Чтение онлайн

— А як же з Роджерсом? — запитав Ломбард. — На мою думку, його можна зі спокійною совістю викреслити зі списку.

— Це на якій же підставі? — поцікавився суддя.

— По-перше, в нього на це розуму не вистачить, а по-друге, однією з жертв стала його дружина.

— За час мого суддівства, молодиче, — підвівши важкі брови, повчально сказав Уоргрейв, — мені довелося розглядати кілька справ про жінковбивство, і суд, уявіть собі, визначив чоловіків винними.

— О, безперечно! — вигукнув Ломбард. — Ну, звичайно ж! Вбивство дружини — справа цілком імовірна, коли хочете, навіть природна! Та не в даному випадку! Я можу повірити, що Роджерс убив свою дружину, побоюючись, що вона розколеться й викаже його, або тому, що зненавидів її, чи тому, що йому закортіло поєднатися з іншою жіночкою — молодшою і не з такими довгими зубами, як у неї. Але я не можу уявити собі Роджерса в ролі збожеволілого містера Оуена, котрий чинить своє ідіотське правосуддя і як першу жертву обирає свою власну дружину, покаравши її за їхній спільний злочин!

— Ви приймаєте чутку за довід, — заперечив суддя Уоргрейв. — Ми не знаємо, чи справді навмисне вбили Роджерс і його дружина свою господарку. Це може бути й брехнею, щоб поставити Роджерса в однакове становище з усіма нами. Ми не знаємо, чому вчора ввечері місіс Роджерс пойняв жах; можливо, тому, що вона усвідомила, що чоловік її схибнувся.

— Що ж, хай буде по-вашому, — погодився Ломбард. — А. Н. Оуен — один із нас; жодного винятку — підозра до всіх.

Суддя Уоргрейв повів слідство далі:

— Тож я наполягаю, що тут не може бути винятків, які грунтувалися б на суспільному становищі, характері або ймовірності. Тепер необхідно встановити, хто з нас може бути звільнений від підозріння на підставі фактів. Коротше кажучи, чи є серед нас одна чи кілька осіб, які аж ніяк не мали змоги підсипати отруту Марстонові, дати завелику дозу снотворного місіс Роджерс, вбити генерала Макартура?

Щира посмішка пом'якшила грубуваті риси Блорового обличчя.

— Отепер ви діло кажете, сер, — мовив він, — нарешті ми підійшли до самої суті! Спробуємо розібратися. Щодо Марстона, то тут вже годі щось з'ясовувати. Висловлювалися припущення, начебто хтось крізь вікно підсипав у його келих отруту ще до того, як він востаннє налив собі віскі. Втім, таке зробити в самій кімнаті було б іще легше. Не пригадую, чи був у цей час в кімнаті Роджерс, але всі інші запросто могли це зробити. — Він перевів подих. — Тепер перейдемо до місіс Роджерс. Тут на підозрінні перш за все її чоловік і доктор. Будь-кому з них зробити це було як оком змигнути…

Армстронг скочив з місця. Його аж затрусило від злості:

— Я протестую… Це нечувано! Заприсягаюся — доза була абсолютно…

— Докторе Армстронг! — верескливий голос судді бринів владно. — Ваше обурення цілком природне. І все ж ми не маємо права відвертатися від фактів. Вам або Роджерсові було найлегше дати їй снотворного. Тепер з'ясуємо, в якому становищі перебували інші. Які можливості підсипати отруту мали я, інспектор Блор, міс Брент, міс Клейторн чи містер Ломбард? Чи можна когось із нас вважати цілком поза підозрою? — І після короткої паузи мовив: — Гадаю, нікого!

— Та я й близько до неї не підходила, — спересердя сказала Віра. — Всі ви це можете підтвердити!

— Якщо пам'ять мене не зраджує, — знов узяв ініціативу до своїх рук суддя, — події розвивалися так. Прошу поправити мене, коли я де в чому помилюся. Ентоні Марстон і містер Ломбард перенесли місіс Роджерс на канапу. До неї підійшов доктор Армстронг. Він послав Роджерса за бренді. Потому знялася суперечка, звідки лунав голос. Усі ми вийшли до суміжної кімнати, за винятком міс Брент, яка залишалася в кімнаті з непритомною жінкою.

На обличчі міс Брент спалахнули червоні плями. Спиці нерухомо застигли в її руках.

