Чтение онлайн

— Не піду я на службу до фашистів, — ображено відказав Славко. — Тут зовсім інше!.. Я ще не знаю, як воно далі складеться…

— Що складеться! — гарячкував Гончар. — Ти будеш приймати присягу чи ні?

— Сьогодні не буду, бо це буде з мого боку нечесно, — відповів Славко. — Я мушу трохи зачекати…

— Скільки ж ти будеш чекати? — зневажливо кинув Гончар. — Може, зачекаєш, поки Червона Армія вижене фашистів з нашого села?

Славко взяв у руки кашкет, сказав вибачливо:

— Я краще піду. І ви не гнівіться на мене… — У голосі Славка забриніли сльози. — Я не боягуз і не зрадник… І ви не бійтеся, я нікому нічого не скажу, жодного слова…

Славко вийшов з хатини і поволі, ніби на його худі плечі ліг якийсь невидимий, непосильний тягар, поплівся до хвіртки. Трохи постояв біля неї, оглянувся на будинок і вийшов на вулицю.

Усі у хатині сиділи розгублені, як у воду опущені. Навіть завжди весела, непосидюща Люда Щербань і та мовчала, стривожено кліпаючи густими віями. Ніхто не міг збагнути, чого так несподівано і незрозуміло повівся Славко. Може, злякався, не захотів ризикувати життям своїм і своєї родини? Але чому ж не сказав про це відверто? Чи, може, сталося щось таке неждане, що не давало йому, приймати присягу? Тільки що може стати на перешкоді чесному, відданому Батьківщині хлопцеві, синові фронтовика, щоб піднятися на боротьбу з фашистами? Тут уже ніяких сумнівів бути не може.

— А що як Славко піде в поліцію, — злякано озвався Віктор Базик, — і розповість про наші збори? Нас одразу схоплять і перестріляють, як тих куріпок.

— Не пощастило нам, — розгублено знизав плечима Валерка Зазірний, — не встигли прийняти присягу, а вже отака осічка! Не можна так, Іване, діяти…

— А як можна? — сердито запитав Гончар.

— Сам же казав, — вголос міркував Валерка, — що поспіх тут ні до чого. Не можна отак огулом усіх скликати на збори, як ти скликав. Треба було спочатку з кожним зокрема поговорити, розвідати, хто що думає.

— Що тут розвідувати? — обурився Іван. — Хіба ж я не знаю кожного з вас? Чи, може, кожному не довіряти?

— Не гарячкуй, Іване, — зважуючи кожне слово, заперечив Зазірний, — вірити треба, але й проявляти постійну обережність мусимо. Інакше й справді можемо опинитися в гестапо. Он у Бірках створили хлопці підпільну групу. Завербували до неї поліцая, а він і видав всіх фашистам. Постріляли підпільників без суда й слідства. Кожен з нас повинен пам'ятати, що ми живемо зараз на території, окупованій ворогом.

— Дуже вже ти розумний, — розсердився Гончар, — говориш, як по писаному. А як же мусимо діяти? Як? Сидіти і всього боятися, нікому не вірити, нікуди не встрявати?..

— Не треба сперечатися, — заспокійливо озвалася Надя Цимбал, — давайте краще обміркуємо становище, в яке ми потрапили. Що робити, якщо Славко донесе про нашу підпільну групу?

— Не донесе Славко, — впевнено заперечив Юрко. — Він чесний хлопець. Я головою за нього ручаюся…

— Це добре, що ти ручаєшся за свого товариша, — М'яко заперечила Надя, яка разом з Гончаром вчилася в дев'ятому класі, — але давайте візьмемо найгірший варіант. Славко злякався, пішов у поліцію і про все розповів. Що робити в такій ситуації?

— Всім відмовлятися! — наказав Гончар. — Нічого не знаємо, ніякої розмови про підпільну групу не було! Ні про директора не йшла мова, ні про збирання зброї.

Надя на знак згоди кивнула головою, але запитала Гончара:

— А що говорити, якщо у поліції почнуть допитувати чого ж ми зібралися в Андрія?

— Чого зібралися?.. — перепитав Іван. — Тут треба щось придумати…

— Скажемо, зібралися посидіти, пограти в карти, — несміливо порадив сором'язливий, мовчазний Микола Шульженко.

— Не годиться! — махнув рукою Гончар. — Тут треба щось певніше.

— Можна й певніше, — подав голос Андрій Ремез. — У мене сьогодні іменини. От я вас і запросив до себе в гості.

— Справді? — радісно запитала Люда Щербань.

— Так і в метриці записано, — підтвердив Андрій. — Сьогодні мені виповнилося п'ятнадцять років. Мати насмажила риби, і ми справді відзначимо мій день народження.

— Вітаю тебе, Андрійку! — радісно кинулась до хлопця Надя і міцно потисла йому руку. — Як добре, що саме сьогодні ти іменинник, — додала жартівливо. — Для всіх нас це як знахідка.

— То домовилися, — полегшено зітхнув Гончар. — Як почнуть викликати в поліцію, всім стояти на одному: прийшли до Андрія на день народження. Славку Олефіренку ніякої довіри, обминати його десятою дорогою.

Юрко, почувши такий наказ Гончара, не витерпів, підхопився з місця і сказав обурено:

— Славко не зрадник! І не треба так до нього ставитись. Він ніколи нас не видасть. Я знаю!

— Що ти знаєш? — Гончар вичікувально дивився на Юрка.

— Знаю, що Славко наш! Хай його фашисти на шматки ріжуть, а він все одно нікого не видасть!

— Ти ручаєшся за Славка? — допитувався Гончар.

— Ручаюсь, — впевнено відповів Юрко. — Він мій товариш, і я ручаюсь за нього, як за самого себе. Такі, як Славко, ніколи не стануть зрадниками.

Юрко глянув на Люду Щербань, на Вовку, на своїх однокласників:

— Он і Люда хай скаже, і всі… — Юрко підняв руку, показав кінчик нігтя. — Він за все своє життя навіть отакого неправдивого слова не сказав.

— Славко чесний хлопець, — подала голос Люда Щербань, — тут уже сумніватися нікому не доводиться.

— Так чого ж він відмовився прийняти присягу? — не відступався Гончар.

— Очевидно, є на те серйозна причина, — не поступався Юрко, — щось, мабуть, трапилося таке, про що Славко не міг сказати і чесно не зміг дати клятву.

— От ти завтра підеш до нього, — майже наказував Гончар, — і дізнаєшся, чого він так повівся. Якщо запідозриш щось загрозливе, зразу повідом мені. Справді, зараз кожен мусить пам'ятати, що живемо ми на окупованій території. Постараємося надалі бути обережними та обачливими. Насамперед сувора конспірація! Про нашу підпільну групу нікому ні слова. Нікому! Як бачите, треба приглядатися до людей, а вже тоді залучати їх до підпілля.

— Правильно, — підхопився з місця Віктор Базик, — треба приглядатися. А то є різні типи. Позавчора я зустрів Тимофія Шлапака, він ніс заяву в поліцію, клянеться вірою й правдою служити великому фюреру Адольфу Гітлеру.

— Вигадуєш! — не повірив Гончар.

— Чого мені вигадувати, — стенув плечима Віктор, — я сам бачив Шлапака і його заяву. Так що не додумайся, Іване, залучити до нашої підпільної групи Тимофія Шлапака…

У хатині знову запанувала мовчанка. Радості мало. Славко відмовився дати клятву на вірність, а Тимофій Шлапак клянеться вірою й правдою служити Адольфу Гітлеру.