Чтение онлайн

Вона спантеличено поглянула на нього.

— Добре, Райнере, якщо ви так бажаєте. Можемо укласти з вами угоду: про що б ми не говорили, це не стосуватиметься ані вдачі Дейна, ані релігії.

Багато подій сталося в житті Райнера Мерлінґ Гартгайма після зустрічі з Ральфом Брикасаром у липні 1943 року. Тиждень по тому їхній полк відправили на Східний фронт, де він провів решту війни. Рваний сумнівами, без стерна та вітрил, надто молодий, щоб, піддавшись нацистській пропаганді, вступити до «гітлерюгенду» в неквапливі й безпечні роки довоєнного існування цієї організації, він пізнав наслідки гітлерівського правління — по коліна у снігу, майже без боєприпасів, на передовій такій розтягнутій, що на кожні сто ярдів припадав лише один солдат. З війни він виніс два спогади: жорстокі бої на жорстокому холоді й обличчя Ральфа де Брикасара. Страхіття й краса, диявол і Бог. Наполовину збожеволілий, наполовину замерзлий, безпорадно й беззахисно чекаючи, коли ворожі літаки скинуть у снігові замети сталінських партизан — із низької висоти, без парашутів [14] , він каявся, бив себе в груди і бурмотів молитви. Але він погано усвідомлював, за що молився: і за кулі для гвинтівки, і за те, щоб не потрапити у полон до радянців, за свою безсмертну душу, за чоловіка в базиліці Святого Петра, за Німеччину і за полегшення страждань.

Навесні 1945 року він відступав через Польщу під натиском радянців, маючи перед собою, як і більшість його товаришів-солдат, лише одну мету: дістатися до американської чи британської зони окупації. Бо якби його спіймали росіяни, вони б неодмінно розстріляли його. Він порвав на дрібні шматки свої документи, закопав два Залізні хрести, поцупив цивільний одяг — і здався британським властям на кордоні з Данією. Його перевели до табору переміщених осіб у Бельгії. Там він цілий рік жив на одному хлібі та вівсянці, бо виснажені війною британці більше нічого не могли запропонувати тисячам тисяч людей, що опинилися у їхньому віданні; Райнер терпляче чекав, поки британці здогадаються, що єдиний для них вихід — відпустити цих людей.

Двічі табірне начальство викликало його на співбесіду і ставило перед вибором без вибору: в гавані міста Остенде чекає корабель, на який збирають іммігрантів до Австралії. Йому видадуть нові документи і безкоштовно відправлять до нової батьківщини, а він навзамін два роки працюватиме на уряд Австралії там, де цей уряд визнає за потрібне. А два роки по тому він стане повновладним господарем своєї долі. Ні, про рабський труд і мови не може бути: ясна річ, йому платитимуть стандартну зарплатню. Та в обох випадках йому вдалося відмовити табірне начальство піддавати його такому дисциплінарному покаранню, як, фактично, примусова депортація. Він ненавидів Гітлера, але не Німеччину, і він не соромився бути німцем. Домівка означала для нього Німеччину, якою повнилися його мрії та сни впродовж останніх трьох років. Йому була нестерпною сама думка про те, що він знову застрягне в якійсь країні, де люди не говорили його мовою, а він — їхньою. Тому на початку 1947 року він опинився на вулицях Аахена без гроша в кишені, готовий по шматочку відновлювати життя, якого йому так бракувало.

Він врятувався і врятував свою душу, але не для того, щоб повернутися до невизначеності та злиднів. Бо Райнер був більше, аніж просто амбіційною людиною, він був свого роду геній. Він влаштувався на роботу в фірмі «Ґрюндіг» і почав вивчати царину, яка захоплювала його уяву відтоді, як він вперше познайомився з радаром, — електроніку. Його голова повнилася новаціями, але він не збирався продавати їх фірмі за мільйонну частку їхньої вартості. Натомість Райнер ретельно вивчав ринок електроніки, а потім, оженившись на вдові чоловіка, який володів двома невеликими радіофабриками, сам зайнявся бізнесом. Те, що йому було лише двадцять із гаком, його не бентежило. Він мав інтелект значно старшого чоловіка, а хаос у повоєнній Німеччині створив сприятливі можливості для підприємливих молодих людей.

Оскільки їхній шлюб був цивільним, Церква дозволила йому розлучитися з дружиною; тож 1951 року Райнер, сплативши Аннелізі Гартгайм суму рівно вдвічі більшу за початкову вартість фабрик її колишнього чоловіка, саме це й зробив: розлучився з нею. Однак знову одружуватися не став.

Те, що трапилося з ним у зимному російському жахітті, не витворило з нього бездуховну карикатуру на людину; скоріше, цей страшний досвід затримав розвиток таких якостей, як доброта й ніжність, вивівши на передній план інші — розум, безжальність та рішучість. Людина, яка не має, що втрачати, здобуває все, бо не можна завдати болю людині без почуттів. Принаймні так він сам собі казав. Фактично, він дивовижним чином нагадував чоловіка, якого зустрів у Римі 1943 року: як і Ральф Де Брикасар, він розумів, що чинить погано навіть під час поганого вчинку. Ні, усвідомлення зла, що в ньому крилося, ані на секунду його не зупиняло, та от тільки за власний добробут він платив болем та самобичуванням. Багато людей вважало матеріальний здобуток не вартим таких страждань, але для нього цей здобуток значно перевищував моральні страждання, компенсуючи їх. Одного дня він керуватиме Німеччиною і зробить її такою, якою мріяв; він збирався обмежити арійсько-лютеранську мораль і замінити її ширшою і більш гнучкою. Через те, що він не наважився обіцяти кинути грішити, йому кілька разів відмовляли у відпущенні гріхів під час сповіді, але якимось незбагненним чином його гріхи уживалися з його релігією, аж поки накопичені гроші та вплив не підняли Райнера так високо над відчуттям провини, що він зміг нарешті покаятися й отримати прощення.