— Це нахабство! — тільки й вимовила вона.

Безжальний голос судді тихо вів далі:

— Коли ми повернулися до кімнати, ви, міс Брент, стояли, схилившись над місіс Роджерс.

— Невже звичайна жалість — злочин? — обурилася міс Брент.

— Моя мета — встановити факти, й тільки факти, — непохитно продовжував суддя. — Згодом до кімнати увійшов Роджерс із келихом бренді, що його він, звичайно, міг належним чином обробити до того, як увійшов. Жінці дали бренді, й невдовзі чоловік і доктор провели її до спальні, де Армстронг дав їй снотворного.

— Абсолютно точно, — підтвердив Блор. — Отже, від підозріння звільняються; суддя, містер Ломбард, я і міс Клейторн, — в його грубому голосі яскраво бриніли переможні нотки.

Приштрикнувши Блора до місіїя холодним поглядом, суддя промимрив:

— Невже? Ми ж бо мусимо врахувати найменші можливості.

— Я не розумію вас, — Блор розгублено вп'явся поглядом у суддю.

— Місіс Роджерс лежить нагорі в своєму ліжку, — оповідав Уоргрейв, — снотворне починає діяти. Вона у напівзабутті. Раптом лунає притишений стук у двері, до кімнати заходить людина, приносить, скажімо, таблетку й каже: «Доктор наказав вам прийняти це». Невже ви гадаєте, що вона не проковтнула б цієї таблетки?

Запала тиша. Блор човгав ногами, супився. Філіп Ломбард сказав:

— Все це пусті вигадки. Жоден із нас не виходив з кімнати ще години дві-три. Саме вмер Марстон, і було не до того.

— Хтось міг відвідати її й пізніше, коли всі вже полягали спати, — сказав суддя.

— Але ж на той час там уже був, мабуть, Роджерс, — заперечив Ломбард.

— Ні, — втрутився Армстронг, — Роджерс ще спускався До їдальні, аби прибрати, помити посуд. Саме тоді будь-хто міг пройти непоміченим до спальні небіжчиці.

— Але, докторе, тоді місіс Роджерс уже, напевно, міцно спала, — адже ви їй дали снотворне! — сказала Емілі Брент.

— Цілком імовірно. Але ж це непевно. Доки не призначиш пацієнтові ті ж самі ліки кілька разів, не знаєш, як вони діють на нього. На декого снотворне діє досить повільно — це залежить від індивідуальної реакції пацієнта.

Ломбард не витримав:

— Звичайно, ви саме це мали сказати, докторе! Адже воно вам на руку, хіба ні?

Армстронг знову почервонів від люті, та не встиг і рота розкрити, як тихий владний голос судді знову перебив:

— Отакими взаємними обвинуваченнями ми нічого не досягнемо. Факти — от що нам потрібно. Вважаю, ми встановили, що ймовірності тут мало, хоча все знову ж таки залежить від того, хто саме це міг бути. Поява міс Брент чи міс Клейторн з таким дорученням, певно, не викликала б у хворої ніякого подиву. В той же час, коли 6 до неї завітав я або містер Блор чи містер Ломбард, це здалося б їй щонайменше дивним. Але й у цьому випадку, я вважаю, в хворої не виникло б серйозних підозрінь.

— І який же висновок можна з цього зробити? — спитав Блор.

— Розслідувавши друге вбивство, — сказав, погладжуючи верхню губу, суддя Уоргрейв своїм безпристрасним, ніби відчуженим голосом, — ми встановили: жоден із нас не може бути цілком вільним від підозри. А тепер, — вів далі, — переходимо до смерті генерала Макартура. Я прошу кожного, хто переконаний у наявності в нього або в неї алібі, по можливості повно викласти обставини справи. Сам я відразу ж заявляю, що не маю беззаперечного алібі. Я протягом усього ранку перебував на терасі, розмірковуючи над нашим винятковим становищем, і пішов звідти лише тоді, коли пролунав гонг, але були, очевидно, якісь моменти, коли мене ніхто не бачив, — і в цей час я мав повну можливість спуститися до моря, вбити генерала й повернутися на своє місце. Ніяких доказів того, що я не залишав тераси, крім мого особистого запевнення, я подати не можу. Але за таких обставин того не досить. Необхідні доводи.