Чтение онлайн

— Отже, чудовисько… — стиха мовив він. — Гаразд, пані О’Ніл, я спробую визначити для вас цей термін. Чудовисько — це той, хто лякає інших, зверхньо ставиться до решти людства і є таким самовпевненим і впертим, що його здатен перемогти лише Господь Бог, це той, хто не має принципів і має мало моральних гальм.

Вона захихикала.

— Це ви про себе? Бо я маю принципи і моральні гальма. Я ж сестра Дейна.

— Ви на нього ані краплини не схожі.

— Що ж, тим гірше для мене.

— Його обличчя не пасує до вашого характеру.

— Ви, безперечно, маєте рацію, але з його обличчям у мене б був інший характер.

— А це залежить від того, що є первинним — курка чи яйце? Взуйте ваші туфлі, нам скоро виходити.

Надворі було тепло, сутеніло, але повсюди яскраво горіли ліхтарі, й куди б вони не їхали, скрізь були натовпи людей, а дороги заполонили верескливі мопедики, маленькі прудкі «фіати» та пластмасові мікролітражки «гогомобіль», що скидалися на орди переляканих жабок. Райнер зупинив авто на маленькій площі, вимощеній гладенько зачовганою ногами за багато століть бруківкою, і провів Джастину до ресторану.

— Може, ви волієте поїсти на свіжому повітрі? — спитав він.

— Якщо ви нагодуєте мене, то мені, в принципі, байдуже, де — всередині, ззовні чи десь посередині.

— Можна замовити вам страви?

Її бліді очі зморено кліпали, але в її душі й досі точилася боротьба.

— Якщо чесно, мені не надто подобається, коли чоловіки командують мною з отакою безцеремонністю, — відказала вона. — До того ж звідки вам знати про мої гастрономічні вподобання?

— Ви у своєму репертуарі, — стиха пробурмотів Райнер. — Тоді скажіть, які харчі вам подобаються, і я гарантую, що ви будете задоволені. Риба? Телятина?

— А може, якесь компромісне рішення? Гаразд, я вам допоможу, чом би й ні? Мені хочеться паштету, трохи креветок із часниковим соусом, величезний шніцель із підливою, а після всього цього поласувати фруктовим тортом із капучино.

— Ви мене розорите, — сказав Райнер, чий гарний настрій анітрохи не погіршився. Він передав її замовлення офіціанту точнісінько так, як вона й забажала, але швидкою італійською скоромовкою.

— Ви сказали, що я зовсім не схожа на Дейна. Невже немає нічого такого, в чім я була б на нього схожою? — спитала Джастин із легким розпачем у голосі, сьорбаючи каву, надто голодна, щоби марнувати час на розмови, коли на столі було скільки всього.

Він підкурив їй сигарету, потім собі й, відхилившись у затінок, мовчки дивився на неї, пригадуючи свою першу зустріч із хлопцем два місяці тому: кардинал де Брикасар мінус сорок років життя. Він побачив це миттєво, а потім дізнався, що вони — дядько й племінник, що мати хлопця та дівчини є сестрою де Брикасара.

— Певна схожість є, — сказав він. — Інколи навіть у обличчі. Але скоріше у виразах, аніж у рисах. Довкола очей та рота: в очах широко розкритих, а ротах — стулених. Дивно, однак, що всього цього немає у вашого дядька кардинала.

— У мого дядька кардинала? — отетеріло перепитала Джастина.

— Ну, кардинала де Брикасара. Він же ваш дядько? Начебто саме так мені й сказали — дядько.

— Отой старий стерв’ятник? Він нам не рідня, слава Богу. Колись давно він був священиком нашої парафії, ще задовго до того, як я народилася.

