидiр Силович помiтив! Вiн пiдскочив до сина:

– - Ти що ховаєш вiд мене, негiднику?! Ану, показуй!
– - I нахилився, щоб вихопити канiстрочку з-пiд столу: вона була, як вiн уже розгледiв, з якоюсь зеленкуватою рiдиною. Але син заступив йому дорогу.

– - Звiдки це?
– - ще бiльше розсердився батько.
– - Признавайся, де вкрав!

– - Не крав я! Назбирав грошей -- i купив! Два тижнi морозива не їв i кiно не дивився!

– - Давай сюди!
– - наказав Сидiр Силович, простягаючи руку.

– - Не дам!
– - чомусь страшенно перелякався син i -- вiдштовхнув батькову руку.

– - Ти глянь!
– - отетерiв Сидiр Силович.
– - Так ти ще й рiдному батьковi перечиш?!
– - Щиро кажучи, Сидiр Силович розгубився вiд несподiваної рiшучостi сина i навiть не знав, що вдiяти. Зрештою вiн махнув рукою i вже трохи спокiйнiше сказав: -- Добре! Зараз -- спати, а завтра розберемося.

Роздiл п'ятий

СХОВАНКУ ВИКРИТО...

Але наступного ранку Сидору Силовичу не довелося поговорити iз сином про нiчнi пригоди. По-перше, пiсля бурхливих нiчних подiй батько просто не змiг рано прокинутись. По-друге, на ранок вiн уже трохи охолов. А по-третє, син уже о сьомiй ранку вислизнув на вулицю, прихопивши iз собою таємничу полiетиленову канiстрочку.

Невдовзi вiн уже стукав у дверi свого друга Васька. Христофор знав звичку цiєї родини вставати разом iз сонцем, тож не боявся когось розбудити. Тато, мама й старша сестра Васька щоранку до роботи бiгали кiлометри по три -- "од iнфаркту", -- а сам Васько в цей час робив зарядку з гантелями, обливався крижаною водою i готував для всiх снiданок.

Такий режим вiн виробив для себе ще з другого класу, бо мрiяв у майбутньому стати всесвiтньовiдомим мандрiвником. Для цього йому треба було мати сталевi м'язи, не боятися нежитю й грипу i, зрозумiло, вмiти готувати їжу: адже в далеких мандрах мами коло тебе не буде!

Отож навiть вiд такої прозаїчної i, на перший погляд -- зовсiм не хлопчачої справи, як кухарство, Васько отримував щиру насолоду й величезне задоволення, бо й вона з кожним днем наближала його до омрiяної мети.

От i зараз вiн зробив зарядку, похукав пiд крижаним душем i вже розбивав на гарячу пательню, де шкварчала соковита шинка, яйця, як у дверi постукали.

– - Що сталося?
– - перелякано спитав Васько у Христофора, що стояв на порозi й нiяк не мiг вiдсапатися пiсля швидкого бiгу.