Чтение онлайн

Староста звів очі на Юрка, запитав:

— Не знюхався ти, хлопче, з лейтенантом Вершиною? Не ти з своїм дружком навів червоних на аптекаря та пана Хоткевича?

— Таке й скажете, Юхиме Мартиновичу, — ображено знизав плечима Юрко. — Я так перед тим перехворів, що й ходити не міг. Хай фельдшерка скаже, як воно було. А Скрипаль вигадує. І ключів у нас не було! Не міг я проникнути в приміщення клубу.

— Дивися, хлопче, — суворо попередив Щупак, — будь обережним, не засунь свою голову в зашморг, бо засунути легко, а витягти дуже важко. Буде німець тебе перевіряти, слідкуватиме, і, дивися не оступися, бо буде каяття, та не буде вороття! Юрка я змалку знаю, звик до нього, а тут Скрипаль отаке котить на хлопця! Але не біда! Не їла душа часнику, то й не буде ним пахнути. І постарайтесь знайти спільну мову з Майєром. Розкажеш йому про фальшивомонетню пана Хоткевича, покажеш оті асигнації, хай німець на них подивиться.

— А що? — запитала мати. — Німці теж задумали друкувати гроші?

— Мо', й так, — ухилився від прямої відповіді староста. — Про це в нас мови з паном Майєром не було, а грошики його справді цікавлять. Та й кого вони, сказати правду, не цікавлять, — пожвавішав Щупак, — хоча тепер царські асигнації нічого не варті! У мене в коморі мішок катеринок стоїть, а куди їх можна приткнути? Це ж колись до революції говорили: «Є в кишені папірці — будеш мати хутірці!» Так кажеш, Маріє, що пан справді привіз в село майстра грошових справ? І Майєр мене про те розпитував, а я й не знав нічого про цього майстра. Майєр до вас прийде, і хай Юрко перекладе йому твої розповіді. Тільки ви до цього німця ладком, щоб він на вас, бува, не розгнівався, бо від його слова все зараз залежить. Скаже розстріляти — і зразу тобі капут! А тут ще Скрипаль підсунувся з тими чекістами! Майєр, як почує прізвище Вершини — зубами клацає. Убив той вишкребок старшого брата пана Майєра, Якуба, як той був у нашому селі в вісімнадцятому. Він теж служив у полку, який стояв у Відрадному. Отак воно, Маріє, все переплелося, позакипало намертво, і ніхто нічого тут не вдіє. А нам про своє треба думати, як уціліти та добро своє не розгубити, а ще хоч трохи й додати до своїх достатків.

Староста взяв до рук графин, вилив з нього останню горілку, випив її, наказав матері:

— Скажи, хай зайде сюди ваша біженка, бо є в мене одна задумка, але мушу подивитися на твою «сваху», чи як вона тобі доводиться.

Мати покликала Галину Іванівну. Вона зайшла до хати, сіла на лавку, куталася в теплий пуховий платок.

Щупак прискіпливо оглянув її, затримав погляд на руках, підозріло зауважив:

— Кажеш, Маріє, нема у ваших біженців ніяких документів, а може, вони такі, що їх зараз нікому показувати не можна? Га? Дивлюся я на вашу біженку, на її білі руки, на її доньку — і бачу, що вони не прості птахи. А що як ви, добродійко, — Щупак звернувся до Галини Іванівни, — дружина комісара, комуніста? Отут і думай. Німець видав розпорядження, хто дає притулок родинам комуністів — смерть! Гаплик! Де ви, добродійко, — допитувався Щупак, — працювали до війни, яку посаду займали?

— Учителька я, — відповіла Галина Іванівна, — дітей учила, а як почалася війна, поїхала до батьків і захворіла. Так і лишилася у вашому селі.

— Допоможіть нам, Юхиме Мартиновичу, — слізно попросила старосту мати. — Ви ж самі бачите — хвора жінка. Куди їй зараз податися з малими дітьми?

