Чтение онлайн

Слово взяв Блор:

— Я увесь ранок перебував у товаристві містера Ломбарда й доктора Армстронга. Вони можуть ствердити це.

— Ви ходили до будинку по канат, — заперечив Армстронг.

— Ну то що, — відповів Блор. — Пішов і одразу повернувся.

— Вас довгенько-таки не було.

— На що ви, чортбатьказна, натякаєте, докторе Армстронг? — розлютився Блор.

— Я тільки сказав, що вас довгенько не було, — повторив Армстронг.

— Треба ж мені було відшукати цей гаспидів канат! Хіба міг я знати наперед, де він лежить?!

— Під час відсутності містера Блора ви весь час були разом? — звернувся суддя до Ломбарда й Армстронга.

— Звичайно, звичайно, — охоче підтвердив Армстронг. — Та ні, Ломбард відходив на кілька хвилин, а я залишався на місці.

Ломбард посміхнувся.

— Я хотів перевірити, чи можна звідси подавати сонячні сигнали на сушу. Пішов обрати місце. Мене не було хвилини дві, не більше.

— Це правда, — Армстронг хитнув головою. — Цього недостатньо для вбивства, запевняю вас.

— Хтось із вас дивився на годинник? — спитав суддя.

— Н-ні.

— А я був узагалі без годинника, — сказав Філіп Ломбард.

— Хвилини дві — це вельми неточний вислів, — єхидно зауважив суддя й повернув голову до виструнченої фігури з в'язанням на колінах.

— А ви, міс Брёнт?

— Ми з міс Клейторн вилізли на гору. Потому я сиділа на терасі, грілася на сонці.

— Чогось-то я вас там не бачив, — сказав суддя.

— Ви не могли мене бачити, бо, ховаючись од вітру, я влаштувалась у закутку за східним боком будинку.

— І ви сиділи там до самого ленчу?

— Так.

— Міс Клейторн?

Віра відповідала охоче й чітко:

— Ранок я провела в товаристві міс Брент, далі трохи никала по острову, потім спустилася до моря й побалакала з генералом Макартуром.

— О котрій годині це було? — спитав суддя.

На цей раз Віра відповіла не так упевнено:

— Н-не знаю. За годину до ленчу, а може, трохи пізніше.

— Це було до того, як ми з ним розмовляли, — спитав Блор, — чи пізніше?

— Не знаю, — відповіла Віра, — він був якийсь чудний.

— А в чому це проявлялося? — поцікавився суддя.

— Він сказав, — відповіла Віра чомусь пошепки, — що очікує тут своєї смерті, потім сказав, що ми всі маємо померти. Він так… так налякав мене…

Суддя співчутливо похитав головою.

— А що ви робили потім?

— Повернулася додому. Потім, майже перед самим ленчем, я знову вийшла й гуляла гірською стежкою позаду будинку, не знаходячи собі місця.

Суддя звичним жестом обмацав своє підборіддя й сказав:

— Залишається ще Роджерс. Проте навряд чи його свідчення додадуть що-небудь до відомостей, які маємо.

І справді, коли Роджерса викликали, він майже нічого не міг розповісти. Протягом усього ранку він був завантажений своїми господарськими справами, готував ленч, перед ленчем подав на терасу коктейлі, потім піднявся нагору, щоб перенести свої речі з горища до іншої кімнати. Він жодного разу не глянув у вікно й нічого не бачив такого, що могло б пролити світло на смерть генерала Макартура. Але він твердо переконаний, що, коли накривав на стіл до ленчу, там стояло вісім індійчат. Коли Роджерс закінчив свої показання, в кімнаті знову запанувала тиша. Суддя Уоргрейв одкашлявся. Ломбард прошепотів на вухо Вірі:

— Тепер він оголосить заключну мову.

— Ми намагалися якнайдетальніше розслідувати причини всіх трьох смертей, що сталися тут на острові, — почав суддя. — І хоч є вагомі підстави вважати, що окремі особи не могли вчинити те або інше вбивство, проте жоден із нас не може бути поза підозрою. Повторюю, я цілковито переконаний, що із семи чоловік, які зібралися в цій кімнаті, один — небезпечний, а найімовірніше, і маніакальний злочинець. Ми не знаємо, хто ця людина. Єдине, що ми можемо зробити в такому становищі, — це зголоситись: яких заходів слід нам ужити, щоби просити материк про допомогу, а якщо допомога затримається, — як зберегти нашу безпеку. Я хочу просити всіх вас найуважніше обміркувати це. Тим часом кожний повинен оберігати своє життя. Досі вбивці порівняно легко було здійснювати злочинні наміри — адже його жертви нічого не підозрювали. Відтепер ми мусимо взяти під підозру всіх і кожного. Пильність — наша зброя. Будьте обережні, не забувайте про небезпеку. Оце все, що я хотів сказати вам.

— В судовому засіданні оголошується перерва, — ледь чутно промурмотів Ломбард.

— Невже ви повірили йому? — спитала Віра. Разом з Філіпом Ломбардом вони сиділи у вітальні на підвіконні. Дощ за вікном не вщухав. Вітер несамовито бився у віконне скло. Філіп нахилив трохи набік голову й перепитав:

— Ви маєте на увазі, чи вірю я старому Уоргрейву, що вбивця — один із нас?

— Так.

— Важко сказати. Якщо міркувати логічно, він, далебі, має рацію, та по всьому…

— Та по всьому, — підхопила Віра, — це неймовірно!

Ломбард скривив гримасу.

— Вся ситуація здається неймовірною! Та після смерті Макартура ні про нещасні випадки, ані про самогубства не може бути й мови. Незаперечно одне: це вбивство. Три вбивства!

— Це схоже на кошмарний сон, — тремтячим голосом сказала Віра. — Мені все ще здається, що такого не може бути!

Філіп співчутливо кивнув:

— Справді, бо весь час здається, що ось-ось покоївка постукає в двері й принесе тобі в ліжко чаю.

— О, як це було б чудово! — вигукнула Віра.

Філіп Ломбард похмурнішав.

— Ні, ця справа благополучно не скінчиться! Ми беремо участь у цьому жахливому кошмарі, на жаль, не уві сні, а наяву. І ми повинні відтепер охороняти себе, хто як може.

Віра притишила голос:

— Якщо… якщо це один із них, як ви вважаєте, хто б це міг бути?

Ломбард несподівано осміхнувся:

— З ваших слів я можу зробити висновок, що нас ви виключаєте з числа ймовірних вбивць. Цілком з вами згодний. Напевне знаю, що я не вбивця та й у вас, Віро, не вбачаю нічого ненормального. З усіх дівчат, що стрічалися мені, ви найнормальніша й найхолоднокровніша, можу присягнути.

— Дякую. — Віра криво посміхнулася.

— А-я-яй! — зауважив Філіп. — Невже ви не повернете мені комплімента?

Віра вагалася з хвилину.

— Ви самі визнали, — відповіла вона нарешті, — що не маєте людське життя за боже пошиття, та по всьому тому я аж ніяк не можу собі уявити, що це ви надиктували ту грамофонну пластинку.