Чтение онлайн

– Зе… зернят не хочете? – затинаючись запитала. – Смачні, сьогодні смажені.

В її голосі бриніли сльози, і очі волого блищали. Хм, чого б то? Невже так злякалася мене?

– Дякую. Іншим разом, – відповів. – Чого це ви опинилися на Свердлова? На Декабристів більше покупців.

– Мені багато не треба. Мені аби… А ви знову… – базарувальниця зиркнула на вікно Шулешко.

– Що – знову? – насторожився я.

– Не хочете зернят, – схитрувала.

Зрозумів, що вона здогадалася, до кого я йшов. Отож і того разу бачили мої відвідини, коли проводжав мене Віталик. Подумав: недарма вона тут, переслідувала якусь мету. Але яку саме і навіщо? Сьогодні базарувальниця ніби чимось схвильована: ледве стримувала сльози й розпач, і через те не стежила за своєю вимовою – шепелявила ще дужче. І мала вигляд зовсім неохайний – блякла сукня зім'ята, біля вуха на шиї чорні відбитки трьох пальців, мабуть почухала, як засвербіло.

– А на цій вулиці сьомого ви теж торгували?

– Сьомого… – повторила жінка з важким зітханням, похитала головою. – Була й тут.

– Коли? Ви ж на Декабристів сиділи до вечора? – Я пам'ятав нашу попередню розмову.

– Після полудня, – мляво відповіла.

У мене складалося враження, що базарувальниця щось знала, але ніяк не наважувалася розповісти. Її одутле зморшкувате лице було втомлене, а в погляді маленьких запалих очей – відчай. Чого їй заманулося на Свердлова, коли сонце найдужче смажило землю? О, адже о третій годині Руслан вирушив на тренування разом з Віталиком! О третій. Після полудня…

– І ви нічого не бачили?

Жінка сіла на стільчик, тернула рукавом по спітнілому лобі.

– Ви про хлопчину? – боязко запитала.

– Еге, чи не збила машина.

– Ні, не бачила. А коли б що – люди балакали б. Е-хе-хе, чоловіче… – стулила скорботно губи.

Звісно, Віталик розповів їй про Руслана. От і перейнялась чужою бідою. А ще майже щодня зустрічалася з ним, пригощала зернятками. У самої, мабуть, теж е онуки. А я вже подумав, що вона приховувала якусь таємницю. Просто хотіла погомоніти зі мною, побідкатись, як це часто роблять жінки, щоб розвіяти свою печаль. Кортіло дізнатися, чи скоро розшукаю хлопчину.

Я перейшов вулицю й опинився біля будинку. На лавці – нікого. У під'їзді стояв дитячий візок. Піднявся на другий поверх. Крізь двері шостої квартири чути джазову музику. Я натиснув кнопку дзвінка. Ніхто не озвався. Авжеж, Шулешко не чула. Хоч виважуй двері. Загримів кулаком… Музика заграла голосніше, потім стихла. Нарешті клацнув замок. На обличчі Раїси Гаврилівни здивування.

– Це ви?! – не поспішала застебнути свій блакитний халат, під яким лише рожевий купальний костюм.

– Я. До вас, – намагався дивитися в її голубі очі.

– Заходьте, якщо не боїтесь, – лукаво запросила.

У коридорі глянув на підставку для взуття. Серед жіночих туфель і босоніжок тих, чоловічих, з латуневими накладками не було. У квартирі не пахло тютюновим димом.

– Я оце приїхала і відразу у ванну, – говорила Шулешко. – Вся пропахла бензином.

Вона завела мене до великої кімнати, де грав магнітофон, зробила тихше музику, застебнулася. Не помітив на її обличчі ні настороги, ні ляку. Невже Табурчак не сказав їй про мою підозру! Продавщиця поводилась так, наче я завітав до неї в гості.

– Чим вас пригостити? – запитала. – Коньяком чи шотландським віскі?

– Дякую, Раїсо Гаврилівно, я на роботі.

