Чтение онлайн

— Сідай, Дейне. Ти зробив, як я тобі казав, — приступив до вивчення італійської?

— На нинішній стадії я розмовляю вільно, але без ідіоматичних виразів, і добре читаю. Можливо, вивчення полегшується тим, що італійська — вже четверта моя мова. Здається, я маю до мов талант. Іще тижнів зо два — і я буду в змозі взятися за місцевий діалект.

— Так, не сумніваюся, що зможеш. До речі, я теж маю хист до мов.

— Що ж, це корисна здібність, — ніяково мовив Дейн. Висока імпозантна постать у червоному трохи лякала його; вона на якусь мить затьмарила собою чоловіка, який їздив верхи на рудому мерині на Дрогеді.

Кардинал Ральф нахилився, пильно вдивляючись у хлопця.

«Я передаю відповідальність за нього тобі, Ральфе, — писала Меґі у своєму листі. — Я покладаю на тебе обов’язок про його щастя і добробут. Те, що я вкрала, повертаю тобі. Бо мушу. Лишень пообіцяй мені дві речі, і я заспокоюся, знаючи, що ти вчинив найкраще в інтересах Дейна. По-перше, пообіцяй мені, що перед тим, як прийняти його до себе, ти переконаєшся, що стезя священика є тим, чого він потребує, — правдиво і цілковито. По-друге, якщо виявиться, що це — те, чого він насправді бажає, зроби так, щоби він укріпився у своєму виборі. Якщо ж Дейн втратить бажання й ентузіазм, я хочу, щоб він повернувся до мене. Бо спершу він належить мені. І це я його тобі віддаю».

— Дейне, а ти впевнений у своєму виборі? — спитав кардинал.

— Абсолютно.

— А чому?

Очі хлопця були якимись дивовижно відстороненими, незручно знайомими, але це відчуття знайомства сягало чомусь у далеке минуле.

— Через ту любов, яку я маю до нашого Господа Бога. І я бажаю служити йому як Його священик всю решту свого життя.

— А чи розумієш ти, що означає служба Господу, Дейне?

— Так.

— Чи розумієш ти, що ніяка інша любов не може втрутитися між тобою і Ним? Що ти повністю належатимеш виключно Йому, відмовившись від усіх інших?

— Так, розумію.

— Що це стосуватиметься усього, що на Господній службі ти муситимеш поховати свою особистість, свою індивідуальність, саме уявлення про самого себе як унікального і єдино важливого?

— Так.

— Що, за потреби, ти муситимеш стійко прийняти смерть, ув’язнення і голод у Його Ім’я? Муситимеш нічого не мати, і не цінувати нічого, що загрожуватиме зменшити твою любов до Нього?

— Так.

— А ти сильний, Дейне?

— Я чоловік, ваше преосвященство. Спершу я чоловік. Знаю, буде важко. Але я молюся, щоби з Його поміччю знайти сили.

— А чи мусить твоє покликання бути саме таким? Може, ти вдовольнишся чимось меншим та скромнішим?

— Ні.

— А якщо згодом станеться так, що ти передумаєш — що ти станеш робити?

— Як що? Попрошуся відпустити мене, — здивовано відповів Дейн. — Якщо я передумаю, то це станеться тому і тільки тому, що я щиро помилився у своєму покликанні. І тоді я спитаюся дозволу піти. Я не буду любити Його ані краплини менше, але я знатиму, що це не той спосіб, у який Він хоче, щоб я Йому служив.

— Але коли ти даси остаточні обітниці й тебе висвятять, то чи розумієш ти, що тоді вороття не буде, не існує звільнення від обітниці, ніякого відпущення взагалі?

— Я це добре розумію, — спокійно сказав Дейн. — Але якщо треба приймати рішення, то я зроблю це заздалегідь.

Кардинал Ральф відхилився на спинку крісла і зітхнув. Чи був він сам коли-небудь таким упевненим? Чи був коли-небудь сам таким сильним?

