Чтение онлайн

…Джим Волл, інспектор поліції, у групі якого Малроу дуже часто пасся, став — через двадцять років — великим начальником; до того ж уклав свої гроші (хабарів не брав, невигідно — аж надто великий риск) в акції тієї хімічної компанії, де працювала дружина; одержав міцні дивіденди, це дало йому високе відчуття незалежності й упевнене право на відставку — у тому разі, якби наказ керівництва суперечив його принципам.

Прочитавши факс, який надіслав з Москви давній друг Джон Малроу, заступник директора Волл попросив нью-йоркських хлопців поцікавитися, хто такий Джозеф Дейвід; відповідь надійшла приголомшлива; Волл негайно послав факс Малроу: «Справа цікава; я не можу сказати того, що можна, ні по факсу, ні по телексу, хоч є й таке, про що розказати — навіть при нашій дружбі — я тобі не зможу».

Підстави відповідати саме так у Волла були серйозні: виявляється, нью-йоркське бюро його контори вже давно придивлялося до Джозефа Дейвіда в зв’язку з «російською мафією», яка досить міцно утвердилася в Брукліні й на Майамі.

Перші роки після виїзду з Москви Дейвід перебивався тим, що штовхав російських співаків та акторів у ресторани і на зйомки в масовках; не бізнес — абищиця; заважав мовний бар’єр; учив англійську по словнику, потім найнявся мажордомом до директора видавництва, сподівався, що, коли зануриться в англомовний світ, виключивши спілкування зі своїм и, справа зрушиться з мертвої точки.

Намагаючись бодай трохи зрозуміти боса та його гостей, сумно думав: «Ех, вас навчити б російської, ми гори зрушили б — з моїми московськими зв’язками!»; проштовхнув хазяїну томик мемуарів відмовників, одержав невеличкі комісійні; не бізнес; права на рукописи відомих людей еміграції йому не передавали, дуже дрібний; дедалі частіше згадував Росію — от де можна крутити бізнес, якщо тільки маєш голову на плечах…

Усе змінилось у вісімдесят шостому, коли дозволили приїздити до рідних, — одразу полетів до сестри, та працювала педіатром у Хабаровську, виїжджати категорично відмовилася, двоє синів в інституті, навіщо Бога гнівити?!

Дейвід потрапив у поле зору митного контролю, поліції і ФБР, коли він, повернувшись з чергового вояжу до Москви (це було два роки тому), звернувся до найпрестижніших мисливських магазинів з пропозицією купити тульські рушниці, виготовлені кращими російськими майстрами на спецзамовлення. Його вислухали з явним зацікавленням (ніхто так не вміє прощати калічення своєї мови, як американці; країна інтернаціональна, справжній Вавилон), попросили внести конкретні пропозиції, схвалили ідею («фантастик», «марвелес»), але після того як Дейвід передав умови майбутнім партнерам, у двері його маленької однокімнатної квартири на 23-й вулиці (неподалік готелю «Челсі») подзвонили близько другої години ночі; він подививсь у вічко; на площадці стояв старий у дорогому жовтому пальті з ангорської шерсті, в руках палиця а срібним набалдашником; поряд з ним стовбичив молодий здоровань у шкірянці, який заповзято жував гумку.

— Хто? — спитав Джозеф Дейвід, відчувши, як мороз поза спиною пробігає. — Що потрібно?

— Мене звуть Петріллі, — відповів старий. — Я прийшов до вас з добром… Це з приводу рушниць… Будь ласка, не бійтеся, відчиніть двері…

— Я вас зовсім не боюся! Чому я вас маю боятися?! Але ви не подзвонили заздалегідь і не зробили апоінтмент… У мене гостя…

— Поговоримо на кухні, — всміхнувся Петріллі. — Я також починав роботу в підвалі, а вже потім перебрався в особняк… Ще раз кажу вам, не бійтесь, у нас поки що немає до вас претензій. Я прийшов з пропозицією… І даремно ви сказали про дівку. Брехати — недобре. У вас нема ніякої дівки, ми стежили за квартирою…

Немов загіпнотизований, Дейвід відчинив двері, повторюючи собі без упину: «Ідіот, дзвони в поліцію! Що ти робиш, божевільний?»

Петріллі пальто не скинув, по-хазяйськи ввійшов у кімнату, обставлену старими меблями, сів у скрипуче крісло; здоровань завмер на порозі.

