Чтение онлайн

— Так, звичайно, Система була, є й буде стрижнем нашого суспільства, — говорив він. — Оскільки народ здавна вихований так, що без дозволу першої особи — чи то країна, республіка, область, місто чи район — жодне діяння не може бути проведено крізь поверхи виконавчої влади, ми повинні беззастережно підтримувати апарат — лише в цьому запорука нашого благополуччя. Так, безумовно, Сталін винен багато в чому, він був надміру догматичний, безперечно, але те, що він зрозумів — «без залізної руки з цим народом не впоратись, одвічний варіант — диктатура, тобто реанімація абсолютної монархії, коли замість одного богопомазаника править двадцятимільйонна партія, але керована знову ж таки однією людиною, авторитетом» — робить йому честь; у цьому гарантія того, що ми ще повернемося до переосмислення цієї особистості в усіх її протиріччях… Хто стане нашим головним противником? Це тепер ясно: кооперативний рух, тендітна мрія громадянина Бланка, тобто Ульянова-Леніна… На щастя, наші друзі у Системі за останні місяці навчилися силовим прийомам демократичної боротьби: вони не тільки задіяли Міністерство фінансів з його антикооперативним пресом, а й кинули проти цих діячів керовані ними засоби масової інформації… Вони не закривають кооперативи — не треба різких поворотів; вони просто ставлять їх у таке становище, коли краще самим закрити діло, поки живі й цілі.

Коли ряд видань тепер без упину обговорює суми заробітків кооператорів — а на фоні нашого традиційного убозтва це викликає до них, звісно, ненависть найширших верств населення, — можна не боятися їхнього піднесення. Ми виходили і поки що й досі виходимо з того, що при всій допустимій колотнечі Система зможе зберегти саму себе і не піддасться кооперативним «риночникам», бо реальна поява вільного ринку в цій країні означає кінець нашої діяльності.

Хто ще виступає проти кооперативного руху? «Демократичний фронт»? У них немає серйозної програми. Ліві групи? Вони підтримують кооператорів, але ліві не страшні доти, поки роз’єднані і борються один з одним за честолюбне лідерство. Звичайно, «Пам’ять» могла б стати дуже надійним партнером, ненависть її до кооператорів невтримна, бо ті кинули виклик общинній доктрині, проголосивши примат діяльності Особистості, якби не шалений захист ними ідей фашизму, абсолютної монархії і досить безкультурний антисемітизм…

«Азілов» з Узбекистану вигукнув:

— Який там фашизм, монархія та антисемітизм?! Вони ненавидять усіх, крім росіян! їхній лемент уже зробив своє: наша активність у Прибалтиці блокується місцевими колегами! Думаєте, цього не станеться у нас, у Середній Азії?! У Закавказзі?! На Україні?! Підтримуючи їх, Система може опинитися в межах Московії! Вони ж неосвічені і позбавлені пристрасті до бізнесу! Вони не розуміють, що всі залізничні артерії, що зв’язують нашу економіку із Заходом, проходять через Україну й Білорусію! А там також пробудилася національна свідомість, і цьому багато в чому посприяло саме лементування «Пам’яті»…

«Азілова» підтримав «Арсен».

Як завжди, гостроту пристрастей зняв Шинкін:

— Здавалося б, — він усміхнувся, — я мусив би перший виступити проти того, щоб працювати з «Пам’яттю»… А я, навпаки, таку ідею підтримую… Справді, ця група робить багато дурниць, зате вона фанатична, а це тепер бажано… Як і те, щоб шукати винуватих за розвал економіки серед чужих, і аж ніяк не в самих собі. Це приваблює до них юрбу, а з юрбою жарти погані: в армію забривають саме юрбу… Отож, я спробував би з ними попрацювати…

Підвести до них піддатливих учених і публіцистів, цивілізувати їх, перенести напрямок головного удару з євреїв на кооператорів і тих економістів, що відстоюють ідею ринку, немислимого без кооперації та особистостей… А нам ні те, ні те не потрібне… Отже, поки що не будемо приймати однозначного рішення… Винесемо це питання на черговий з’їзд, а грошенят я їм підкинув би, тільки з умовою, що керуватимуть їхнім агітпропом люди, якими управляють наші експерти… І ще: потрібно безперервно вимагати посилення податкового преса — це вб’є кооператорів і сильних керівників індустрії. Підключити всіх, кого тільки можна, до цієї кампанії — нам податки не страшні, ми гроші не віддаємо й не декларуємо… Далі: йде свара за децентралізацію… Це також для нас згубно… Як і всяка конкуренція… Нехай твої фашисти, — Шинків посміхнувся до Сорокіна, — б’ють і по цих позиціях, нам про них не можна забувати ні на хвилину… Нехай галасують про державність, про те, що Русь споконвіку стояла Москвою, так би мовити, головою, нехай кричать, що лише спритним потрібна конкуренція, самому духу цієї країни бридка, бо бездуховна, нехай на дух тиснуть, духом ситий не будеш, аби тільки в діло не лізли…

— У діло люди без — таланту не влізуть, — відповів Сорокін. — У них сильний консервативний страх: «Поткнуся, а раптом не нагодую країну? Не одягну? Зметуть же людиська!» Ні, у цьому розумінні вони не страшні, їм би похизуватися, артисти, естраду люблять…

…І ось зараз, маючи виклик шефа (чотири без відповіді дзвінки о восьмій ранку), Сорокін побачив трьох регіональних керівників провідних кланів (дніпропетровський — найсильніший, туди, на батьківщину Леоніда Ілліча, чужих мусорів не пускали; з шістдесят шостого року це місто стало закритою зоною). Зустріч ця не планувалася; сталося щось? Одразу ж перебрав у думці: що могло до них дійти? Найстрашніше, коли хтось повідомив про паспорт на виїзд до ФРН; тут і закопають, хоч тих трьох охоронників, що працювали в саду, він же знайшов, навчив і натаскав.