— Допомогти можна, — погодився Щупак, — тільки доведеться мазати. Може, у вашої біженки є золота каблучка або годинник? Малувато, Маріє, твого перстня, бо його навпіл не розпиляєш.

— Добре, Юхиме Мартиновичу, — мовила мати, — віддам вам золотий годинник, колись я його купила, як одержала премію за узор на міжнародній виставці, а ви допоможіть нашим біженцям.

Мати дістала з скрині невеличкий золотий годинник, простягла його старості.

— Тю, дурна! — вигукнув той. — Нема в тебе десятої клепки. Кидаєшся золотом, як сміттям. Тепер можна думати! Я як побачу золото — сам не свій стаю. Золото для мене, як сонце, доторкнуся до нього рукою — і весь затремчу від щастя.

Щупак сховав годинник в нагрудну кишеню, дбайливо застебнув ґудзик, сказав матері:

— Дістану я вашій біженці паспорт, тільки про це — мовчок. І про наші розмови нікому ні слова. Є в мене ще одна справа, але про неї поговоримо пізніше, як усе інше трохи всядеться, бо не можна все вирішувати гамузом. А паспорт вашій біженці принесу найближчим часом, можете не хвилюватися. Дозвіл на проживання в селі зараз вам видам.

Староста дістав з кишені бланк з круглою печаткою, хімічний олівець і тут же виписав Галині Іванівні та її дітям дозвіл на проживання в селі Відрадному.

— Як ваше прізвище? — запитав Галину Іванівну староста.

— Вострикова.

— Тепер будете, добродійко, не Вострикова і не Хвостикова, а матимете прізвище Павлюк Галина Денисівна, родом ви з Проскурова, мешкали на Зеленій вулиці. Будинок ваш згорів, бо в нього влучила бомба. Більш докладно про вашу біографію, як принесу паспорт. А зараз обов'язково навчіть дітей, щоб вони знали, яке тепер в них прізвище.

— Спасибі вам! — відповіла Галина Іванівна.

— Дякуйте Марії, вона за вас просила та дякувала.

— І їй спасибі.

— Дочка у вас гарна, — зауважив Щупак, — писана красуня. Хай трохи підросте, то я її влаштую покоївкою до пана Майєра або до коменданта Штарка. Житиме як у бога за пазухою, і всі перед нею гнутися будуть. Староста пішов.

— Як я вам вдячна, — зворушливо мовила Галина Іванівна, — ви ж порятували нас від неминучої смерті. Діток моїх порятували. І це вже вдруге. Але ж ви віддали цьому виродкові такі коштовності…

— Як же я могла б спокійно жити на білому світі і дивитися своїм дітям в очі, знаючи, що я могла врятувати людей і не врятувала, бо пожаліла золотий годинник.

— Не кожен на таке здатен, — розчулено тисла руки матері Галина Іванівна.

— Ми — радянські люди і мусимо допомагати одне одному, — відповіла мати. — Щупак же така людина, що для нього основне гроші та нажива. За золото він батька рідного може продати, лише б самому не бути в програші, одним словом, справжній хапуга та куркуль.

Коли Галина Іванівна пішла на свою половину, мати тривожно глянула на Юрка, запитала:

— Що ж нам тепер робити? Добре, хоч Щупак попередив про того Скрипаля. От бач, як воно буває. Не встигли ми з тобою ще попрацювати в підпіллі, а вже впала на нас підозра. А ти, Юрку, молодець, добре тримався, як староста про Скрипаля розповідав. Тепер мусиш триматися, сину, бо іншого шляху в тебе немає.

