Чтение онлайн

— Агентів треба вибирати надійніше, — сказав Костенко сержантові, — вона ж хабарі за номери бере. Тепер такий час, що ви її просто не відмиєте, доведеться саджати, а як ти їй будеш в очі дивитись? Та й сам ускочиш у халепу… Гляди, хлопче…

— А я що? — спитав сержант, опустивши очі додолу, — я нічого такого з нею не маю… А без нагляду готель залишати не можна: людей багато скупчується, мало що може статися…

…Ранок був сонячний, небо — високе, синява непрозірна, якесь дивовижне відчуття невагомої маси; асоціювалось із вселенською тишею, світом, безсмертям і безтурботним вічним спокоєм… Хоч вічний спокій більше притаманний для кладовища, якщо йти від «передвижників»… Усе двотлумачне, немає однієї правди і ніколи не буде; наближення до правди — компонування багатьох думок…

До того будиночка, у якому жив відставний генерал Трехов, можна було добратися автобусом, що ходив раз на дві години, або ж топати сім кілометрів уздовж берега Плещеєва озера — воно яскріло дрібними брижами, вересневий очерет здавався оксамитним, зграйки чирків пролітали стрімко, немов реактивні винищувачі: брати приклад з Божої тварини й підвішувати — під копію з неї — атомні бомби… Ех, люди, люди, виплід крокодилів… Жуки — прообраз танка, кріт — сапер, справді, з нічого не буде нічого; проектуємо Божу тварину на могутність руйнування, вгризання в глибину самих себе, підкрадання до диявола, що прихований у кожному…

На третьому кілометрі на підняту руку відгукнувся нарешті шофер бензовоза — молоденький хлопець, волосся, як солома, очі — сині, величезні.

— Куди вам, дядьку?

— А тут недалечко, на березі, коло Зубанихи старий живе…

— Генерал, чи що?

— Точно.

— Пришелепкуватий…

— Невже? І давно?

— Як Горбачов прийшов. Раніше мовчав, а от почали товариша Сталіна лаяти, то й він — туди ж…

— Любиш товариша Сталіна?

— Його всі чесні люди люблять.

— А сам ти з якого року?

— Старий уже, — посміхнувся хлопець, — з шістдесят п’ятого.

— Еге ж, прямо-таки дід… Ти ж ні Хрущова не застав, ні Сталіна… Звідки у тебе любов до Йосифа Віссаріоновича?

— А татуньо працював у мисливському господарстві, його Василь Йосифович держав, син вождя… І консервів привезе єгерям, і пляшку кожному..: Що не попросиш — покрівлю там чи скло, — всім допомагав, і хабарів, як тепер, не брав: усе від щирого серця… За це його масони з сіоністами й погубили мученицькою — смертю.

— А масони — це хто?

— Як хто? Вороги народу, неросіяни.

— А сіоністи?

— То це ж євреї! Ви що, жартуєте, дядьку?

— Чому? Просто цікавлюсь, як ти собі це мислиш. Радищева у школі вивчав?

— Аякже! Досі пам’ятаю, дуже добре писав про страждання народу…

— До речі, він був масоном, Радищев…

— Ви, дядьку, припиніть наклеп зводити на російського письменника, а то висаджу, та й годі…

— Христом присягаюсь, це так, — серйозно відповів Костенко. — Для інтересу зайди в бібліотеку, подивись видання Радищева, там про це сказано…

— Хіба у нас бібліотека?! Самі зібрання творів — то Брежнєв був, то суслови там усякі з соломенцевими, двох слів сказати не можуть, а туди ж — за Пушкіним у ряд…

— Сіоністи, — засміявся Костенко. — Дорогу, мабуть, також вони, сіоністи, заважають прокласти, на вибоїнах трясемося?!

— У них руки довгі… Якби від нас залежало — давно проклали б…

— Отак би й проклали!

— А ти піди до виконкому, поткнись! З Гушосдором поговори! Завертай голоблі — та й годі!

— Масони там сидять? Неросіяни?

— Та чого ви з цими масонами до мене причепилися, дядьку? Всі про них говорять, що ж, людям не вірити?!