Вона була дуже розумна, але дуже втомлена. Бідолашна маленька дівчинка — бо саме нею була Джастина: маленькою дівчинкою. Десять років, що розділяли їх, зяяли столітньою прірвою. Якщо в неї виникнуть підозри, її світ перетвориться на руїну, а вона так хоробро захищала його — свій світ! Можливо, вона не захоче цього бачити, навіть якщо сказати їй про це напрямки. То як зробити так, щоб не загострити її уваги? Не педалювати цю тему, але й не з’їжджати з неї негайно.

— Тоді все зрозуміло, — сказав Райнер невимушеним тоном.

— Зрозуміло що?

— Що схожість Дейна з кардиналом стосується загальних рис — зросту, кольору шкіри, постави…

— О! А моя бабуся казала мені, що наш із Дейном батько був дуже схожий зовні на кардинала, — дуже доречно зауважила Джастина.

— А ви коли-небудь бачили свого батька?

— Ні, навіть фото не бачила. Вони з мамою розлучилися назавжди до народження Дейна. — Джастина поманила рукою офіціанта. — Принесіть, будь ласка, ще один капучино.

— Джастино, ви дикунка немилосердна! Дозвольте мені робити вам замовлення!

— Нізащо, чорт забирай! Я здатна сама давати собі раду і не потребую огидних чоловіків, які вказували б, що, як і коли мені робити, затямили?

— Легенько пошкрябати — і виявиш бунтарку, саме так Дейн і сказав.

— Він має рацію. О, якби ви знали, як я не люблю, коли зі мною панькаються, коли мене улещують і метушаться біля мене!

Я люблю сама робити вчинки і не потерплю, щоб мені вказували! Я не прошу пощади, але й сама нікому її не дам.

— Та бачу, бачу, — сухо мовив Райнер. — А чому ви такі стали, Herzchen [13] ? Це якась родинна риса?

— Родинна риса? Якщо чесно, то не знаю. Нас по одній на покоління — бабуня, мама і я. А чоловіків — тьма тьмуща.

— Але у вашому поколінні тьми чоловіків чомусь немає. Тільки Дейн.

— Це, гадаю, через те, що мама кинула мого батька. І, здавалося, більше ніким відтоді не зацікавилася. Я вважаю, що це погано. Моя мама — справжня домосідка, їй би подобалося пурхати над чоловіком і всіляко йому догоджати.

— Вона на вас схожа?

— Навряд чи.

— А найважливіше — ви любите одна одну?

— Ми з мамою? — Вона беззлобно всміхнулася, так само, мабуть, як усміхнулася б її мати, коли б її спитали, чи любить вона свою доньку. — Не впевнена, що ми любимо одна одну, але щось таке є. Можливо, то через біологічний зв’язок, не знаю. — Її очі загорілися. — Мені завжди хотілося, щоби вона розмовляла зі мною так, як із Дейном, і ладнати з нею так, як ладнає з нею Дейн. Та, може, їй чогось бракує, а може, — мені… Скоріш за все, мені. Вона набагато краща й добріша людина, аніж я.

— Я з нею не знайомий, тому не можу ані погодитися з вашим судженням, ані заперечити його. Якщо це вас хоч якось утішить, серденько, то мені ви подобаєтеся така, яка ви є. Ні, я нічого у вас не змінював би — навіть вашу сміховинну забіякуватість.

— Це так люб’язно з вашого боку, особливо після того, як я вас образила. Я зовсім не схожа на Дейна, еге ж?

— На Дейна взагалі ніхто у цьому світі не схожий.

— Ви хочете сказати, що він — не від цього світу?

— Та, мабуть, так. — Райнер нахилився із затінку вперед, до слабкого світла свічечки, вставленої у пляшку з-під к’янті. — Я католик, і моя релігія в моєму житті жодного разу мені не зрадила, хоча я зрадив їй багато разів. Не хочу говорити про Дейна, бо серце підказує мені, що декотрі речі обговорювати не слід. Звісно, ви не така, як він у своєму ставленні до життя і до Бога. Облишмо цю тему, добре?