Чтение онлайн

— Це деталі, — поморщився Костенко. — Якщо контракт у вас, то він його забере, і ви йому більше не будете потрібні!.. Втямили? Чи ще раз пояснити, що таке «не потрібен»? — А мені потрібні його рукописи… Більше я нічого не хочу… Якщо домовимося — гарантую, що виберетесь звідси живий… Ось, власне, і все… Я розумію, що ви мені боїтеся повірити… Ваша справа… Хоча запам’ятайте: немає більших лібералів у країнах, подібних до нашої, ніж люди у правоохоронних органах — можете називати їх каральними… До речі, на цьому завжди провалювалися, «совєтологи» тієї держави, це ви тепер живете… Так от, якщо ми домовились, я даю вам можливість обговорити деякі деталі з американцем… Він — справжній американець, не натуралізований. Ну, як?

— Я ж відповів…

— Навіщо я був потрібен Соро… Айзенбергу?

— Ви ж самі відповіли… Видавець хотів, щоб був коментар того сищика, котрий вів розслідування у справі про вбивство Федорової… Це сенсація, за неї платять…

…Приїхавши до себе в Поволжя, влітку тридцятого року, Михайло Андрійович Суслов, двадцятивосьмилітній викладач марксизму-ленінізму, якого послали просвіщати молодь одразу після того, як вигнали з Політбюро Бухаріиа й Рикова і виключили з партії Троцького, Каменева, Смирнова, Зінов’єва, Радека, Крестинського, Раковського і Преображенського, побачив у рідному селі такий голодний розор, що його пройняв жах; ночами рубали яблуневі садки, розбирали хати засланих на сибірську каторгу справних хазяїв, наречених нині «куркулями», й вивозили у степові сховища те, що лишалося ще в засіках.

Дядько, який віддав Мишаньку в церковно-приходське училище (мріяв направити по духовній лінії кмітливого хлопчика), говорив тихо, раз по раз оглядаючись, хоч сиділи на призьбі:

— Вимре російське село, племіннику… Ти ж до влади близький, донеси правду: мор наближається… У селянина своє відняли, він на чужій землі працювати не зможе, ти ж Біблію знаєш, проти єства не підеш, загине Русь…

Повернувшись до Москви, Суслов засів за вивчення партійних документів, заново проконспектував роботи Сталіна і лише після цього написав йому листа, у якому доводив необхідність найсуворішої боротьби проти затаєних опозиціонерів, що каламутять воду, збивають з пуття колгоспника, який тільки-но почав прилучатися до соціалізму.

Його охопило піднесене, дивне почуття, коли писав свій лист, бо розумів, що він має визначити його долю на багато років уперед; він абсолютно точно зрозумів, що Сталін — найдивовижніший в історії людства ренегат, бо виписав на окремі аркушики окремі цитати з його виступів тільки протягом двох років, коли Сталін — круками Бухаріна — знищив прихильників колгоспного ладу на чолі з Каменевим та Зінов’євим, а потім знищив Бухаріна, послідовного противника закабалення селянина.

…У двадцять шостому, валячи Троцького, Каменева і Зінов’єва, генеральний секретар говорив: «Індустріалізацію країни можна провести лише у тому разі, коли вона спиратиметься на поступове поліпшення матеріального становища більшості селян…» «Чим була сильна зінов’євська група? Тим, що вела рішучу боротьбу проти основ троцькізму. Чим була сильна троцькістська група? Тим, що вела рішучу боротьбу проти помилок Каменева і Зінов’єва…» «Ми всі, марксисти, починаючи з Маркса й Енгельса, дотримувались тієї думки, що перемога соціалізму в одній окремо взятій країні неможлива… Ось що говорить Енгельс: «Чи може революція відбутися в одній країні? Ні. Велика промисловість уже тим, що вона створила світовий ринок, так зв’язала між собою всі народи, що кожен з них залежить від того, що відбувається в другого. Тому комуністична революція буде не тільки національною, а й відбудеться одночасно в усіх цивілізованих країнах, тобто принаймні в Англії, Америці, Франції та Німеччині… Чи правильне це положення тепер? Ні, неправильне…» (Суслов не втримався, черкнув: «Тому що виада стала власністю тих, хто прийшов нагору»; злякався, порвав на дрібнесенькі шматочки, вийшов у коридор, замкнувсь у вогкому сортирі й спустив папірці в унітаз; уночі прокинувся, охоплений жахом: а раптом не пройде й десь спливе?) «Товариш Троцький, мабуть, не визнає того положення, що індустріалізація може розвиватися у нас лише через поступове поліпшення матеріального становища трудових мас села… Зростання приватного дрібного капіталу в селі покривається й перекривається таким вирішальним фактором, як розвиток нашої індустрії». «Хіба партія будь-коли говорила, що повна, остаточна перемога соціалізму в нашій, країні можлива й посильна для пролетаріату однієї країни? Де це було й коли — нехай покажуть нам…» «Партія не терпіла й не буде терпіти того, щоб опозиція намагалася конструювати стосунки між селянством і пролетаріатом не як стосунки економічного співробітництва, а як стосунки експлуатації селянства пролетарською державою». «Що означає політика розладу із середняком? Це є політика розладу з більшістю селянства, бо середняки зараз становлять не менш як шістдесят процентів усього селянства…» «Недавно на Пленумі ЦК і ЦКК Троцький заявив: якщо конференція прийме тези про опозицію, то це неминуче приведе до виключення з партії лідерів опозиції. Я повинен сказати, що ця заява товариша Троцького не має будь-яких підстав, вона є фальшивою…»

