Чтение онлайн

Нарешті діждались неділі. У неділю хоч трохи перепочивали від тяжкої, надривної роботи, давали хоч якийсь лад домашньому хазяйству. Юрко цієї ночі був біля пораненого. З кожним днем Макарову стає краще. Учора вперше після поранення хвилин п'ять посидів на ліжку, навіть хотів з допомогою Юрка звестися на ноги, пройтись по хаті. Але не зміг. Закололо в грудях, забракло повітря, і на обличчі виступив холодний піт. Хлопець обережно поклав пораненого на високо підняту подушку, витер рушником обличчя, заспокоїв:

— Скоро, Олександре Івановичу, будете ходити, але не все одразу. І Оксана Василівна казала, що незабаром ви станете на ноги.

Макаров нічого не відповів, заплющивши очі, нерухомо лежав. Удень біля пораненого чергували Леся або Галя. Інколи їх підміняла мама.

Юрко нашвидку перекусив, накинув на плечі приношений піджак і вийшов з хати. Іде Юрко вулицею, а мимоволі думки про Лесю: подобається йому дівчина. От і думає про неї.

Юрко так замислився, що й незчувся, коли підійшов до хати Ремеза. На подвір'ї побачив Андрія. Той привітно поздоровкався, міцно потис руку:

— Проходь у хатину, там наші, а я ще трохи зачекаю, бо не всі зійшлися.

У хатині Юрко побачив кількох своїх однокласників та Івана Гончара. Іван сидів за столом, розмовляв з хлопцями і завзято їх у чомусь переконував.

Завзятості Іванові не треба було позичати. Якщо вже щось задумає, то обов'язково зробить. Торік Гончар вирішив стати парашутистом. Влітку поїхав у Київ, домовився з шефами, робітниками заводу «Комунар», і місяць тренувався в парашутному гуртку. Восени Юрків піонервожатий прийшов до школи ще з одним значком, на якому білів силует парашута. А як він рвався на фронт, навіть в бою побував з хлопцями, підносили червоноармійцям боєприпаси, відтягували у безпечне місце поранених. А перед самим приходом фашистів Гончар днював і ночував у саперному батальйоні, який мінував підступи до Прип'яті. І тепер Іван вважає себе справжнім знаючим мінером.

Останніми до хатини разом з Андрієм Ремезом зайшли Люда Щербань, Надія Цимбал та Славко Олефіренко. Гончар прискіпливо оглянув присутніх, прокашлявся для солідності, сказав притишено:

— Я скликав вас на важливу розмову. Шкільна комсомольська організація рекомендувала вас до лав комсомолу. І якби не прихід окупантів, то всі б ви вже були комсомольцями. — Гончар знову уважно поглянув на присутніх, запитав: — Як же ми повинні жити далі? Як повинні діяти? Зараз такий час, що ніхто не має права сидіти склавши руки та чекати з моря погоди. Самі розумієте.

Хлопці перезирнулися між собою і нічого не відповіли. Промовчали й дівчата. Чекали, що далі скаже Гончар, навіщо скликав їх у лісниковій хаті.

— Фашисти, — гнівно мовив далі Іван, — повісили нашу вчительку Ніну Павлівну! Скарали родину лісника, постріляли поранених червоноармійців. Комендант Штарк назвав привселюдно всіх нас рабами. У нашій школі фашисти влаштували стайню, викинули на смітник бібліотеку, порубали і попалили парти. Ніна Павлівна, наша вчителька, наказала нам боротися з ворогами, бо ми не раби і ніколи не будемо рабами. Настав час створити комсомольсько-молодіжну підпільну групу і розпочати боротьбу з окупантами. Тут треба діяти гуртом.

— Правильно! — вигукнув Андрій. — Треба створити підпільну групу, запастися зброєю і шукати дорогу до партизан. Вони вже почали діяти. Є чутка, що на Васильківських Дачах недавно розгромили ворожий обоз. Нам теж треба боротись, допомагати Червоній Армії.

