Чтение онлайн

— Він знав, що ви ні в чому не винні? — спитав прокурор.

— Від нього вимагали, щоб я став винним… Він дуже добре знав, що я ніколи нічиїм шпигуном не був…

— Але він ніколи не говорив вам, що знає про вашу невинність? Просив погодитись підписати самообмову, бо це, мовляв, потрібно партії, країні, Сталіну?

— Ні… Про це говорив Рюмін… Коли мене принесли до нього з лазарету… На носилках… І в камері мені це ж саме говорив… Прізвища не пригадую… Насідка… Умовляв признатися, щоб вийти на процес… І там відкрити всю правду… Але я знав, що це за ігри…

— Сорокін вас мучив сам? — спитав прокурор. — Чи запрошував катів, щоб держали?

— Як коли… Мене ж до нього доставляли в наручниках… Руки за спиною… Та й на ногах ледве стояв, держали у карцері, на воді й на шматку хліба» сили не було захищатись… У нього очі ставали якісь білі, коли він через мене пускав струм… Від нього дуже тхнуло затхлістю… У деяких людей є особливий, задушливий сморід затхлості… І всі вони чомусь стрижені під скобку… Я вимагаю, щоб його, Сорокіна, притягли до суду не за «порушення методів проведення слідства»… Я вимагаю, щоб його судили за осмислений, звіриний, хтивий садизм… Сорокін страшний як явище: коли не погоджуєшся з тим, чого він вимагає, ти вже не людина, ти стаєш твариною, порожнечею, комахою… Це страшніше, ніж гітлерівський нацизм, розумієте? Це містика якась… Сорокін катував більшовика, про якого йому сказав начальник, що той — ворог. Одного слова для нього було досить… Розумієте? Слова пана, який давав йому право на все… Такого не було в історії людства… А ще — але це було тільки двічі — він повалив мене й почав припікати цигаркою ступні… Це було напередодні Жовтня… А потім сам мазав виразки маззю Вишневського… Тепер головне, — охопивши синіми губами повітря, вів далі Строїлов. — У зраді Батьківщини, тобто зраді самого себе — поняття «Батьківщина» і «я» нероздільні, — винен і зрадник, а ще більше той, хто підштовхнув його до цього диявольського, незбагненного кроку… Так от… Я став зрадником… Я — зрадник… Так, так, пишіть це… Я зрадив себе, тобто Батьківщину… І винен у цьому Сорокін… Він улаштував очну ставку з моїм водієм, Кирилом Семеновичем, а я з ним пройшов війну… Той мусив написати у протоколі, що я запрошував у машину англійського консула, показував йому воєнні об’єкти, одержував за це пачки доларів і віддавав їх — у моїй же машині — емісарам Вознесенського для розгортання роботи «російського змовницького центру»…

Сорокін два роки вибивав з мене признання, що ми хотіли вивести Росію з Союзу Республік, реставрувати капіталізм та ще й запросити зі Штатів Керенського — як нового прем’єра… Кирило Семенович мовчав, заперечував усе, хоч били його мало не до смерті… Тоді Сорокін наказав ввести його онуку, дівчинку-підлітка, їй шістнадцяти ще не було… Коли дівчинку вштовхнули, Сорокін сказав: «Ти, лярва, в ансамблі танцюєш?! Роздягайся догола, сучечко, потанцюй наостанку перед дідом, поки я тебе в камеру не посадив! Люблю танці, лярвочко!» Вона стала блідою, як крейда, внучечка його, а Кирило Семенович повалився зі стільця, впадаючи в повільну безпам’ятність, не вірячи в реальність того, що тут коїлося… А Сорокін підійшов до дівчинки, почав з неї кофтину скидати… Акуратно гудзички розстебував, до себе притискував… А вона стоїть, малесенька, тремтить уся. як змерзлий горобчик… От… Тоді я й сказав, що готовий підписати на себе що завгодно, нехай лишень відпустить дівчинку… І ми з ним стали писати сценарій… Про те, як і чому я — один я, без групи, тільки я — пішов на зраду Батьківщини… Отже, Сорокіна треба судити за зраду, за пособництво зраді Батьківщини, за присилування до того, щоб люди ставали зрадни…

— Тату! — Строїлов подався до батька. — Таточку! — Він розгублено обернувся до прокурора, потім перевів погляд на лікаря. — Таточку… Тату мій…

…Костенко сидів у маленькій, без вікон, кімнаті шереметьєвського аеропорту, слухав голоси дикторів, дивився на старий телефонний апарат і боявся зняти трубку й подзвонити Строїлову. Серце краялось, він відчував біду, розумів, що, якби все обійшлось, капітан, звичайно, зв’язався б з ним; Костенко дуже добре відчував свою випадкову й суєтну малість на цій землі, коли вмирав друг чи рідна людина; що сказати тим, хто стоїть біля труни, невідривно дивлячись на загадкову бездиханність льодяної матерії, що приречена на швидке перетворення в попіл чи тлін? Як висловити скорботу? Слів, адекватних таїнству смерті, не існує…

Найдужче він боявся тихих розмов за спиною про те, як добратися на поминки, що вдалося дістати на стіл, хто з ким поїде, де треба прихопити ще одну пляшку; в храмі скорботи бездумні включався суєтний лічильник плотського життя, немов скинули вантаж — і гайда далі…

Костенко все-таки пересилив себе, набрав номер; усе зрозумів, почувши жіночий голос: чомусь у домі, де помирають, до телефону підходить саме жінка.

