Чтение онлайн

– Я… я мати Вадима, – прошепотіла.

– Якого Вадима? – не второпав спочатку, і нараз дійшло, наче вдарило електрострумом. – Табурчака? Ви?!

Я вражено дивився на жінку, не приховуючи здивування. Мати Табурчака! Бабуся Руслана! Ну й ну! А Вадим Іванович і його дружина мовчали. Чому? Навіть не звернули на неї уваги, коли приїхали з опізнання. Дивно. Чи не в неї ховався Руслан? Оце поталанило: в один день закінчу обидві справи!

– Мій син мене не впізнає, – жінка прийняла долоню від губів і зчепила пальці у пелені, ніби їх зсудомило. – Я давно вже знайшла його. Я теж Табурчак, Ярина Григорівна. І продавала насіння ще на Водопої – вони наймали там квартиру. Це щоб онука бачити. Він ріс у мене на очах. Я крадькома проводжала його в садок, тепер до школи і на тренування…

– Зачекайте, зачекайте, Ярино Григорівно! – Я ще не оговтався від здивування. – То ви не признаєтесь до сина?

– Він відмовився од мене в дитинстві, – приречено сказала і раптом гаряче заперечила: – Ні, я сама винна! Сама! Чого гріха таїти? Залишила його, щоб самій легше жилося. Працювала в ресторані офіціанткою, щодня музика, веселощі, чоловіки… От і здуріла. А коли спохопилася, було вже пізно. Він і війну без мене… Тепер я зовсім самотня, на пенсії, купила кімнатку і вікую… Одна розрада, що бачила Руслана, а зараз…

Я сидів приголомшений її відвертістю. Відчував, що не суддя їй і не порадник. Не хотілося співчувати, але й докоряти не мав морального права. Ця жінка сама себе покарала, і мій осуд у порівнянні з її стражданням нічого не вартий.

– І після того ви не пробували заговорити до сина?

– Боюся, щоб не виїхав з міста. Тоді не встигну їх знайти. А мені нічого не треба, тільки бачити Руслана, хоч здаля… – із схлипуванням сказала. – Де він? Де?

– Поки що не знаємо. Може, ви нам допоможете?

– Чим? Стара вже я, немічна… Ось сьомого пішла за ним і Віталиком, проводжала його на ті човни і зненацька угледіла на балконі Вадима. Курив… Я аж остовпіла. Чого це він там, подумала? Бо ж чула, казав Руслан, що батько у відрядженні. А він – у місті, на чужому балконі… Руслан теж його помітив і… вкляк. Вадим їх побачив – присів і шмигнув до кімнати. – Базарувальниця замовкла, потерла долонею під серцем.

– А далі, далі, Ярино Григорівно!

– Що далі? – похитала головою. – Руслан забіг у той будинок. Я прихилилася до акації ні жива ні мертва… Бачу – вийшов, якийсь розгублений, безпорадний, без картузика і зирить на балкон. А там – нікого… Потім з'явилася на балконі білява розпатлана пава, – жінка презирливо скривила губи. – Руслан дитя… А я здогадалася, що то полюбовниця Вадима. Після того сіла під акацією й дотемна слідкувала. Вадим уже не виходив, а під вечір курив на балконі якийсь вилицюватий хлопець.

– О котрій годині ви пішли додому?

– У мене нема годинника, – кивнула на свою руку. – Десь близько десятої, бо мої ходики показували двадцять хвилин на одинадцяту. Насилу додибала. Майже цілу ніч не спала… Тільки засіріло – і я сюди, під акацію.

– Тобто восьмого числа?

– Еге. Сиджу й дивлюся. Вже й сонце припікає, і та пава кудись повіялась… Таки дочекалася: мигнуло у вікні обличчя Вадима. Тоді я зібралась і пішла на Декабристів. А там ви до Валентини… – Базарувальниця видушила посмішку. – Ох і сімейка, подумала, син одним боком, а невісточка другим… Як же бідній дитині живеться? На другий день я знову сиділа на Свердлова, бачила Вадима у вікні, потім – на Декабристів, а звідтіля йшла за вами і Віталиком назирці. У нього й випитала, що зник Руслан. Боже мій, боже! – заломила руки. – Куда ж він подівся?