І через півтора року, після того як Троцького виключили з партії, відправили на заслання, а потім виселили з країни, — поворот на сто вісімдесят градусів:. «Група Бухаріна вимагає — всупереч політиці партії — згорнути будівництво колгоспів та радгоспів, запевняючи, що радгоспи й колгоспи не відіграють і не можуть відігравати серйозної ролі в розвитку нашого сільського господарства. Вона вимагає — також усупереч партії — встановлення повної свободи приватної торгівлі й відмови від регулюючої ролі держави в галузі торгівлі, стверджуючи, що регулююча роль держави робить неможливим розвиток торгівлі…

Одночасно група Бухаріна звинувачує партію в тому, що вона веде політику «воєнно-феодальної експлуатації селянства»…

Суслов пам’ятав, як група молодих «червоних студентів» з Поволжя, замкнувшись у невеличкій кімнаті Власова, радісно шепталася про те, що, після того як вигнали з ЦК Троцького, Зінов’єва, Каменева, Радека, засилля «малого народу» кінчилось; саме вони, представники «малого народу», йшли в атаку на віковічний уклад російського селянства, котре було для них безликою масою, яку вони ніколи не могли збагнути.

Але Суслов боявся признатися самому собі в тому, що, вивчаючи промови Сталіна на з’їздах партії, він не міг викреслити з пам’яті слова Йосифа Віссаріоновича, виголошені в дев’ятнадцятому році, коли той підтримував Голову Реввійськради Троцького: «Я повинен сказати, що ті елементи, неробітничі елементи, які становлять більшість нашої армії, — селяни, не будуть добровільно боротися за соціалізм… Отже, наше завдання — ці елементи перевиховати в дусі залізної дисципліни, примусити їх воювати за нашу спільну соціалістичну справу…»

Суслов був готовий уже в двадцять восьмому відкрито виступити проти «малого народу» в партії, зробив кілька записів, розуміючи, що такий виступ буде угодний генеральному секретареві, який сказав досить голосно старому більшовикові Сосновському: «Чого ти зв’язуєшся з партійними раввінами?! Ти ж росіянин! З нами треба тобі йти, відречись — дамо хороший пост…»

Однак щось тоді стримало Суслова, і він потім тільки диву давався своїй проникливості, прочитавши інтерв’ю генсека єврейському телеграфному агентству США — після того як на Заході стали відкрито говорити про «загальнопартійний єврейський погром», який учинив Сталін під натиском чорносотенного крила партійних новобранців: «Антисемітизм як крайня форма расового шовінізму — це дуже небезпечний пережиток канібалізму. Антисемітизм вигідний експлуататорам, як громовідвід, що виводить капіталізм з-під удару трудящих. Антисемітизм небезпечний для трудящих, як брехлива стежина, що збиває їх з правильного шляху й приводить у джунглі…»

…Пишучи свій лист Сталіну про «ідеологічних диверсантів» у колгоспах, молодий викладач марксистсько-ленінської теорії прекрасно розумів, що він чинить акт особливий, клятвопорушний, але все, що відбувалося в країні, переконувало. Його, що саме такий вчинок дозволить йому піднятися так, що допомога нещасному народові стане справою реальною, відчутною, авторитетною, а не мітингово-декларативною, марною, що починає набридати людям, стомленим від обіцянок, чвар і безперервної напруженої нестабільності…

І в тридцять першому році, після того як генсек одержав листа від Суслова, досі нікому не відомий викладач марксистської теорії став відповідальним співробітником ЦКК ВКП(б); саме через його руки пройшов розгром групи Рютіна, який вирішив — перший в історії партії — знищити тирана, що захопив владу; саме він у тридцять четвертому році виключав з партії кращих ленінградців, вірних Кірову; саме він готував матеріали на всіх «командирів виробництва», будівників Дніпрогесу, Кузбасу, Сталінградського тракторного, за що й був у тридцять сьомому піднятий до керівництва, а незабаром введений до ЦК та Верховної Ради й направлений першим секретарем Ставропольського крайкому партії — у кабінет людини, котру за тиждень перед тим кинули до камери тортур.

Саме він, Суслов, планував варварське виселення чеченців, інгушів, балкарців, карачаївців, одержуючи зведення про те, скільки було виловлено тих, хто переховувався від депортації, поставлено під кулемет. Звідти Сталін перекинув його у Вільнюс, тільки-но визволений від окупантів. Там голова Бюро ЦК Литви Суслов провів депортацію двохсот тисяч литовців, насамперед селян; тут у нього стався перший припадок епілепсії; звідси він приїхав до Москви, на Стару площу, ставши секретарем ЦК.

Тут він поринув у кураторство ідеологією, готував розрив з Тіто і, затаївшись, планував вирішальний удар по космополітах, заздалегідь вивчаючи оперативну інформацію у справі єврейських лікарів; Сталін хотів, щоб цей спектакль мав яскраво виражений емоційний відтінок, ніякої двозначності настав час відкрито плювати на всі і всякі єврейські інформаційні агентства США, на які не можна було не зважати в умовах всесоюзного голоду, людоїдства, розрухи — тоді ще Сталін побоювався гніву народного, тепер він переконавсь у тому, що витерплять усе, а вже голод — тим паче, варто лише заздалегідь назвати тих чужих, що в усьому цьому винні…