Свіччине весілля
Шрифт:
А свiтла i не думай засвiтить!
Ч i п
Еге, еге! Покинь свою роботу,
Роби на замок - а коли ж робить?
Коли робить, як ночi стали темнi,
А свiтло заборонено свiтить!
П е р е д е р i й
Нечуване, нелюдське то знущання!
Щоб городянин вiльний був не властен
В своїй же хатi свiтло засвiтить!
К о л я н д р а
Та ще яке знущання! Цiлу нiч
По мiсту ходять осмники, шукають,
Чи не горить де в хатi каганець.
Ч i п
В усi щiлини дивляться, крiзь дверi,
I кожну нiч збирають щедру дань
Вiд каганцiв для пана свойого.
К о л я н д р а
Та ще яку! Дванадцять кiп грошей
Беруть вони за кожний каганець.
Це вже не жарт.
Пр i с я
Приходили учора
В заулок наш, до кушнiра Журби,
Застукали вогонь, забрали смушки
I кушнiра самого повели...
2 д i в ч и н а
Були i в нас, та я ще вiддаля
Побачила i встигла загасить.
К о л я н д р а
Драпiжники!
I н ш i
Гнобителi! Кати!
Ч i п
Не дiжде ж вiн, щоб ми йому робили!
П є р е д е р i й
Доволi вже наругу цю терпiть!
Ч i п
Хай свiтло дасть!
В с i
Не дiжде вiн, щоб знов
Ми як раби на замок працювали
Та як кроти сидiли без вогню!
IV
З глибини сцени, з-за рогу св. Симеона, виходить Гiльда, молода, прекрасна панi, пишно вдягнена в оксамитну сукню, з перлами у волоссi, i Ульрiка, її служниця. Юрба шанобливо дає їм дорогу.
К о з е л i у с
(поштиво уклоняється).
Г о л о с и
Дивись, дивись! Дружина воєводи!
Дружина воєводи. Ач яка...
Красуня, що й казати. Чеська лялька...
К о з е л i у с
Моя пошана найяснiшiй панi!
Раптом злiва чути звуки ловецьких сурм. Обидвi жiнки зупиняються посеред дороги.
Д i в ч а т а
Музика! Сурми!
Близько вже! З-за брами!
Кидаються до брами i дивляться вниз на Подольє.
Д i в ч а т а
Собаки, вершники!
Дивись, дивись - iще!
Всi в золотi. А зброя - аж горить.
А ферязi1 якi золототканi,
А рицарi мальованi якi!
Дивись, дивись - сюди вже повернули.
1 Ф е р я з ь - рицарський одяг,
К о з е л i у с
(що теж дивиться).
Це найяснiший пан наш воєвода
Вертається з Дiвочої гори,
Де бавився шляхетським полюванням
На кабанiв та на газель лiсових.
У л ь р i к а
(до Гiльди).
Доводиться нам повернутись, панi:
Ловецькi чути сурми - це наш пан
Вертається додому.
Г i л ь д а
Менше з тим.
Ти думаєш, що пану воєводi
Не все їдно, чи дома я, чи нi?
Ба - ось якби, вернувшись з полювання,
Якого пса недолiчився вiн,
Або, ще гiрше, кiнь який загинув,
То iнша рiч. А жiнка - це пусте.
Ходiм мерщiй, ми, може, ще поспiєм
Хоч манiвцем мисливцiв обминуть.
У л ь р i к а
Спiзнились, люба панi. Всi вже тут.
V
Дiвчата з криком кидаються врозтiч. З-за брами виїжджає, блискучий похiд. Попереду ловчi iз смиком псiв, далi пан Воєвода, Ольшанський, Кезгайло i ще кiлька рицарiв. Несуть кабана, кiлькох газелей. Воєвода хмурого, вигляд у, з довгими, вже посивiлими вусами.
Городяни скидають шапки.
Воєвода, побачивши Гiльду, зупиняється. До Гiльди.
В о є в о д а
Насправдi, несподiвана то честь,
Клянусь вогнем, що найяснiша панi
Призволила назустрiч вийти нам.
Г i л ь д а
(до Воєводи).
Не варта я, о мiй ласкавий пане,
Хвали за зустрiч випадкову цю.
Не вiдала, коли ти повернешся,
А йшла своїм звичаєм на Подольє,
Щоб землякiв провiдати.
В о є в о д а
Га, знов
Отi купцi моравськi та мiщани!
Не в перший раз я бачу, що моїй
Дружинi бiльш сподiбне товариство
Мiщан, купцiв та рiзних слюсарiв,
Нiж рицарiв шляхетних.
Г i л ь д а
Може й так .
Людей нiде я чесних- не цураюсь,
I не моя вина, що земляки
Мої живуть не в замку.
В о є в о д а
(iронiчно).
Що ж - не дивно,
Що панi пориває так туди,
В болото це, до чорного народу -
То, мабуть, голос кровi...
Г i л ь д а
(згорда).
Може й так.
I роду свойого я не соромлюсь -
То славний рiд майстрiв i зброярiв.
I слухати застольнi вашi спiви
Я встигну ще сьогоднi...
Iдуть з Ульрiкою до брами.
В о є в о д а
(злiсно крiзь зуби).
Слюсарiвна!
Рушайте далi! Гей, сурмiть, роги!
Ч i п
Гнобителi! Чи довго ще на вас
Ми мусимо до поту працювати?
Щоб ви отак пишалися весь вiк
Та курявою очi нам слiпили...
Похiд рушає далi до замку. Роги. Тим часом Ольшанський, що не зводив очей з Меланки, сплигнув з коня i пiдiйшов до Козелiуса.
О л ь ш а н с ь к и й
Послухай, дяче! Чи не знаєш ти
Ту дiвчину? Яка ж краса чудова!
Кажи ж бо, хто вона? Якого роду?
I де живе! Вiдкiль така краса!
Неначе та шипшина чи троянда,
Що по ярах цих київських цвiте!
К о з е л i у с
Зовуть її Меланкою, мiй княже,
I хата то її. Я все тобi
Дорогою до замку розповiм.
О л ь ш а н с ь к и й
(палко).
Та що троянда! Вся вона палає,
Як заграва, як свiтова зоря!
Чи бачив ти, коли насуне хмара