– Ох, ця работа… – вільно розсілася у кріслі. – Через неї марнуються найкращі літа. А там, дивись, уже старість, хвороби…

– Може, й так, – погодився. – У мене до вас…

– Куди ви спішите? – удавано обурилась. – Чи вам заборонено розмовляти з молодими жінками на вільні теми? Хоч трохи, – капризно надула губи. – Я геть знудилась. О, зачекайте.

Шулешко загадково глянула на мене й вийшла з німіти. Нехай. Я міг одразу припинити її фривольний тон, але навмисне не помічав його, щоб приспати її пильність. До речі, вона сама забудеться, і тоді мені буде легше довідатись про те, що мене цікавить. Вона з'явилася сяюча, з мискою полуниць.

– Від цього ви не відмовитесь, – переможно сказала й поставила миску на стіл.

– Ягоди добірні, свіжі – тільки з грядки.

– Справді не відмовлюсь, – поклав одну в рот.

– Власні, півгодини як з дачі, – похвалилася господарка.

Я ледве не вдавився. Дача! У неї дача!

– З якої дачі?

Шулешко розгубилася лише на мить, і я те помітив.

– Моєї подруги. Оце зранку поїхали з нею, вибрали огірків, нарвали черешень, – весело відказала.

Я сидів ніби на голках. Ненароком прохопилася Шулешко і тепер кусала собі лікті. Якщо її брат Василь Кисюра – Хрипливий, то ясно як день: він ховався на дачі. Знайти її не проблема. Мені кортіло швидше піти звідси, але щоб не викликати підозри своїм поспіхом, я залишився. Вдав, ніби повірив їй, і більше не цікавився дачею.

– Раїсо Гаврилівно, мені відомо, що до вас сьомого заходив Руслан, – байдуже сказав.

– Це той хлопчина? – скинула на мене голубі очі. – Не заходив. І чого мав заходити? Якщо вам сусіди… Заздрять вони мені, плітки пускають. На вдову всього можна наговорити, – ображено мовила.

– І взагалі в той день нікого не було у вас?

– Подруга з чоловіком, проїздом у Крим.

– О котрій годині?

– Ввечері. Посиділи, послухали музику, – відповіла, і я відчув її внутрішню напруженість. – А вранці провела на поїзд. Тепер знову самотня.

Добре викручувалася Шулешко. Відрубала мої наступні запитання: мовляв, приїхали й поїхали, шукай вітра в полі. І не місцеві вони.

– У вас сестра чи брат є?

– Рідні далеко, – невизначено сказала. – А ви й досі не знайшли того хлопчика?

– Шукаємо. А коли вам завтра на роботу?

– На дві години дня.

Вона поводилася так, наче ми з нею давні знайомі. Врівноважена, невимушена бесіда. Міцні нерви у неї і вміє тримати себе в руках. Проте вона чогось боялася, бо не відмовилася б од власної дачі. А чому не признається, що у неї був Руслан?

Вже у під'їзді зрозумів, чому не побачив Хрипливого на пляжі: приїхала сестра, і він був з нею. Може, навіть допомагав їй збирати полуниці. Ну й ситуація! Чому ж Шулешко «відмовилась» від дачі? Невже знала, чим займався брат, і не хотіла, щоб міліція натрапила на його слід?

Ішов до зупинки тролейбуса, щоб потім пересісти на автобус четвертого маршруту. На тому боці вулиці стояла базарувальниця, та вона вже не цікавила мене.

– Товаришу!… – гукнув хтось. – З міліції!

Мене. Оглянувся – базарувальниця, захекана, розпатлана. Спинився. Що їй треба? Відзначив, що знала, хто я і звідки. Це Віталик розповів їй.

– Насилу… наздогнала… – віддихувалась. – Летите… мов на пожежу. Я хочу з вами побалакати, – засапано говорила. – Он лавка… ноги трусяться…

У мене часу обмаль, а вона із своїми розмовами. Сіли на лавку під парканом. Добре, що видно будинок, де жила Шулешко. Якщо буде виходити – бачитиму її. Жінка дивилася на мене з біллю й відчаєм. Її пошерхлі губи посіпувались, і вона прикрила їх брудною долонею.

– Ви не знаєте, хто я… – чи запитала, чи сумно ствердила базарувальниця.

– Слухаю вас, – мені хотілося швидше здихатися її. – Слухаю уважно.