Чтение онлайн

– У вас прізвище материне?

– Не знаю, – Табурчак ретельно загасив сигарету. – Може, й вигадане.

– Якого числа ви поїхали до Києва?

– П'ятого. А що? – скинув на мене насторожені очі. – Дружина і син проводжали мене.

– А коли виїхали звідти?

Вадим Іванович розгубився – не чекав такого питання, і, щоб знайти відповідь, поволі дістав сигарету, розім'яв її…

– Дев'ятого, як тільки мені передали, – прикурив.

– Хто вам передав?

– Як хто? – ніби не зрозумів.

– Прізвище тієї людини, – я не дивився на нього, але відчував на собі його збентежений погляд.

– Слухайте, навіщо все це вам?! – обурено вигукнув. – Яке відношення має моє відрядження до сина?

– Не гарячкуйте, Вадиме Івановичу, заспокойтеся.

Його пальці ще дужче затремтіли. Він озирнувся, наче загнаний у глухий кут.

– Чекаю.

– Садченко Валерій Кузьмич, – глухо буркнув.

– Садченко… Дивно. Адже з сьомого вас уже не було в управлінні, а відрядження ви відмітили наперед, – спокійно повідомив йому. – То коли ви приїхали і де були ці дні? Врахуйте, я нічого не вигадую. Ми перевірили.

– Ме… мене перевірили? – приголомшено перепитав.

Табурчак звівся, налив води з графина у склянку й спрагло випив, розливаючи воду по підборіддю. Витерся, сів. Я не квапив його – нехай усвідомить своє становище. Я підійшов до вікна, розчинив. Який сонячний ранок! Тільки радіти, сміятись… Але не всіх він тішив. Життя…

– Я три дні жив у однієї жінки в Києві, – тихо сказав.

– Це вже ближче до істини, але не зовсім, – зауважив я. – Хто ж тоді повідомив вам про сина?

– Дружина, коли приїхав.

– Угу. Сподіваюсь, адресу і прізвище тієї жінки ви пам'ятаєте? – Я не хотів бачити його обличчя, на якому було каяття, безпорадність і навіть прохоплювалася ненависть. Його ненависть я відчував спиною.

– До чого та жінка? Це моя особиста справа. Невже ви вважаєте, що Руслан через мене не вертається додому? – примирливо, з гіркотою мовив.

– Значить, київська жінка – неправда, – зробив я висновок. – Чого ви боїтеся зізнатись?

– В чому?

– Гаразд, товаришу Табурчак, – повернувся до нього, і він втупив злякані очі в стіл. – Дарма викручуєтесь. Думав, відверто розкажете. Йдеться ж про вашого рідного сина, а ви граєтеся в сумнівне лицарство. Не в цьому воно виявляється. І ви, пробачте, трохи запізнилися.

– Не вам судити. Я жив у Києві, – вперто повторив.

– Ідіть, – відпустив його.

– Надіюсь, ви дружині… Ця розмова між нами… – забелькотів, простягуючи руку, але я прийняв свою зі столу.

– Не обіцяю. Все залежить від розшуку, – суворо сказав, уникаючи його запобігливого погляду.

Вже на порозі помітив, що на ногах у нього – літні сандалі. Тому й ступав тихо, наче скрадався. Після мого вчорашнього недоречного питання туфлі з латуневими накладками не взув. Що ж, я потрапив у ціль. Це підтвердило, що Табурчак ночував у Шулешко. Бракувало тільки свідків.

Одначе мене непокоїла затятість Табурчака. Він чогось боявся, не хотів говорити про зв'язок з Шулешко. Його боязнь, відчував, стосувалася не зради. Зраду жінка може простити. Тепер мені треба поговорити з продавщицею, а потім піти з Луциком на пляж шукати Хрипливого.

Розгорнув справу Василя Кисюри. Показання свідків: офіціанта ресторану «Парус», адміністратора, відвідувачів, потерпілих. А все почалося з того, що Кисюра на зональних змаганнях з боксу виграв першість у своїй ваговій категорії. Ввечері зайшов із друзяками до ресторану відзначити перемогу. Пили, гуляли. Причепився до дівчини, якийсь хлопець за неї заступився, тоді розлючений Кисюра вхопив пляшку і розбив йому голову. Потім утік, сховався. Заарештували його через два тижні на квартирі у сестри… Я не повірив власним очам. Сестра – Шулешко Раїса Гаврилівна!