– А коли ваш син залишив… ну, оцю?

– Вчора вранці. Господи, занапастили дитину, з горя відбилося від хати… – схлипувала, витираючи очі брудними пучками.

– Ви зайдіть завтра до мене у міліцію на півдесятої ранку. Я вас викличу. Моє прізвище Загайгора.

– Загайгора… – повторила і ще поворушила губами. – Прийду, все зроблю, щоб тільки повернути онука.

– І не стежте за ними, – порадив, аж тут мене осінило: – І не дзвоніть їм, бо вони думають, що то Руслан.

– Боже, як ви взнали, що то я?…

Вона залишилася на лавці, зовсім знеможена. Мені теж було не дуже весело. Мати Табурчака підтвердила, що Вадим Іванович сидів у коханки, коли я приходив до неї. Тому на другий день вранці він пішов додому. Та найважливіше те, що я тепер точно знаю, після тренування Руслан не заходив до Шулешко. І ніякі знайомі сьомого числа у неї не ночували. А якийсь хлопець на балконі курив. Значить, коли онук дзвонив після тренування додому, вилицюватий був у продавщиці.

Незрозуміло одне: чому не признавалися коханці, що Руслан заходив до них? Що за їхнім мовчанням? Саме на це, Як мені здавалося, треба було дати відповідь.

Приїхав на дачі з чітким планом дій. Ледве стримувався, щоб не бігти. Серце калатало в грудях, наче після подолання смуги перешкод. Боявся передчасно радіти. Ось і дача Дмитрука. На подвір'ї нікого. І тут я подумав: а раптом дача Шулешко в іншому районі міста? Може, й там, біля маяка. Я точно не знав. І все ж відчинив хвіртку.

– Егей, хазяїне! – гукнув.

– Я тут! – озвався звідкілясь Дмитрук.

Обійшов навколо хатини. Никодим Карпович у старому зеленому галіфе і синій вицвілій майці сидів у затінку і лагодив оприскувач. Скинув на мене руді уважні очі.

– А, капітан, – подав шкарубку долоню. – Яким вітром?

– Все тим же, Никодиме Карповичу.

– А я того вилицюватого не зустрічав, – вибачливо повідомив. – Навіть питав декого, чи не бачили.

– Покажіть мені дачу Шулешко, – попросив його.

– Шулешко… – замислено повторив. – Шулешко… Який він з себе?

– Не «який», а «яка», – посміхнувся. – Симпатична молодиця, білява, їздить «Волгою»…

– А, Раїса, жінка Івана, – ляснув себе по лобі Дмитрук. – Вона сьогодні вранці приїздила.

Я аж повеселів. Дивився на сторожа з любов'ю, наче на рідного батька.

– Зайдіть, Никодиме Карповичу, на її дачу і під якимось приводом взнайте, хто там зараз живе.

– Залюбки, – охоче погодився сторож. – Вона досі не сплатила внесків товариству садівників.

Дмитрук замкнув дачу, і ми пішли. Він смішно човгав калошами, і мені кортіло порадити йому підв'язати їх мотузками. Никодим Карпович знову згадав свого сина, який надіслав телеграму про терміновий від'їзд на острів Цейлон шукати якогось метелика. Саме слово «метелик» він вимовив з презирством і відразою.

– Ще далеко? – запитав його, щоб перевести мову на інше.

– Он дача з флюгером-каравелою.

Я ковзнув поглядом по дахах, що витикалися із зелені фруктових дерев, і неподалік, кроків за тридцять, побачив на тонкому шпилі вибагливо вирізану із жерсті каравелу.

– Якщо він є – нічим не викажіть себе. Коли нема – махнете мені рукою.

Никодим Карпович помалу підійшов до хвіртки й зник на подвір'ї. Я стримував хвилювання. Ще ніколи не був спокійним перед затриманням злочинця. Здавалося б, пора вже й звикнути, але не міг, як ото моя мама перед кожним уроком. Хвилини спливали повільно, тягуче… На вуличку вийшов Дмитрук і махнув рукою. Я підійшов до нього.