— Я за! — подав голос Максим Коломієць. — Треба бити фашистів!

— Як же їх бити? — насмішкувато запитав Гончар, — Кулаком? Чи, може, палицями шпурляти в окупантів?

У хатині знову запанувала тиша.

— Бити фашистів, — розмірковував Гончар, — не так просто. Тут до них на кривій козі не під'їдеш. У них танки, гармати, кулемети, автомати. Воювати з ворогом треба з розумом, продумано. Щоб ніяких недоглядів не допустити. Підпільник, як і мінер, помиляється лише раз в житті. Окупанти, навіть якщо ти бачив партизан, а не видав їх, — розстрілюють…

Іван пригладив розвихрене волосся, зробив паузу і впевнено заявив:

— Усім, хто прийшов сюди, я довіряю і буду з вами відвертий. Я зустрічався недавно з директором нашої школи. Він і порадив створити молодіжно-комсомольську підпільну групу. Спершу треба зібрати зброю, залишену на місці недавніх боїв. А далі будуть нові завдання. Звісно, ніхто нікого не примушує. Справа цілком добровільна, кожен мусить до кінця усвідомлювати, наскільки небезпечна участь у підпіллі. Може, хто хоче висловитися?

— Можна мені? — як на уроці підняла руку Люда Щербань.

— Говори, Людо.

Дівчина підвелася і схвильовано промовила:

— У нашому селі діє фашистський «новий порядок». За цим «порядком» все для нас закінчується одним: «За порушення — розстріл». Учора біля старостату з'явилось ще одне оголошення: здати в поліцію підручники й книжки, випущені за Радянської влади. За непослух — те ж саме. Вони вважають нас рабами, думають зробити з нас безвідмовну, покірну худобу. Але, я певна, ніхто з нас не стане ні рабом, ні фашистським прислужником. Правильно порадив Микола Павлович, треба хутчій збирати зброю і діяти. А для цього необхідно створити підпільну групу.

— Тоді хто за те, щоб створити підпільну групу? — запитав Гончар, і всі, хто був у хатині, дружно підняли руки.

— Усі за! — підтвердив Андрій Ремез.

— Тепер нам треба дати присягу на вірність, — Гончар дістав з кишені аркуш паперу, — поклястися, що будемо до кінця боротися з фашистами. Пропонується такий текст: «Я клянусь бути вірним своїй Радянській Батьківщині, клянусь завжди бути чесним і щирим перед своїми товаришами-підпільннками. Обіцяю до останньої краплі крові боротися з фашистами за честь і незалежність нашого народу. Якщо я порушу цю клятву, то нехай на мене впаде сувора і справедлива кара за зраду. Смерть німецько-фашистським окупантам!»

Гончар поклав на стіл аркуш з текстом присяги, розгладив його рукою, запитав:

— Згода, товариші?

— Згода! — почулася одностайна відповідь.

Почали приймати присягу.

Кожен схвильовано повторював текст, відходив від столу, поступаючись місцем товаришеві. Дійшла черга до Славка Олефіренка. Він поволі підвівся з лави. Обличчя його зблідло, аж посіріло, лише очі горіли якимсь внутрішнім загадковим огнем.

— Я не можу поки що, — озвався він хрипким від хвилювання голосом, — давати клятву на вірність… Я прийму присягу пізніше, коли дещо з'ясую…

Присутні приголомшено дивилися на Славка, їх товариш відмовився приймати присягу. Що він ще хоче з'ясовувати, коли й так усе дуже ясно?

— Ти що, не хочеш давати присягу? — розгублено запитав Гончар. — То що, ти проти?!

— Я не можу поки що дати клятву на вірність, — Вперто стояв на своєму Славко, — мені треба з'ясувати одну справу, а вже потім вступати в підпілля…

— Що ти будеш з'ясовувати, — перебив його Іван, — чи боротися з фашистами, чи, може, піти до них на служби підтримувати «новий порядок»?..