Чтение онлайн

Дозвіл — на добро, заборона — на загибель. Який плід солодкий? У тому й річ, що заборонений, це тобі не «Короткий курс», це — Біблія.

Скільки ж часу він там просидить у Назаряна, подумав Костенко про особиста Ромашова; напевне до Назаряна зараз ітимуть люди з папками…

Справді, через кілька хвилин захекавшись прибігли два співробітники з папками під грифом, потім жінка, потім генерал з шкіряним портфелем.

…Ромашов вийшов через півтори години; не здивувався з того, що Костенко чекав його, кивнув:

— Ходімо до мене. Відповім, що пам’ятаю.

Костенко витяг фоторобот, показав Ромашову.

— Цього чоловіка не зустрічали?

— Ні, — відповів Ромашов.

— Твердо?

— Абсолютно.

— Прізвища слідчих Федорової не забули?

— Один помер. Лібачов, здається. А Бакаренко, по-моєму, живий, працював у ВОХОРі Академії наук, але начебто звідти його вигнали — спивається.

— Їх судили?

— Не пригадую. Здається, з партії виключили.

— Звання й пенсію залишили?

— Зняли. А чому вас так цікавить цей? — Ромашов кивнув на фото.

— А тому, що він сидів разом з Яструбом… А Зою Федорову мучили садисти… І працював цей чоловік на руднику Саблагу, де добували той метал, з якого зроблені шило й викрутка… Хто ж такий Бакаренко?

— Нікчема. Після арешту Берії розвалився до сідниці, руки трусилися, плакав…

— Тоді він боявся, що посадять, а тепер страх минув…

— Чому ви у Назаряна сказали, що у вас немає фото?

— Тому, що не знав про вашу участь у роботі по розслідуванню справи Федорової.

— Ось моя картка, — сказав Ромашов, простягти Костенку візитку. — Дайте я допишу домашній телефон. Дзвоніть, якщо можу бути чимсь корисний. Від Назаряна відповідь одержите завтра. Метал справді з рудників Саблагу. Але цього в назарянівському висновку не буде. Коли зустрінетесь з Бакаренком, я дам вам заяву старого більшовика Савушкіна — на цьому він попливе.

…На Петровку, після того як Костенко знайшов домашню адресу Вакаренка, подзвонили з квартири Люди: ножик для розрізання сторінок в книжках зроблений з такого ж металу, що й шило з викруткою.

Ну, Хрін, тепер держись, подумав Костенко, тепер я на тебе надіну; кайдани, сука! Тоді од «вишки» втік, тепер не відкрутишся, курвин син…

З таким настроєм він і пішов до заступника начальника Московського карного розшуку.

— Дозвольте ввійти позаштатному консультантові, товаришу підполковник?

Заступник начальника свого часу стажувавсь у Костенка; прилюдно величав «Майстром»; зараз, не підводячи очей від паперів, розкладених на столі, сухо відповів:

— Так, будь ласка… Сідайте, я закінчу роботу, а потім поговоримо.

— Ти потім доробиш свої вошиві папери, — з холодною люттю відповів Костенко. — А спочатку поговориш зі мною, ясно?

Підполковник повільно підвів голову — круглу, з приплющеними вухами боксера й скрученим носом; очі в нього були стражденні, розгублені, ворушкі.

— Я завізував папір, що ти керуєш роботою як головний науковий консультант, Майстре. З правом на проведення оперативних заходів… А мене викликали на килим, і я з боєм відстояв для тебе титул «позаштатного консультанта»…

— Хто на мене попер?

— Не скажу. Хоч убий…

— Причина?

— Ти з Мишанею Яструбом дружив?

— Якщо не буде кощунством об’єднати такі поняття, як «дружив» і «профілактував», я дам тобі позитивну відповідь.

— Ти знав, що він купив завскладом тієї друкарні, що випускає найдорожчі ротапринтні видання?

— Ні.

— Але ти знав, що він ними торгує з-під поли?

— Здогадувався.

Підполковник витяг аркуш паперу.

— Це знайшли у Яструба при повторному обшукові: «Костенку — подарунок — набір ротапринта».

— Ти знаєш, що я його двічі саджав на лаву підсудних?

— Так. Але при цьому просив прокурора не крутити йому на повну котушку.

— І суддів просив, бо радянська влада винна у тому, що він став злодієм у законі: батька розстріляли, мати спилася, він уму-розуму набирався в дитячому приюті.

— Романичу, зміни ім’я на Дон Кіхота. Ти що, мала дитина? Не розумієш, що найвища благодать у нас — з’їсти свого?

— Розумію. Поясни: що входить у функцію «позаштатного консультанта»?

— Нічого не входить! Ні-чо-го! А Строїлов — сука, чийсь синок чи племінник! Але оскільки мозком справи — так чи інакше — будеш ти, він одержить позачергове звання й тему для дисертації! А тебе потім розбиратимуть на парткомі. І приклеять зв’язок з кримінальним елементом! Невже не зрозумів?

— Де Мишанин папірець знайшли?

— На смітнику.

— Більше нічого?

— Ні.

— Почерк його дружини взяли?

Підполковник зітхнув:

— Ні, звичайно… Чому ти не підказав?

— Тільки зараз уторопав… Може, вона якісь телефони для нього записувала…

— Ще одне: як тільки ти вліз у діло, на місто повісили два вбивства: Яструб і Людка. Думаєш, приємно? Дзвінки, запити, виклики…

— Поясни мені ще раз мої права — у новій якості.

— Давати ідеї, коли вимагатиме Строїлов.

— І все?

— І все.

— Права контролю за реалізацією своїх ідей я не маю?

— Ти нічого не маєш. Ніяких прав… Операцію веде Строїлов.

— Передай йому від мене привіт… А я вже краще повернуся до себе в бібліотеку… Припаду до динаміту знань… Шкода, що Мишаню звели з світу… Він же на Хріна вийшов, через Людку вийшов… Їх тому й уколошкали… Дитині ясно… Ти завтра з Кольорових металів відповідь одержиш, потримай у себе годину, даси подивитись, добре?

Підполковник похитав головою:

— Ні, Романовичу. Я з тобою по горло набрався біди. Не проси, не став мене в скрутне становище, шкуру здеруть.

— А коли ти в Розки здихав, — розлютувався Костенко, — з мене шкуру не здирали? Вона ж «малину» тримала, і санкції тобі ніхто не давав, щоб її трахкати! Я це на себе взяв?! Може, не так? А коли ти виступав на бігах, п’яний як чіп, я на себе це ЧП узяв?! Чи, може, хтось інший?!

Костенко підвівся й вийшов з кабінету, люто грюкнувши дверима…