Чтение онлайн

— Сенсаційна…

— Я весь увага, малюк.

— Це я весь увага, Джим. І щоб у нас з тобою вийшла розмова, я назву тобі одне слово: «Хрінков». Це російське прізвище. Воно згадувалося в розмові Дейвіда з видавцями?

Волл відкрив папку з грифом «Цілком секретно», перегорнув сторінки, їх було не менше як п’ятдесят, спинився на останніх трьох, перебіг очима, професіонально вичленяючи потрібні фрази, похитав головою:

— Ні, малюк. Це прізвище не згадувалося.

— Ти повинен назвати мені прізвище, яким оперував Дейвід! Я тоді назву тобі інші імена, це може допомогти справі…

— Він оперував прізвищем російської актриси… Міс Зоя Федорофф, дружина адмірала флоту Джексона Тейта…

Малроу похитав головою:

— Не хитруй, Джим… Ім’я цієї жінки давно відоме по обидва боки звідси… Це не ключ… Я обіцяю тобі допомогти, коли назвеш людину, яку представляв Дейвід.

— Ти ніколи не був таким настирним… Завербувався в КДБ?

— Туди не вербуються… Це не наша армія… Туди вербують… Різні стани, Джим… Корінь один, смисл різний…

— Не сердься, але я змушений запитати тебе: хто оплатив твій квиток з Москви? Ти сам?

— Бідолашний Джим… Ви всі божеволієте під кінець служби… Ви перестаєте вірити друзям… Подзвони моєму редакторові, я надіслав йому факс, він оплатив витрати, пов'язані з моїм розслідуванням… Це перший випадок, коли ти й росіяни можуть працювати спільно… Поки вони йдуть на це — треба ризикувати, Джим… Ми боїмося, вони бояться, ми не віримо, вони не вірять, прогавимо момент, потім може бути пізно, в них усе може швидко змінитись, дуже багато людей, які мріють усе повернути назад… Якщо ми не подамо їм руки, там може бути катастрофа… Прийдуть нові коричневі, а це дуже небезпечно для світу, Джим…

Волл підвівся з-за столу; здоровенний, опасистий, у широких старомодних підтяжках, він закинув сильні руки за спину, пройшовся по кабінету, потім спинився над Малроу й, перевалюючи своє величезне тіло з п'яток на носки, спитав:

— Тобі щось говорить ім’я Айзенберг?

— Ні.

— Які імена вони тобі дали?

— Це не за правилами, Джйм.

— Це за правилами. Я назвав тобі Айзенберга. Назви тепер ти.

— Дейвід оперував ім’ям Айзенберга? Як автора манускриптів?

— Так.

— Він оперував тільки одним ім’ям?

— Це інше питання, Джон.

— Добре, я відповім тобі… «Вітман» чи «Сорокін»… Такі імена не згадували?

— Ні.

— Як звати Айзенберга?

— Його ім’я ідентичне імені відомого французького письменника… Якщо росіяни не грають з тобою, ти повинен вгадати.

Малроу похитав головою:

— Мені не треба гадати, Джим. Я знаю. Цього французького письменника звали так само, як того, хто мене цікавить, — Еміль.

Волл повернувся за стіл, поклав свої величезні руки на папку:

— Правильно. Містер Еміль Айзенберг. Як сказав Дейвід, він найближчим часом приїде в Штати — підписувати контракт на майбутні книжки…

— Одна пов’язана з справою Федорової, а друга?

— «Російська мафія».

— Як буде називатися книжка про Федорову?

— Я не відповім на це запитання, Джон… Я й так сказав занадто багато… Я вірю тобі — тільки тому й говорив, малюк… А зараз я думаю, що не повинен був цього робити…

— Але ти знаєш, як має називатися майбутня книжка про актрису?

— Я знаю кілька назв… Яку вибере видавництво — їхня справа, не моя… Мене взагалі не дуже цікавить ця книжка… Мене цікавить інший манускрипт — про російську мафію… Про її зв’язки…

— Добре… Я допоможу тобі… Містер Айзенберг — це, звичайно, псевдонім — катував місіс Федорову.

Волл кивнув:

— Сходиться… Одна з можливих назв «Кат і жертва»… Можеш передати це росіянам…

— А якщо вони спитають, коли чекають приїзду містера Айзенберга?

— У цьому місяці.

— Дата відома?

— Ні… І передай, що я хотів би одержати дані про те, чим займався в Росії містер Ігор Бах, у минулому москвич, тридцять дев’ятого року народження, художник, тепер — один з бруклінських мафіозі, контролює бензиновий бізнес у Майамі і два рибних доки в нашому місті…

…Через день після того як одержали інформацію про «Еміля Айзенберга», семипалатинське УКДБ повідомило, що «Сорокін Євген Васильович — після розконвоювання у березні 1965 року — наймав кімнату в сім’ї Фріца й Марти Айзенберг, механізаторів колгоспу імені Шістдесятиріччя Жовтня (до цього — колгосп ім. Берії, ім. Кагановича, ім. Хрущова).

Фріц і Марта Айзенберги виїхали у ФРН зразу після того, як їм не дозволили прописатися в Саратовській області, де вони проживали до масової депортації німців Поволжя влітку сорок першого. Дочка, Єва, ще в 1986 році переїхала у Краснодарський край, де вийшла заміж за Хрінкова Еміля Валерійовича, який узяв її прізвище, емігрувала у ФРН слідом за батьками; чоловік лишився в СРСР».

— Сходиться, — сказав Костенко, повертаючи Строїлову Інформацію чекістів, — треба звертатись у ВВІРи, там десь Його фотографія стирчить. Цілком можливо, що він уже одержав виїзний паспорт… Не прогавити б…

— Готуйте запит, — сказав Строїлов. — Справді, лічильник увімкнено, хоч я не дуже розумію, чому він так заквапився.

— На ньому трупики висять, — відповів Костенко. — Мишані й Людки…

— Думаєте, тільки їх двох?

…З Краснодарського краю повідомили, що Еміль Валерійович Айзенберг, пенсіонер, пасічник, прописаний у Привольному; здебільшого проживає у відрогах гір — здає мед у споживчу кооперацію; чотири місяці тому запросив виїзну візу у ФРН для возз’єднання з сім’єю: його дружина, Айзенберг Єва Фріцівна, виїхала в Ессен в 1988 році; виклик додається.

…Кореспонденцію в домі Айзенберга виймала з поштової скриньки сусідка, Меланія Тихонівна Божко; до неї і приїхав спритний чубатий шофер; «здоровенькі були, бабуню, не померли ще? Давайте, що є, дядьку Емілю»…

Оберемок газет, два листи й листівку з ВВІРу передав експедиторові армавірської райспоживспілки Гнушкіну; той зайшов у кабінет заступника голови; на ранок заступник голови подався в Сочі, зазирнув до приятеля — у минулому заввідділом виконкому, а тепер директора кооперативного ресторану; звідти поїхали на пошту й подзвонили в Москву; люди з групи Строїлова одразу встановили, що прізвище московського абонента було Никодимов, бойовик Хрінкова-Вітмана-Сорокіна.