Чтение онлайн

— Робесп’єр був ідейною людиною, Маняшо…

— А скільки голів зніс?

— Давай тоді оголосимо анафему і Пугачову, і Кромвелю, і Разіну… Дія народжує протидію… Око за око, зуб за зуб… З нічого не буде нічого… Після республіки Робесп’єра з’явилося консульство «залізних» диктаторів, а після цього — імператор Наполеон… А потім повернулися Бурбони, що породили — своєю дурістю — терор нової революції, яка разом з кращими людьми піднімає й муть, люмпен, жорстокість, помсту… Але ж — через кров і повстання — усе скінчилося демократичною республікою… Отже, незважаючи на реакцію, дехто зберігав віру в державну шанобливу доброту? Якби до лютого сімнадцятого Росія-володарка — крихітка, процент від усього населення — поділилась своїми благами з силою народу, думаєш, люди пішли б громити околодки? Якби у вересні Керенський дав народові бодай щось, крім свободи слова й мітингу, думаєш, Жовтень переміг би?

— Ти став відставним крамольником, — сказала Маша і автоматично, за звичкою, ввімкнула невеличкий приймач.

— Вимкни, — сказав Костенко. — Як тобі не соромно…

— Мені не соромно, Славику… Мені страшно. І чим далі — тим більше… Тепер усім страшно, любий…

— Бо багато говоримо, а мало робимо?

— Так думаєте ви, чоловіки, розумні — особливо… А ти постій у черзі… Заради інтересу — постій… Злість людей душить, розумієш?! Чорна, одержима… І — штовхають один одного, осатаніло штовхають, Славику, з лютою втіхою штовхають, а лікті — гірші від кулаків, такі кістляві, такі безжальні… Дітей штовхають, Славику!.. Їж картоплю, будь ласка… Я вже й так удруге на плитку ставлю, перехрустить… Ага, забула, тобі якийсь Птицин дзвонив… Разів чотири…

— Хто?

— Я ж не знаю твоїх знайомих, Славику; Птицин, та й годі… Сказав, що він тобі дуже потрібен…

— Мабуть, з ради ветеранів… Телефон залишив?

— Ні.

Костенко, уминаючи картоплю, посміхнувся:

— Знайде, якщо він мені потрібен… Якби я йому знадобився — тоді інша справа… Помітила, які ми роз’єднані і не вміємо один одним користуватися? Ні, не шафу дістати чи там замовлення на свята — а в загальній державній справі… Почекай, Маню, — він раптом підвівся. — А ти прізвище не переплутала? Може, Яструб дзвонив?

Вона розсміялась:

— Точно, Яструб, я ж кажу, пташине прізвище!

…У кіоску Яструба горіло світло; Костенко постукав у двері, ніхто не обізвався; дивно. Він обійшов кіоск, шуканий щілинку, щоб заглянути всередину: за всіма законами світло вночі в кіоску мусить бути вимкнено. А втім, у нього тут усе схоплено, подумав Костенко. Йому закон не писаний. Щілинку він знайшов між портретами Пугачової й Висоцького; перше, що побачив, — це пляшка коньяку, майже до кінця випита, й три бутерброди; ліва нога Яструба була неприродно задерта, немов вивернута, і мертво лежала на коєчці, застеленій акуратним килимком…

На щастя, чергову групу Московського карного розшуку очолював майор Глинський, учень Костенка; примчав через десять хвилин.

Мишаню Яструба було вбито сильним ударом «колючого тонкого предмета» в шию, тоді, коли він нахилився, щоб узяти книжку — ротапринтне видання «Царювання Олексія Михайловича». Відбитки пальців знайти не вдалося, працював професіонал; слідів пограбування не було; експерт узяв аналіз на запах; собака згубила слід за двісті метрів від кіоска, мабуть, вбивця сів у машину.

Подивившись на експерта, Костенко спитав похмуро:

— Коли його вбили — приблизно? Рискніть відповісти на око…

Експерт Галина Михайлівна ще раз доторкнулася тильною стороною долоні до шиї Яструба:

— Ви мене ставите в незручне становище, Владиславе Романовичу, я повинна попрацювати в морзі… Приблизно години півтори тому… Але це не офіційна відповідь, чисто апріорна, пробачте…

Костенко попросив Глинського перевірити кишені Яструба, всі папери із записами, а сам пішов до автомата.

— Манюня, я, мабуть, сьогодні пізно повернуся, ти лягай, сонце моє… Постарайся згадати, коли мені дзвонив Яструб.

— Сталося щось?

— Так…

— Серйозне?

— Так.

— Ти не сам?

— З табором…

— Слава богу… Він до тебе тричі дзвонив, Славуль… Уранці, потім годині о сьомій і незадовго перед твоїм приїздом.

— Різниця була якась?

— Не розумію…

Костенко розсердився:

— Ну, вранці спокійний був, удень хвилювався, ввечері поспішав…

— Я не пригадую, Славуль… Я чомусь цим дзвінкам не надала ніякого значення… Останній раз він, здається, трохи п’януватий був, якийсь агресивно-врочистий…

— «Я йому дуже потрібен», так він сказав?

— Наче так… Чи «він знає, як я йому потрібен»… Ти справді не сам-один?

— Куди я один годжуся тепер, Машуню?! Спи, люба… Не жди мене, щоб я не смикався…

…Глинський виклав на стіл паспорт Яструба, посвідчення Товариства книголюбів, самописку марки «Паркер» із золотим пером і записку: «Віддати Олені за доставку «Слепящей тьмы» у четвер, о сьомій».

— Сьогодні четвер? — спитав Костенко.

— Четвер.

— Грошей у кіоску немає?

— П’ять карбованців у кишені вбитого.

— А чому не вийняли?

— Наука хоче подивитися пальці…

— Послухай, Глинський, ми з тобою можемо зараз розшукати Люду? Людмилу, яка працює секретарем у кооперативі «Зоря»? Кооператив відомий: продає інструменти, комп’ютери, ксерокси…

— Нам хоча б один подарував… Прізвища цієї Люди немає, товаришу полковник?

— Я Костенко, а не полковник, Глинський… Не треба так мене… Прізвища її немає. Проси дозволу на голову правління кооперативу, через нього вийдемо на цю саму Людку, вона мені потрібна…

Бригада залишилася працювати в кіоску, а Глинський з Костенком поїхали на Петровку.

…Дмитра Ігоровича Аршанського, голову кооперативу «Зоря», знайшли у Чорних, у кооперативному ресторані на березі Москви-ріки; гуляв, танцював захоплено — махав маленькими ручками, зображуючи рок, крутив двох розкішних, жопастих дівок, що дивилися на нього, непоказного лисого курдупля, з любов’ю.

Костенко запросив його на вулицю:

— Мені Людка потрібна, Дмитре Ігоровичу. Негайно. Будь ласка, дайте її телефон або адресу.

— Що, мала наділила столицю ще одним СНІДом? — Аршанський умить протверезів. — Документи покажіть, будь ласка.

— Я оперативний черговий по Московському карному розшуку, — відрекомендувався Глинський. — Ось моє посвідчення.

— Московський карний розшук не по нашій лінії, — посміхнувся Аршанський. — Кооперацію добивають зачаєні сталіністи й общинні плакальники… Що з нею сталося? Дівка хороша, правда, слабка на передок, але ж це Московський карний розшук не тривожить… Телефон її легко запам’ятовується: чотириста дев’яносто дев’ять, дев’яносто дев’ять, сорок, вона, мені здається, з начальником абонентської мережі встановила дружні стосунки…