1955 року він, один із найбагатших та найвпливовіших людей нової Західної Німеччини і свіже обличчя її парламенту в Бонні, подався до Рима. Щоби розшукати кардинала де Брикасара і продемонструвати результат його молитов. Опісля він не міг пригадати, якою бачив цю зустріч, бо від її початку і до кінця Райнер усвідомлював лише одне: він розчарував Ральфа де Брикасара.

Він знав чому, не було потреби питати. Утім, Райнер не очікував, що кардинал скаже на прощання таке:

— Я молився, щоб ти став кращим за мене, бо ти був такий молодий. Жодна мета не варта того, щоб її досягали якими завгодно засобами. Але, здається, зерна нашої руїни сіються ще до того, як ми з’являємося на світ.

Повернувшись до свого номера в готелі, Райнер розплакався, але невдовзі заспокоїв себе такою думкою: «З минулим покінчено, а в майбутньому я буду таким, як він сподівався». І часом це йому вдавалося, часом не вдавалося. Але він старався. Його дружба з чоловіком із Ватикану стала найціннішим земним надбанням усього його життя, а Рим став тим місцем, куди він утікав тоді, коли йому здавалося, що лише розрада цих людей здатна врятувати його від нездоланного відчаю. Розрада. Вона була у них якоюсь дивною. Не заспокійливий дотик рук, не лагідні слова. А немов бальзам із їхніх душ, немов вони розуміли його біль.

І коли Райнер, провівши Джастину до її пансіону, йшов крізь теплу римську ніч, він подумав, що завжди буде їй вдячним. Бо, спостерігаючи, як вона впоралася з тим тяжким випробуванням, на яке перетворилася її сьогоднішня зустріч із кардиналами, він відчув, як у його душі ворухнулася ніжність. От мале чудовисько — дістало на горіхи, але не скорилося. Цікаво, чи розуміли ці чоловіки, що вона їм рівня у всьому? Мабуть, отак пишався б він власною донькою, та тільки доньки він не мав. Тож він поцупив її у Дейна і провів додому, щоб спостерігати, як вона, безпосередньо після цієї зустрічі, відреагує на оту приголомшливу церковність, на того Дейна, якого ще не доводилося бачити, на Дейна, який ніколи не міг стати повнокровною частиною її життя.

Найприємнішою рисою його Бога, міркував далі Райнер, було те, що Він міг простити все; він міг простити Джастині її природжену безбожність, а йому — закриття потужного джерела емоцій, поки йому стане внутрішньо вигідним та комфортним знову його відкрити. Лише одного разу він панічно перелякався, подумавши, що загубив ключ назавжди. Райнер усміхнувся і викинув недопалок. Ключ… Що ж, інколи ключі мають дивовижну форму. Можливо, знадобився кожен вигин у кожному кучері отієї рудоволосої, аж яскраво-червоної, голівки, щоб перемкнути якийсь потаємний вимикач у його душі, можливо, у тій яскраво-червоній кімнаті його Бог дав йому яскраво-червоний ключ.

Скороминущий день пролетів, наче за секунду. Але, поглянувши на годинник, Райнер побачив, що було досить рано, і відразу ж збагнув, що чоловік, який мав стільки сили і впливу тепер, коли Його Святість лежав на смертному одрі, й досі не спить, розділяючи зі своєї кішкою її звички нічної тварини. Оті моторошні гикавки, що заповнювали маленьку кімнатку в Кастель-Гандольфо… Вони болісно корчили схудле, бліде й аскетичне обличчя, яке багато років бачили під білою тіарою; цей чоловік помирав — чоловік, що був великим Папою. Бо він таки був великим Папою, щоб там не казали. Якщо він любив своїх німців, якщо й досі волів чути довкола себе цю мову — то що це змінювало? Не Райнеру про це судити.

Але Кастель-Гандольфо не був джерелом того, про що хотів дізнатися Райнер. Нагору, мармуровими сходами, до пурпурової кімнати, поговорити з Вітторіо Скарбанца, кардиналом ді Контіні-Верчезе. Який, може, стане наступним папою, а може, і не стане. Майже три роки він бачив, як ці мудрі люблячі очі зупиняли свій погляд там, де їм найбільше було до вподоби; так — краще шукати відповіді у нього, а не у кардинала де Брикасара.

— Ніколи не думала, що почую це від себе, але, хвала Господу, ми вирушаємо до Дрогеди, — сказала Джастина, відмовившись кидати монетку у фонтан Треві. Ми збиралися подивитися Францію та Іспанію, а натомість ми й досі у Римі, і я почуваюся непотрібною, як пуп. Тут суто чоловіче братство!