Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Ті, що співають у терні
Шрифт:

Пан та пані Сміт огледіли своє царство — досить непогано як для сіднейського готельного номера тієї доби. Епоха «Хілтонів» ще не настала. Номер був величезний, із прекрасним краєвидом на Сіднейський міст над гаванню. Ванни, звичайно, у ньому не було, зате на підставці з мармуровою стільницею стояли таз і глечик — цілком доречний додаток до величезних реліктових меблів вікторіанської доби.

— Ну, і що я маю робити тепер? — спитала Джастина, розпинаючи штори. — Прекрасний пейзаж, еге ж?

— Так. А стосовно того, що тобі робити — труси знімати, що ж іще?

— І більше нічого? — пустотливо спитала вона.

Артур зітхнув.

— Все знімай, Джастино! Якщо не відчувати шкіру до шкіри, то не буде того задоволення.

Швидко і вправно, анітрохи не соромлячись, вона скинула одяг, увібралася до ліжка і лягла, розставивши ноги.

— Отак, Артуре, чи як?

— О, Боже! — злегка вигукнув він, акуратно складаючи свої брюки: жінка завжди придивлялася, чи вони, бува, не пожмакані.

— Що? Щось не так?

— Так ти й справді рудоволоса?

— А як ти думав — що там пурпурове пір’я?

— Пустотливість не створює відповідного настрою, люба, тож негайно припини, прошу тебе. — Артур втягнув живота, обернувся і широким кроком підійшов до ліжка. Ліг поруч із Джастиною і почав уміло покривати маленькими поцілунками спочатку її щоку, потім спустився до шиї, а потім до грудей.

— М-м-м-м, яка ти гарна. — Він обійняв її. — Ось так! Скажи, приємно?

— Та, мабуть. І справді, досить приємно.

Запала тиша, її переривали лише звуки поцілунків та інколи — бурмотіння. Біля дальнього краю ліжка стояв величезний і старий туалетний стіл, його дзеркало якийсь надміру еротично налаштований коханець із попередніх постояльців навмисне повернув так, щоби було видно всю любовну арену.

— Вимкни світло, Артуре.

— Ні, люба, ні! Урок номер один. Немає у коханні нічого такого, що треба ховати від світла.

Виконавши пальцями підготовчу роботу, він намастив гелем там, де треба, і вмостився у Джастини між ногами. Їй було трохи боляче, але досить зручно, хоча й на екстаз аж ніяк не схоже. Відчуваючи якусь навіть материнську ніжність, вона дивилася через Артурове плече на ліжко, яке відбивалося у дзеркалі.

Неприродно короткі, бо деформовані кутом віддзеркалення, їхні ноги видалися такими химерними: його кінцівки, вкриті темним волохатим смухом і затиснуті між її ногами — гладенькими і без ластовиння; але більшу частину зображення складали половинки Артурової дупи. Коли він вовтузився і міняв положення, вони то розсовувалися, то стискалися, то підскакували, то падали, а два жмута жовтого волосся, що стирчали над округлими половинками, немов весело їй помахували.

А Джастина дивилася й дивилася в дзеркало. Несамовито притиснувши кулак до рота, вона стогнала й придушено скрикувала.

— Ось так, ось так, моя люба, я вже у тебе ввійшов, тепер уже не так болітиме, — прошепотів він.

Її груди почали здійматися і опускатися; Артур міцніше обхопив її руками, нерозбірливо бурмочучи всілякі ніжності.

Раптом вона закинула голову, її рот розкрився в протяжному зболеному зойку, який перейшов у гримучі напади сміху. І чим більше він шаленів, поступово слабнучи, тим гучніше вона реготала, безпорадно тицяючи пальцем у дзеркало біля краю ліжка, а по її обличчю ручаями текли сльози. Все її тіло стрясали конвульсії, але не від того, на що сподівався бідолашний Артур.

* * *

Багато в чому Джастина була Дейну ближча за матір, а те, що вони до неї відчували, належало їй. Це не заважало і не суперечило тому, що вони відчували одне до одного. Ці відчуття виникли дуже рано і з часом навіть посилилися, а не послабшали. На той час, коли їхня матуся звільнилася від тягаря своїх обов’язків на Дрогеді, вони були вже досить дорослими і сиділи за столом у кухні місіс Сміт, виконуючи заочні шкільні завдання. Тому їхня звичка знаходити втіху в компанії одне одного залишилася назавжди.

Попри розбіжності в характерах, Джастина та Дейн мали багато спільних смаків та схильностей, а ті, які спільними не були, вони інстинктивно берегли, як родзинку відмінності, таку необхідну у стосунках. Тобто вони знали одне одного досить добре. Джастина мала природну схильність гудити людські вади і не помічати їх у собі, його ж природною схильністю було розуміти і прощати людські вади в інших, а до себе ставитися з безжальною вимогливістю. Вона почувалася невразливо сильною, він вважав себе безнадійно слабким.

І якимось чином із всього цього витворилася майже бездоганна дружба, в ім’я якої не могло бути нічого неможливого. Однак, оскільки Джастина була балакучішою, Дейн дізнавався про неї та її почуття більше. У дечому в ній було трохи морального слабоумства, бо нічого святого для неї не існувало, і Дейн усвідомлював, що його завдання — забезпечити їй ті моральні принципи, яких їй бракувало. Отак він і взяв на себе роль пасивного слухача — з ніжністю та співчуттям, які б страшенно розізлили Джастину, якби вона про це здогадалася.

Та вона ніколи не здогадувалася і вкладала йому у вуха все і про все відтоді, як Дейн став достатньо дорослим, щоб звертати на це увагу і дослухатися.

— Вгадай, що я утнула вчора ввечері, — сказала вона, ретельно поправляючи солом’яний капелюшок, щоб він добре затіняв їй обличчя й шию.

— Зіграла свою першу зіркову роль, — сказав Дейн.

— Лопух! Якби це мало статися, я б тебе попередила. Вгадай іще раз.

— Нарешті вхопила удар, який Боббі призначала для Біллі.

— Влучив як пальцем у небо.

Він здвигнув плечима, бо йому набридло.

— І гадки не маю.

Вони сиділи на траві у парку, під готичною громадиною собору Святої Марії. Дейн зателефонував Джастині й сказав, що приїде на особливу церемонію до собору, а перед тим вони могли б зустрітися у парку. Звісно, що вона погодилася. Бо аж помирала від нестримного бажання розповісти брату про останню пригоду.

Наприкінці випускного року в інтернаті «Риверв’ю» Дейн був старостою школи, капітаном крикетної команди, а також команд із регбі, гандболу та тенісу. У своєму класі він користувався беззаперечним авторитетом ватажка. У свої сімнадцять він на два дюйми переріс шість футів, його голос остаточно оформився в баритон, і він якимось чудесним чином уникнув таких юнацьких лих, як прищі, незграбність та гострий борлак. Через русявість він іще не голився, але в решті аспектів більше скидався на молодика, аніж на школяра. Лише уніформа інтернату «Риверв’ю» чітко вказувала на його вікову категорію.

Поделиться с друзьями: