Чтение онлайн

– - Отого?
– - перепитав малий, зиркнувши вгору.
– - Та це ж дуже просто!

– - Як?!
– - аж пiдскочив лейтенант.

– - Звичайним лобзиком, -- зневажливо кинув малий, -- узяти лобзика й випиляти його!

– - Генiй!
– - зрадiв лейтенант Євдокименко, пiдхопив першака на руки й тричi пiдкинув угору.
– - Тримай!
– - Вiн дав йому величезну шоколадну цукерку, яку про всяк випадок завжди мав при собi, i побiг до телефонної будки.

Зрозумiло, вiн не став просити лобзика. Вiн лише скористався iдеєю малого -- випиляти агента. Лейтенант подзвонив у музей науки й технiки мiстечка й попросив позичити лазер.

Цього разу вiн домiгся успiху. Через пiвгодини агент, випиляний з муру лазерним променем, уже сидiв на землi та обтрушувався вiд цегляного пилу. Звестися на ноги вiн не мiг, бо спереду у нього зостався чималий шмат цегли, який побоялися вiдрiзати, аби не завдати шкоди агентовi. Отже, тепер вiн мiг пересуватися лише на чотирьох.

– - Що ви зi мною зробите?
– - перше, що спитав Z-003, коли трохи стих регiт цiкавих спостерiгачiв.

– - Завтра ж вiдправимо додому, -- вiдказав лейтенант, бо знав: тепер суперагент шкоди не зробить.

– - Тiльки не це, благаю вас!
– - аж заволав агент, як тiльки уявив, що йому буде тепер вiд шефа.

Яким Якович усмiхнувся й кинув:

– - Ну, коли вам так не хочеться вертатись, ми подумаємо. А зараз -- за мною, на вокзал!

I лейтенант Євдокименко широко закрокував тротуаром, а слiдом за ним -- агент, та так спритно, наче все життя до цього не ходив, а повзав по землi...

Далi Христофор, батьки якого все ще не повернулися, пригадав, як вони утрьох iз Васьком та Семеном намучились, тягнучи непритомного Рубильника до вiддiлення мiлiцiї.

– - Це що за опудало?
– - здивувався начальник райвiддiлу, коли хлопцi затягли злодiя в приймальню й поклали на пiдлогу, важко вiдсапуючись.

– - Один iз тих, хто обiкрав магазин!
– - виступив наперед Семен i розповiв начальниковi все, що знав.

В самому кiнцi розповiдi Рубильник нарештi розклепив повiки, побачив над собою постать у мiлiцейськiй формi й вигукнув:

– - Прошу врахувати: я прийшов здаватися добровiльно!

– - Я бачив!
– - посмiхнувся начальник i сiв складати протокол.

Рубильник швидко назвав свого спiльника, а хлопцi пояснили, де його шукати.

– - Ну й богатирi!
– - похвалив їх начальник, i вони всi разом поїхали на мiлiцейськiй машинi по Бегемота.

З ним теж довелося повозитися. Хлопцi й начальник райвiддiлу навiть учотирьох не змогли вiдсунути стовбур. Довелося тросом прив'язувати його до машини й тягнути. I тiльки-но стовбур вiдсунувся, вiдкриваючи вхiд У печеру, як звiдти, просто в обiйми начальниковi, випав Бегемот. Вiдчувши сталевi обiйми влади, Бегемот заплющив очi й перед його уявою пронеслася довга-довга дорога, але вже не на пiвдень, до моря та пальм, а зовсiм у протилежному напрямку...

Христофор зiтхнув i повернувся на другий бiк.

А в цей час Яким Якович телефонував з вокзалу полковниковi Семенову -- доповiдав про завершення справи.

– - Доповiдає лейтенант Євдокименко!
– - вiдрапортував вiн у трубку, коли та вiдповiла голосом полковника.

– - Не знаю такого!
– - несподiвано мовила трубка.

– - Як це?!
– - отетерiв лейтенант.

– - А отак! Я знаю старшого лейтенанта Євдокименка, а лейтенанта, вибачайте, -- нi!

Яким Якович не зразу збагнув, що Вiкентiй Вiкторович у такий спосiб поздоровляв його з пiдвищенням у званнi за вдало проведену операцiю, -- i вуха його почервонiли вiд задоволення.

– - Пробачте, -- отямився вiн нарештi, -- доповiдає старший лейтенант Євдокименко!

– - Ну от, iнша рiч!
– - весело мовила трубка й додала: -- Мiж iншим, Якиме Яковичу, дозвольте питаннячко: як ви ставитесь до сiрникових етикеток?

Почувши традицiйне несподiване питання Вiкентiя Вiкторовича, старший лейтенант Євдокименко вiдразу зрозумiв, що його вже чекає нова, ще бiльш цiкава й небезпечна операцiя, i щасливо вигукнув у трубку:

– - Сiрниковi етикетки? Та я все життя мрiяв про них!

– - От i чудово, -- зрадiла трубка.
– - Приїздiть швидше, вони вже чекають на вас...

За п'ятнадцять хвилин вiд перону мiстечка вiдiйшов столичний експрес, у якому назустрiч своєму майбутньому помчали старший лейтенант Євдокименко та суперагент, тепер уже -- колишнiй...

I тiльки-но червонi вогнi останнього вагона зникли за поворотом, як дверi в кiмнату Христофора прочинилися й на порозi з'явилися батьки, якi вже все-все знали.

– - Не спиш?
– - вибачливо зiтхнув тато.

– - Не спиться, -- i собi зiтхнув Христофор, бо все таки йому дуже й дуже жаль було втраченого, мабуть, назавжди, суперклею, а з ним -i мрiй про всесвiтню славу.

– - Ти не сердься на нас, -- присiла мама до нього на лiжко.
– - Ми з татом вирiшили подарувати тобi сарай пiд лабораторiю.

– - Я допоможу обладнати її як слiд, -- пообiцяв тато.

– - Правда?!
– - пiдскочив на лiжку Христофор.

– - Правда, синку, правда!
– - нiжно вклала його на подушку мама.
– Тепер вигадуй, винаходь, що душi заманеться!
– - Вона поцiлувала сина в макiвку, й батьки вийшли.

А Христофор ще довго лежав без сну i посмiхався в темрявi своїм думкам. Вiн знав: у нього ще все попереду, i вiн неодмiнно винайде знову щось дуже й дуже потрiбне людству!

Нарештi Христофор стулив повiки i тихо поплив у радiсному снi назустрiч майбутньому.