Чтение онлайн

Якщо хтось цурається імені свого роду, то чи можна очікувати від нього поваги до роду та звичаїв ближнього? Тому Романови, посівши царський трон, повели безпощадну боротьбу з неприйнятним для ординського мислення вільнодумством, яке йшло з теренів України, та з носієм того вільнодумства - мовою українського краю. Це був початок наступу московитів, які згодом зреклися власного імені, назвавши себе, за царським велінням, «русскімі», на

Вступне слово

українську історію, культуру й мову, який був при всіх правителях і не припинився зі здобуттям Україною незалежності.

Щоб зрозуміти природу цього явища, необхідно врахувати, що йдеться про дві різні цивілізації' й породжені ними дві різні ментальності. Характерною ознакою однієї з них є винайдення плуга, висока культура обробітку землі й вирощування злаків, тоді як діаметральною протилежністю до цих ознак є життя людей у землянках, полювання на хижих звірів, формування характерів кочівників, сенс життя яких - насолода від кривавої бойні зі звірами й людьми.

Про відмінність цивілізацій часто говорять і вчені, і письменники. Багато уваги тому присвячує вже згадуваний Володимир Білінський. У даній ситуації' не станемо цитувати українських авторів, а наведемо думку всесвітньо відомого російського мислителя Федора Достоєв-ського. Про росіянина, який опинився за кордоном простору російської культури, російський мислитель написав: «Я радше все життя проживу в шатрі, ніж поклонюся німецькому богові. Я живу в Німеччині недовго, проте все, що я встиг тут побачити, обурює мою татарську кров. Робити, як віл (...) Ні! Я волію «дебоширить по-русски».

З того часу минуло понад півтора століття, проте мислення не змінилося. Багато-хто з нині сущих в Україні воліє «дебоширить по-русски», ніж елементарно вивчити мову українського народу, інтегруватися в українську культуру та ментальність. Багато хто вдає, що його цивілізаційною місією є формування простору дії сили, у якому не існує ні писаного, ні звичаєвого права.

Історія прогнення нав'язати Україні цей простір має коріння в сивій давнині. Перші згадки про це датовані кінцем XI - початком XII сторіччя. Найвідоміша з них - літописний запис про пограбування Києва Володимиро-Суздальським князем Андрієм Боголюбським. Ця подія мала місце 8-12 березня 1169 року.

Упродовж віків у взаєминах Руси-України з її північним сусідом таких пограбувань була тьма-тьмуща. Згодом, уже у царські часи, пряме пограбування набуває більш вишуканих форм - добре нині відомих економічних блокад. Проте куди страшнішим від економічного поневолення було поневолення душі, знищення віри й мови. Тому основний акцент робимо на нищенні української мови, яка за наказом правителів повинна була стати «великоруською».

(...) хто матір забуває, Того Бог карає.

Тарас Шевченко (1814 - 1861)

30 вересня 1842 року, уже відомий на той час поет Тарас Шевченко в листі до приятеля, українського письменника Якова Кухаренка (автор унікальних розповідей про життя й традиції запорожців та чорноморців) писав: « Переписав оце свою «Слепую» та й плачу над нею, який мене чорт спіткаві за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам черствим кацапським словом 1. Лихо, брате отамане, єй-богу, лихо ».Далі в тому ж листі поет твердо заявляє, що «не народившись кацапом», попри глузування земляків і не земляків, ніколи ним не стане.

Династія романових:

Михайло Федорович (1613—1645)

1626 — Цензурування в Москві унікального «Катехізису» 2Лаврентія Зизанія 3.

1626 - Наказ Синоду 4митрополитові України позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завезти московські видання. Тим також пояснюється, що Біблія, переклад якої звіряв Л. Зизаній, так і не вийшла у світ.

1627 - Указом царя московського Михаїла Федоровича та його батька Патріарха Філарета-Федора було постановлено книги українського друку зібрати й на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги.

І так, у Москві спалено «Учительноє євангеліє» Костянтина Ставровецького-Транквіліона 5та «Катехізис» Лаврентія Зизанія Тустановського.

Олесій Михайлович (1645 — 1676)

1654 (літо)– Перші фальшиві звіти царських опричників з приводу «великого» захоплення українців від рішення Переяславської ради під проводом Богдана Хмельницького, на якій у присутності царських послів було заявлено про союз із Росією. Такі «звіти» не мали нічого спільного з правдою, а подавалося цареві власне бажання як воля «козацького народу». Нині невідомо, чи були якісь документи, які стосуються Переяславської ради. Відомо натомість з ряду джерел, що в Березневих статтях Богдана Хмельницького ставилася вимога незалежності Церкви та суверенітету козацької (Української) держави. Проте оригінали статей не збереглися. Московський їх примірник начебто згорів, а примірник Богдана Хмельницького був вивезений разом з іншими козацькими архівами до Росії, де за ним і слід пропав.

Проте з уцілілих дотичних до угоди матеріалів виразно видно, що це був усього військовий тактичний союз, а не міждержавна угода. Однак українська влада в значній більшості не знає (і не хоче знати!) власну історію.

1654 - Наказ царя Олексія Михайловича українцям: «разделение с поляками сотвориш, как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах пострегите».

Заборона простим, але ще вільним людям носити яскравий одяг та шкіряні сап'янові чоботи, бо це могло негативно впливати на закріпачених московських «холопьев».

1654—1708 - Постійне порушення Московією, підписаних Богданом Хмельницьким угод з Україною. Підкуп старшин та нацьковування козаків проти старшин.

1667 (30 січня) - Андрусівська угода. Укладаючи за спиною України сепаратний договір з Польщею про припинення війни, московський цар Олексій ставив перед поляками такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців, заодно показуючи рівень свого дикунства: «Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (так московити тоді називали українські книжки) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатати под страхом смертной казни».

Федір III Олексійович (1676 — 1682)

1677 - Наказ Московського Патріарха Іоакима, відомого тезою «когда будет много языков, то великая смута пойдет по земле»,видерти з українських книжок аркуші, «не сходные с книгами московскими».

70-ті роки XVII сторіччя - У статуті для проектованої Московської академії', виробленому за царя Федора Олександровича Патріархом Іоакимом, було заборонено приймати вчителями українців «того ради, что прежде таковіи являются якобы совершенно благочестивые, а потомъ по малу развратныя словеса вр всвати и оныя непорочности цлость терзати начинають» 6.