Шулешко!

Схопився повідомити Скоричу, але стримався, взяв себе в руки й до кінця переглянув справу. Фотографія Кисюри: плескате обличчя, тонкі губи й маленькі очі, чубчик над вузьким лобом. Я заплющився, щоб пригадати, чи не зустрічав такого хлопця… Ні. Та й за чотири-п'ять років його зовнішність могла змінитися.

Треба спокійно обмізкувати відомості. Якщо Кисюра – Хрипливий, він завжди знайде притулок у сестри. І, може, то він вийшов з її квартири близько опівночі. Ще міг доїхати до суднобудівного заводу й пограбувати Зеленяка. Далі: хто сказав Русланові про Шулешко і дав її адресу? Хто повідомив, що батько не у відрядженні? Той, хто дзвонив і мовчав?

Я взяв фотокартку Кисюри, щоб показати її Луцику. У перекидному календарі знайшов номер телефону його дружини, присунув до себе апарат, аж він зненацька задзвонив. Може, наш начальник Ольховий, якому знову поскаржився Табурчак? Знехотя взяв трубку.

– Загайгора слухає.

– Це з хірургічного відділення обласної лікарні, – озвалася жінка. – До нас поступив Луцик. Він…

– Хто-хто? – я похолов.

– Луцик його прізвище. Він просив прийти до нього.

– А що з ним? – машинально поклав фотокартку до кишені.

– Поранення, втратив багато крові.

– Я зараз… – У мене пересохло в роті.

Сталося те, від чого ми його застерігали. Де ж він намагався затримати Хрипливого? Я схопився, мерщій прибрав зі столу, замкнув сейф, потім кабінет. У Скорича двері були зачинені. Збіг у фойє.

– Де Скорич? – запитав у чергового.

– Кудись поїхав.

Я заспішив до зупинки тролейбуса. А Луцик відчайдушний хлопець. Це ж від сьогодні він повинен працювати на іншому маршруті. Треба було ще вчора зняти його з четвертого. Але хто ж знав, що саме до нього в автобус сяде грабіжник? Втім, я почував себе винним, і мене гризла совість…

У лікарні попросив покликати завідуючу. Вона прийшла, немолода жінка з сумними карими очима.

– А, це ви, – всміхнулася. – Ваш Зеленяк готується до виписки.

– А що з Луциком?

– Ножове поранення передпліччя, неглибоке, але втратив багато крові. – Відчинила двері до третьої палати. – Он він, герой.

Біля вікна лежав Луцик. Над ним – штатив з пляшечкою, від якої тягнулася трубка до його руки. Кров поволі капала, збігала у вену. Шофер блідий мов крейда. Зеленяк сидів на ліжку, напружено стежив за переливанням. Він повернув до мене обличчя, яке враз стало доброзичливим і привітним. Я кивнув йому, взяв стілець. Луцик, мружачи очі, дивився на мене. Мабуть, не впізнав.

– Що ж ви наробили, Борисе? – спитав у водія. – Ми ж домовилися з вами не втручатись.

– Товаришу капітан… – тихо проказав, кволо ворушачи сполотнілими губами. – Погано бачу… якісь чорні комашки перед очима…

– Минеться, друже, – його права рука була забинтована. – Говорити можете?

– А чого ж?… – Тільки хочеться спати, і ті комахи… Він хитрий, гад, і спритний… Мене ножем… – Посовав рукою.

Помаленьку, з перепочинками, Луцик розповів, що з ним сталося. Я уявив собі: північ, останній, рейс, у автобус сів Хрипливий. Шофер помітив його за три зупинки до кінцевої, коли Хрипливий встав із заднього сидіння й пересів наперед, витягнув з кишені гроші, почав лічити. Луцик стежив за ним у люстерко й гарячково думав, що робити. Затримати в автобусі – небезпечно для пасажирів – кількох жінок. Повідомити міліцію… Згадав: біля передостанньої зупинки стояла телефонна будка.