— Про них не всі говорять, про них наші царі говорили з охранкою… Та Гітлер… Добре, біс з ними, з цими масонами… М’ясо дають? Ковбасу? Сир?

Шофер скосив очі на Костенка, примружившись, подивився на нього заново, холодно:

— А взагалі ви наш?

— Ні, українець…

— Ну, тут різниці немає, що хохол, що русак…

— Так думаєш?

— А що? Якби ви чуркою були — я вас по фізіономії розпізнав би, якогось там прибалтійця — по вимові, я з ними в армії служив, акуратні хлопці, своїх скривдити не дадуть, молодці, це лише ми розкололися, тільки й ждемо, аби з’їсти один одного, наче шакали якісь…

…Генерал Трехов відмахнувся від костенківського посвідчення:

— Я кожній людині радий, голубе мій, живу самотній, ласкаво прошу до зали…

У Костенка потепліло на серці: «зала» була кімнатою метрів шістнадцять, уздовж усіх стін стелажі з газетами, журналами й книжками, затишний абажур, такий у бабусі був, тільки в неї білий, а в цього — червоний; спаленька крихітна, метрів шість, зате кухня з російською піччю — справжня, простора, а втім, подумав Костенко, йому тут щось заважало, потім вбагнув — холодильник; чужорідний.

Генерал немовби зрозумів його:

— Погріб чудовий, голубе мій, тільки я двічі впав, насилу вичухався, довелося згвалтувати російську первозданність атрибутом антиекологічної цивілізації… На жаль, молочко з погреба не порівняти з тим, що зберігається в холодильнику, але роки вносять свої корективи… Чайку з дороги? Хлібця з салом?

— Ні від чайку, ні від хліба з салом не відмовлюсь, товаришу генерал…

— Моє ім’я й по батькові легко запам’ятовуються, голубе мій… Я Іван Іванович… А ви?

— Владислав Романович.

— Хороше співзвуччя. Дуже розкотисте, якесь театральне… Сідайте, зараз нагодую… У якій справі прийшли?

— Я з приводу Зої Федорової…

— Хто це?

— Актриса, яку вбили вісім років тому…

— Стривайте, стривайте, я її реабілітував начебто… Так?

— Саме так… Я думав, ви її одразу згадаєте…

— Через мене пройшли десятки тисяч людей, Владиславе Романовичу… Я й Сергія Корольова справу закривав, і Туполєва, і дітей Мікояна, і Тату Окуневську реабілітував, дружину мого фронтового друга Бориса Горбатова, і Павла Васильєва, геніального сибірського поета… Пильняка, Бабеля, Тухачевського, Мандельштама, Мейєрхольда, Вознесенського, Міхоелса — хіба всіх у пам’яті вдержиш?! Мабуть, її справа була легка, а в інших доводилося розбиратись, голубе мій… Таких свідчень понавибивали, стількох свідків виставили… Липа? Ясна річ… Але — доведи! Молотов вимагав розгорнутих довідок по кожній справі, особливо коли це стосувалося військових, його ж підпис там стояв… Каганович звелів довідки на всіх секретарів райкомів Москви йому особисто пересилати… Про Наркомшлях — також… Микита Сергійович безперестану цікавився Україною, тільки Ворошилов і вусом не повів… До речі, знаєте, як він пив? Дві чарки горілки, а після — для похмільної бадьорості — фужер шампанського. І — все. Умів пити, знав, коли зупинитись… Але він уже тоді, голубе мій, мало що сприймав, ширяв, так би мовити, вважав, що коли Хрущов у своїй промові сказав, мовляв, Сталін звинувачував Ворошилова — «німецький шпигун», то з нього всі списки автоматично знімуться, але ж його підпис також стояв під сотнями тисяч…

— Іване Івановичу, ви не пригадуєте, хто був слідчим Зої Федорової?

Генерал поставив на стіл кислу капусту, буханку хліба, сало, нарізане щедрими шматками, і варення:

— Звичайно, не пригадую, голубе мій… Якби я записи вів, а то ж усе тоді було строго секретно… Ніхто не знав, коли надійде наказ припинити реабілітацію й повернутися до звеличання великого керманича, хай йому грець…

Костенко вийняв фоторобот Хріна, показав його генералові. Той довго вдивлявся, потім замислено сказав: