Чтение онлайн

Обережні спроби підштовхнути до дій Щолокова успіхом не увінчались: той гальмував справу, відповідав, що треба ще раз ретельно перевірити одержані повідомлення, а раптом хтось хоче кинути тінь на сім’ю Вождя, можна допустити, що все це — гаспидська робота сіоністських західних спецслужб, які бояться гігантського авторитету, завойованого в світі добрим генієм Леоніда Ілліча, — звичайно, це лютить противника, отже, ця ситуація має бути підконтрольна лише Чека і аж ніяк Міністерству внутрішніх справ.

Андропов погодився з такою концепцією Миколи Онисимовича, але попросив його не відмовлятися спільно опрацьовувати окремі епізоди і того ж дня доручив Цвігуну керувати операцією, додавши, що на ньому, Семенові Кузьмичу, лежить пряма відповідальність за те, щоб Генеральний секретар нічогісінько не знав про те, що відбувається: «ніхто не має права марно нервувати Леоніда Ілліча, нам дуже дорогий його спокій».

Цим він відрізав усі шляхи Цвігуну й Щолокову йти з чолобитною до Брежнєва: «самі приймайте рішення, самі вносьте рекомендації, вирішуватиму не я, а ЦК, аж надто складна справа…»

Андропов розумів, що кожен його крок і вчинок підконтрольні; він жив у стані безупинної кругової оборони; несподіваний арешт Буряци, проведений Прокуратурою й слідчим відділом КДБ у січні вісімдесят другого року — невдовзі після того як пограбували приборкувачку тигрів Ірину Бугримову, здавалося б, окремий епізод, проте стояв він в одному ряду зі справою Зої Федорової, — повів до непередбачених наслідків. (Як тільки Андропова з помпою провели з Чека на місце Суслова, нове керівництво КДБ одразу передало Буряцу карному розшукові з найсуворішою вказівкою Щолокова підійти до справи неординарно…

Здавалося б, скандал погасили, але Брежнєв усе-таки ще й досі не приймав Щолокова, хоч той натиснув на слідчих, і статтю, по якій Буряцу заарештували КДБ й Прокуратура, замінили іншою, значно легшою…

А переміщення Андропова вгору означало, що він тепер зобов’язаний курирувати не лише ідеологію, а й зовнішню політику, тобто своїх колег по тріумвірату, Громика й Установа; поділяй і владарюй; у Кремлі вони тепер сиділи окремо — Громико й Устинов, як завжди, разом, Андропов — біля сонного Брежнєва й спритного Черненка; Чека, таким чином, від боротьби з корупцією усунули; на цей раз пронесло…)

Боротьба за владу входила у вирішальну фазу, і, звісно, перемогти у Цій боротьбі зобов’язані Черненко або Гришин, і аж ніяк не Андропов — чужак…

…Хрінков, він же Вітман, він же Сорокін, дізнався про це через заново налагоджені зв’язки: ниточки високо тяглися; довкола дітей никали свої люди, які виходили на вельможних масажистів, ясновидців, кухарів, міністрів, секретар рів, співаків, катал, педикюрш, ворожок, кравців, кушнірів, танцюристів, актрис, фарцовників, академіків та шоферів — от вони, справжні джерела інформації, хай живе інформаційний вибух!

— Ви вважаєте, що я повинен відповідати на ваше запитання? — Костенко закурив, не одводячи очей від Строїлова. — Це щось нове у розшуку… Досі кожен з нас мав право не називати своїх джерел інформації…

— Ви й тепер маєте це право, Владиславе Романовичу, — відповів капітан. — Тим паче, що ви не в штаті… Мова йде про інше… Варенов зник…

— Куди? Вбили, чи що?

— Ні…

— Входили в квартиру?

— Ні. В квартиру поки не входили, щоб не засвітити… Але на телефонні дзвінки він не відповідав — ні вранці, ні вдень, у квартирі — абсолютна тиша, із знайомих нам бойовиків у під’їзді ніхто не з’являвся…

— Через горище могли потрапити!

Строїлов кивнув, подивившись на своїх молодих колег:

— Саме цю можливість ми й вичислили… На горищі знайдено сліди, нічні сліди, які вели від під’їзду Варенова до того, де є вихід у двір, до продуктового магазину… Знайшли його пальці на люку, що веде саме у той під’їзд, сліди зовсім свіжі, ідентифіковані. Отже, він махну в… Я не хотів звертатися до прокуратури за постановою на обшук у його квартирі, за його барлогом безперервно спостерігають люди Сорокіна, ми їхні імена з’ясували, нитки ведуть до якогось Рославлєва Павла Михайловича… Ми взяли його у зовнішнє спостереження, виходів поки що принаймні ні на Никодимова, ні на Сорокіна немає.

— Знаєте що, — замислено сказав Костенко, звертаючись до сищиків, — я просив би вас залишити мене на кілька хвилин на самоті з керівником групи.

— Будь ласка, не сердьтесь, друзі, — вибачився Строїлов, подивившись на Костенка з подивом; діждавшись, поки всі вийшли, сказав: — Хлопці вірні, Владиславе Романовичу… Навіщо ви з ними так?

— Лише через те, що не хочу вас підводити під монастир… Ви краще мене звільніть, капітане, це піде на користь справі… Я встановив адресу Хріна так, як вважав за потрібне, єдиний шанс… Ви пішли б за Дейвідом, будучи переконаним, що він вас виведе на Сорокіна… Я також допускав таку імовірність, але мені хотілося виключити найменшу можливість провалу — ми маємо справу з професіоналом… Коли стане відомо, я к ваш консультант дістав інформацію про квартиру Сорокіна — з вас зірвуть погони…

— Нехай. Головне, що мене цікавить: Варенов живий?

— Був принаймні… Залишити вашу групу мені потрібно ще й тому, що я хочу використати зв’язки моїх друзів… І не тут, а в Нью-Йорку… Ви розумієте, що вам і вашим співробітникам — а я ним, хоч і позаштатно, поки що вважаюсь — треба погоджувати таку операцію. І не дні на це підуть, а тижні.

— Я згоден доручити вам налагодити такий зв’язок… Я не боюсь відповідальності… Закінчую докторську, отже, в разі чого — знайду роботу юрисконсульта…

— Ви вмієте грати, як оперативник старої школи…

— Не люблю слово «оперативник»… Краще — «сищик», традиційно і в десятку.

— Вірите людям, Строїлов?

Капітан відкинувся на спинку стільця:

— Скоріш не вірю, ніж вірю.

— А от я, старий дурень, вірив.

— Ви не були сином репресованого, Владиславе Романовичу… А я це з дитячого будинку пам’ятаю… Не зі школи й не з університету, а саме з дитячого будинку… Постарайтесь мене зрозуміти.

— Зрозумів… Мені вірите?

— Так. Зате ви не дуже вірите мені.

— У чомусь — ні.

— Чому? Є на це підстави?

— Мабуть, що ні… Просто я звик до повсякчасних підніжок начальства… А ви мій начальник…

— Доказ вельми чуттєвий, — усміхнувся Строїлов. — Жіночний, я сказав би.

— У вас дитячий будинок, у мене досвід тридцятип’ятирічної роботи в системі: ми ж усі одне одного поїдом їмо, закладаємо, підставляємо… При генетично общинно-колективістській традиції на практиці ми злющі індивідуалісти, роз’єднані, як гієни: всі між собою вороги, горло готові перегризти з будь-якого приводу…