— А чому ти приїхав саме до мене, Дейне? Чому не лишився в Австралії?

— Мама запропонувала Рим, але я ще раніше мріяв про це. Я боявся, що мені грошей забракне.

— Твоя мати — мудра жінка. А вона тобі нічого не розповідала?

— Розповідала про що, ваше преосвященство?

— Що ти маєш дохід п’ять тисяч фунтів на рік і чимало тисяч фунтів на своєму іменному банківському рахунку?

Дейн заціпенів.

— Ні, вона ніколи мені про це не казала.

— Мудро. Але гроші є, і Рим — до твоїх послуг, якщо ти цього хочеш. Тобі потрібен Рим?

— Так.

— А навіщо тобі потрібен я, Дейне?

— Бо ви — взірець ідеального священика для мене, ваше преосвященство.

Кардинал поморщився.

— Ні, Дейне, не треба так ідеалізовано мене сприймати. Я — не бездоганний священик. Бо порушив усі свої обітниці, розумієш? Мені довелося вчитися того, що ти, напевне, уже знаєш, і вчитися у найболючіший для священика спосіб — порушуючи свої обітниці. Бо я відмовлявся визнати перед самим собою, що спершу я смертний чоловік, а лише після цього — священик.

— Ваше преосвященство, це не має значення, — тихо й лагідно мовив Дейн. — Те, що ви кажете, аж ніяк не зменшує вашої значущості як ідеального священика в моїх очах. Ви, мабуть, не зрозуміли, про що я. Я не мав на увазі автомат, позбавлений людських почуттів, автомат, який стоїть вище за слабкості людської плоті. Я мав на увазі, що ви страждали — і зросли. Мої слова не звучать претензійно? Я не хотів, чесно. Якщо я образив вас, то хочу перепросити. Інколи так важко висловити свої думки! Я лише хотів сказати те, що, аби стати ідеальним священиком, потрібні роки, жахливий біль, а ще треба завжди бачити перед собою ідеал — нашого Господа Бога.

Задзвонив телефон; коли кардинал Ральф підняв слухавку, його рука злегка тремтіла, і він заговорив італійською.

— Так, дякую, ми прийдемо негайно. — Він підвівся. — Час до вечірнього чаю, і ми поп’ємо його з одним моїм добрим старовинним приятелем. Окрім самого папи, він, напевне, є найвпливовішим священиком нашої Церкви. Я сказав йому, що ти приїдеш, і він висловив бажання з тобою познайомитися.

— Дякую, ваше преосвященство.

Вони пішли коридорами і опинилися в гарному саду, зовсім не схожому на сад у Дрогеді — високі кипариси й тополі, акуратні квадратики трави поміж проходів із колонами, вкриті мохом кам’яні плити; проминувши готичні арки, вони пройшли під містками епохи Відродження. Дейн всім цим упивався, бо любив це. Такий відмінний від Австралії світ, такий древній і вічний!

До палацу вони добралися за п’ятнадцять хвилин швидкої ходи і, увійшовши всередину, піднялися величними мармуровими сходами, завішаними прекрасними гобеленами.

Вітторіо Скарбанца, кардинал ді Контіні-Верчезе, якому було вже шістдесят шість, страждав від ревматизму, але розум його був ясний та жвавий, як і зазвичай. Його теперішня кішка російської блакитної породи на ім’я Наташа стиха мурчала, лежачи в нього на колінах. Через хворобу, яка призвела до часткового каліцтва, кардинал не міг підвестися, щоби привітати своїх гостей, він натомість широко всміхнувся і поманив їх до себе рукою. З обличчя любого друга Ральфа він перевів погляд на Дейна О’Ніла — і непорушно уставився на нього, звузивши очі. Відчувши, як у грудях зрадливо тьохнуло серце, він звичним жестом швидко приклав до грудей руку, немов захищаючи його, і сів, отетеріло витріщившись на молоду копію Ральфа де Брикасара.