Тільки тепер Юрко відчув, як у душу почало закрадатися липке, ще незвичне почуття страху. А що буде, як фашисти дізнаються, хто навів бійців на слід Хоткевича й Сиволапа? На мить постало в уяві довгасте, брезкле обличчя Майєра, його холодні очі. Такому потрапиш до рук — вороття не буде. Треба попередити Вовку. Староста говорив про перевірку. Фашисти, мабуть, вигадають якусь провокацію, намагатимуться вивести Юрка на чисту воду, а потім вийти на лейтенанта Вершину. А може, гестапівцям ще щось відомо? Чого доброго, вони пронюхали щось про Підземелля? І Юрко відчув себе таким розгубленим та безпорадним, що мало не заплакав. Не розумом, а серцем відчув, що й справді збираються над ним чорні хмари і всім їм загрожує неабияка небезпека. Правду казав лейтенант Вершина, одне — думати про підпільну роботу, а зовсім інше — зустрітися віч-на-віч з ворогом. Але, як там не буде, не піддаватися паніці. Поки що фашистам нічого певного не відомо, бо вони б зразу схопили Юрка й Вовку і потягли б їх у гестапо. Отже, зараз треба бути особливо обачним, не піддаватися на ворожі провокації і терпляче чекати приходу Вершини або його посланців. Партизанські розвідники щось зуміють придумати, щоб захистити Юрка і Вовку від гестапівців та їх прислужників.

Юрко взяв кошик з ліками і, вийшовши луками до Шляхетського болота, берегом річки подався на Червоний хутір. На невеличких озерцях цвіли білі лілеї. Коли хлопець вийшов на берег В'юнового озера, побачив посередині хвіст збитого «юнкерса». Літак стояв сторчма, і між зеленою ряскою чорніла облізла свастика. Ще один ворожий літак лежав на протилежному березі річки. Там же стояло десятків два підбитих танків. Ні до літака, ні до танків ніхто не може підійти. Зразу за річкою починається мінне поле і тягнеться воно до Самусевого лісу.

Хлопець швидко добрався до Червоного хутора, знайшов хату Насті Краснухи і вручив жінці передачу Оксани Василівни. Вона зраділа, подякувала, запалила спиртівку і почала зразу кип'ятити шприц.

А Юрко пішов назад додому. По дорозі вирішив зайти до свого шкільного товариша Славка Олефіренка. Майже три тижні не бачилися хлопці. Якось зустрілися на переправі, коли ще фронт стояв під Васильківськими Дачами, і більше не бачилися.

Славко, невисокий на зріст білявий хлопець, довговидий, рум'яний, як дівчина, а на щоках дві ледь помітні ямочки. Очі сині, великі, замріяні. Погляд їх допитливий, такий, що, здається, проникає навіть крізь кам'яні стіни. Славко дуже впертий, як уже стане на своєму, ніхто його не зуміє переконати. І зовсім не вміє лицемірити, підлещуватися, хитрувати. Він, як і Юрко, багато читає. Особливо захоплюється історичними романами. Славко й сам пише вірші, оповідання, думає написати повість про хороброго повстанця Тимофія Кушніра. Учителька Ніна Павлівна не раз говорила, що Славко Олефіренко, без сумніву, буде поетом. І радила читати йому побільше художньої літератури, приносила книги зі своєї бібліотеки, навіть подарувала йому «Як гартувалася сталь» Миколи Островського. І Славко читав. У хлопця була найкраща в селі бібліотека. Яких тільки книжок не було в Славка! І кожна книжка в гарній блискучій обкладинці, а на ній назва, витиснена золотими літерами. Колись, як селяни розбирали майно панів Хоткевичів, Славків дід Гаврило Олефіренко запріг волів і поїхав до палацу за панським добром. У маєтку вже нічого не було, все розібрали мешканці села та навколишніх хуторів. На подвір'ї лежали купи книжок з панської бібліотеки. Дід Гаврило поскладав їх у свою хуру і привіз додому. Пізніше всі ті книжки дісталися Славку. Дід перед смертю подарував їх онукові і наказав, щоб він перечитав їх усі, а найцікавіші склав на окрему полицю. Юрко часто брав книжки в товариша і, прочитавши, одразу повертав. У Славка єдиного в селі були твори Олександра Дюма, Вальтера Скотта, Роберта Стівенсона. Правда, Дюма був французькою мовою. І Славко самотужки вивчив французьку. Він виписував з книги всі слова, а потім брав словник і перекладав. За день Славко долав спершу третину сторінки, потім половину, а за два роки такого перекладання читав уже без словника.