— Що? — спитав Костенко, жахаючись безглуздості свого запитання. — Де Андрій Володимирович?

— Подзвоніть пізніше, — тихо відповіла жінка, — він збирає батька…

— У госпіталь?

— Ні… Збирає… Одягає його… Володимир Іванович помер…

— Скажіть, що Костенко дзвонив… Скажіть… Я дуже… Словом, сумую… З ним я, скажіть… Серцем з ним… Я приїду…

Поклавши трубку, він виразно побачив обличчя генерала, бездонні голубі очі, скорботний рот з опущеними куточками й акуратно заштопані рукава старенького светра (а я навіть не знаю, що сталося з дружиною капітана; чому розлучився; така сімейна людина; правильно, «ніжним дається печаль»; хто їм готував, хто прав; як пізно ми згадуємо про всі ці дрібниці, які й визначають життя). Саме ці заштопані рукава, латана скатертина на столі й скрипливі крісла він згадував зараз дуже чітко; хто пояснить вимогливу вибірковість пам’яті?

Через «вокі-токі» Костенко викликав чергового; той ніби зрозумів, що цікавить полковника.

— Никодимова і невідомий з квітами стоять біля стойки офіційних делегацій… і — Добре… Нехай наша дівчина попросить їх негайно подзвонити в Росконцерт… Дейвіда запросіть у депутатський, я туди підійду… Нехай товариші дивляться за Никодимовою та її супутником. Після розмови з Росконцертом вони комусь дзвонитимуть, мене цікавить цей номер… Нікого з тих, чиї фото я показував, у залі немає?

— Ні.

— А на стоянці?

— Також.

— Тут мусить бути ще хтось… Будьте пильні…

Через три хвилини Костенко підвівся, надів темні окуляри й, пройшовши через службовий вхід, рушив назустріч.

Дейвіду, який, весело теревенячи з аерофлотівською дівчиною, дріботів до депутатського залу.

Костенко пристроївся поряд, кивнув дівчині: «Спасибі», — і, взявши Дейвіда під руку, тихо спитав:

— З приїздом, Давидов, пригадуєте мене?

— У чому справа? Хто ви? — Дейвід злякано обернувся до нього й, пополотнівши, спробував висмикнути руку.

Костенко похитав головою:

— Десять хвилин тому ваші знайомі вбили дуже хорошого чоловіка… Він проходив по одній статті з Зоєю Олексіївною Федоровою… Ходімо кави вип’ємо, тут поряд… Люди ж навколо, нема чого хвилюватися; треба переговорити…

— Стривайте, стривайте! Ви товариш Костенко?! — удавано здивувався Дейвід. — Радий вас бачити…

— З приводу радості — не треба!

— Ні, але ж ви мене ошелешили! «Мої знайомі», когось убили»! Про що ви?!

— Ходімо сядемо… Не треба на проході товктися…

— Знаєте що, товаришу Костенко, давайте розставимо крапки над «і». — Дейвід хотів витягти сигарети, але ніяк не міг попасти у кишеню. — Я ніякий не Давидов, а Джозеф Дейвід, громадянин США… І я перебуваю у міжнародній зоні, а не в Росії! Я ще не перейшов вашого кордону… Тому я зараз зчиню такий крик, що Горбачову з його перебудовою це не сподобається, а вже нашому Бушу тим паче…

— Ви кордону не перейшли, — погодився Костенко, — зате ваш паспорт перейшов… Ви ж його самі аерофлотівській дівчині віддали…

— Це провокація, — сказав Дейвід погаслим голосом. — Я протестую…

— Проти чого? Я запрошую вас випити чашку кави… Всього лише… Розмовлятимемо на людях, секретів особливих немає… Хоча ви можете попросити мене перенести розмову в інше місце, без свідків, — щоб у вас не було неприємностей у Нью-Йорку… Це лише здається, що Двадцять третя вулиця і ресторан «Ель Кіхоте» далеко від Шереметьєва…

Дейвід здригнувся:

— Звідки ви зна… Добре, я не проти, вип’ємо кави, але я не розумію, у чому справа? Мене люди ждуть…