— Послухайте, Джозеф, ви дуже молодий американець, — почав Петріллі. — Ви не знаєте життя цього складного міста, тому можете наламати дров і втратити голову… її вам просто відріжуть, розумієте? Затямте собі, торгівля зброєю традиційно перебуває в наших руках, італійців. Ми з’ясували, що ви не обговорювали питання про рушниці в російському Брукліні. Інакше могла б початися війна. І ви у цій війні програли б, повірте. Ви вирішили діяти без нас — ми вам цього не дозволимо. Ми готові заплатити вам п’ять процентів з угоди, якщо допоможете нашим людям укласти хороший контракт з російськими зброярами. Раджу вам не відмовлятися від цієї пропозиції… Нам вигідно те, що ви володієте російською, знаєте росіян, ще б пак вам не знати, коли ви серед них виросли… До того ж ми готові допомогти вам у продюсерському бізнесі, у нас і там досить зв’язків. Розумієте?

Насилу гамуючи тремтіння, Дейвід відповів:

— Я мушу все зважити. Залиште свій телефон.

Петріллі підвівся:

— Не стройте дурня! Миша цікавиться адресою лева. Завтра о десятій вечора мої хлопчики прийдуть до вас, і ви вкладете з ними угоду… Все… Тепер можете викликати дівку — без цього не заснете…

…Дівку він не викликав; тремтячим пальцем набрав номери телефонів знайомих імпресаріо — Пантелея Давидовського й Шпільмана; один був у Москві, пробивав гастролі Робертіно Лоретті, другий вів переговори з Єврейським театром; подзвонив до Ігоря; в Брукліні про нього говорили як про людину, котра знає все і всіх; зустрілися вранці, на Брайтон Біч, у центрі «російського Нью-Йорка».

Вислухавши Дейвіда, змалювавши його тонкі тремтячі пальці й обгризені нігті, Ігор зітхнув:

— Ви ж тут не перший рік живете, Ося… Навіщо ця російська манера вхопити все самому?! В цій країні такі штучки не проходять — візьми своє, але поділись з ближнім. Це тільки в Росії кожен хоче вхопити все, тому й тут живуть чорт знає як… В одній руці два члени не вдержиш…

— Який член?! — зойкнув Дейвід. — Я ж пояснив вам: прийшла італійська мафія! Вони не жартують! Вони хочуть відняти у мене мій шматок хліба! Я згоден поділитися з тими, хто візьме мене під захист. Італійці запропонували мені двадцять процентів, це грабіж!

Ігор попросив підождати; через три години в невеличке кафе, де вони зустрілись, під’їхав невисокий чоловік з копицею негритянського волосся, одягнений у старий светр і обшарпані джинси; «мерседес» (остання модель, сріблястий, важкий) не замкнув — там залишилися два охоронці; сів біля Дейвіда на краєчок стільця й сумно похитав головою:

— Послухайте, не треба сварити нас з італійцями. Ми не хочемо перестрілок. Вам запропонували п’ять процентів з угоди, п’ять, а не двадцять — ніколи не брешіть своїм, виріжемо язик! То ви погоджуйтесь. Зрозуміли?! Нам віддасте два проценти, три — собі, добрі гроші. Що стосується вашого бізнесу, пов’язаного з акторами й письменниками, — ми маємо всю інформацію про вашу активність — платитимете десять процентів з угод, ми, в свою чергу, допоможемо вам через наші можливості, а в нас вони серйозні. До того ж виконуватимете ряд наших прохань, які вас ні до чого не зобов’язують, — під час поїздок в країну перемігшого щастя. Я думаю, ви досить розумні, щоб не відповісти «ні».

Відтоді Дейвід став кур’єром мафії.

Саме він замовив Хрінкову (після того як уклав з ним угоду про книжку «Кат і жертва») сенсаційну книжку «Радянська мафія. Структура. Статут. Зв’язки».

Саме по цей мікрофільмований рукопис він і подався тепер до Москви.

Саме про це Волл і розповів Джону Малроу; як усе-таки добре дружити з поліцією!

— Можеш назвати видавців, з ким він вів переговори? — спитав Джон Малроу.

— Ні, малюк. Це ж конфіденційні відомості.

— Але ж ти розумієш, що я добуду імена людей, які вели з ним переговори на видання такої сенсаційної книжки…

— Це буде велика помилка, Джон, — сказав Джим Волл.

— Чому?

— Тому що за цим маленьким чоловічком стоять великі сили… Він не здогадується про це, його, кажучи на жаргоні, грають… Я просив би тебе не влізати в це діло, Джон… Ти можеш поламати операцію… Мої люди чатують на нього…

— Добре, я обіцяю тобі не лізти в це, Джим. Але тоді розкажи мені сам: які проекти він обговорював з видавцями? Я можу бути корисним. У мене є інформація з того боку.

— Серйозна?