Вони ж і пришиють; Абакумов роками любовно плекав своїх ближніх, а як Сталін моргнув, то взяли вони свого шефа попід білі рученьки та преспокійно запхнули у камеру внутрішньої…

За одну мить він згадав усі свої найсерйозніші заходи, а також загальносоюзні операції, що перебували — за статутом Управління — під його контролем.

Провалів ніде не було; зв’язок налагоджено прекрасно; сталося щось у країні, в найдальшому регіоні — повідомили б негайно; інформація про закордонний паспорт, зав’язана на двох рукописах, — про них, мафіозі, що сидять тут, і про Зою (мільйон зелених, особливо коли продати у Голлівуд, як обіцяв Давидов) — не могла до них прийти, інакше не кликали б сюди; хоча, чому б і ні? Коли він закінчив свої розмови із Зоєю, сказав своїм мимохідь, не педалюючи: «Стара нас більше не цікавить, нехай нею займаються ті, хто страх як хоче зняти брильянти чи всучити їй живопис, особливо її цікавить Де Віт»; а вже далі — техніка, не його клопіт; головне, що її голос і його сторінки надійно сховано, а те, що Пшонкін перелопачує манускрипт, — то й він, Пшонкін, не вічний, пора закруглятись. І діда Строїлова, останнього свідка, нейтралізують, наводку передано, вірна наводка для шісток: геройське золотце, одна Зірка чого варта, та й брязкалець з платиною штук п’ятнадцять, живі гроші.

Ні, на мене виходів немає, я грав через сьомих осіб, спробуй докопайся… Навіть коли й прихоплять фрайєрів, вони на того покажуть, хто з ними зв’язаний, а від того біса треба шість адрес пройти, щоб на моїх хлопців вийти, дулю з маком!

І все-таки він почував себе зараз так, як іноді бувало у кабінеті Рюміна чи Абакумова: висмикнуть після безсонної ночі, допит о п’ятій ранку закінчив, потім на квартиру Кіри махнув, чи до іноземки, балериночки ніжної, випив з насолодою, звідти додому, до остогидлої дурної Мілки, а о десятій дзвонять — «негайно до керівництва», от і тремтиш, поки їдеш на площу: «Що ж трапилося? З якого боку вдарять?!»

Він ніколи не міг забути, як одного разу Абакумов навалився, мов ведмідь: «Хазяїн вимагає Федорову! А вона нестямна! Не можеш зламати дурепу?! Який же з тебе мужик? Даю годину на роздуми. Не внесеш ділової пропозиції — зірву погони».

Сорокін розумів, що ця несамовита жінка усе вивалить Вождю, не можна її до нього пускати; скандал. Хоч, з другого боку, Сталін сам приїхав додому до Кавтарадзе, коли того випустили, — без зубів, у шрамах, шкіра та кості…

Але ж нікого з тих слідчих, хто з цим самим Кавтарадзе працював, не чіпали! Кажуть, навіть медалі підкинули, начебто «За відвагу»… А Кавтарадзе ткнули послом у Румунію — на відгодівлю… Скривдити Батько нас, звісно, не дасть, але сморід може піти, старий злий на язик, скаже, як відріже, не встанеш потім, так і помреш у підполковниках десь у Джезказгані…

Придумав він тоді хвацько: «Федорова в психлікарні, з глузду з’їхала, нічого не розуміє, небезпечно залишати одну, сильні прояви агресивної депресії, лікарі обіцяють поставити на ноги в найближчий місяць, а поки вона без упину вимагає зустрічі з коханим, день і ніч кричить: «Тейт, де ти?! Де ти, Тейт?!»

Абакумов зітхнув: «Оформи рапортом. І наляжте на бабу! Три таких козаки, а скрутити одну американську розкладушку не можете!»

…Кивнувши Сорокіну на крісло біля гостей, Шинкін з-за столу не підвівся, похмуро поцікавився про здоров’я, а потім спитав:

— Кого з твоїх близьких можна послати в Сочі і в Дніпропетровськ?

— Щось трапилось? — спитав Сорокін, опустившись у низьке, грузьке крісло. — Я ніяких сигналів не маю.

— Трапилось, — відповів дніпропетровський «Никодимов». — Два наші директори подали на виїзд… Учинок не санкціонований, роботу вели таємно…

Сорокін відчув, як ухопило за серце; невже грають? Можуть. Ці можуть усе, аси; для чого? Якщо дізналися про Дейвіда, ждатимуть його прильоту, захочуть перехопити; зв’язок; найважливіше у Ділі. Лише один раз тут був розбір, що закінчився смертним вироком, випадок небувалий, прибрали Краснодарського цеховика, який утаїв сорок мільйонів, — влаштували показовий процес, іншим для настрашки…