Чтение онлайн

— Допоможи занести Підошву в кімнату.

Юрко підхопив обважніле тіло Підошви за ноги, взуті в цупкі німецькі чоботи, допоміг ліснику внести його в хату. Потім занесли бандерівця.

У хаті яскраво горіла зелена пузата лампа. Свічка вніс каністру з гасом, відкрив її, вилив на підлогу. На затоптаній підлозі швидко ширилася темна, блискотлива калюжа. Свічка дістав з кишені віхоть, вмочив його в гас, кивнув Юркові на сіни — виходь.

У сінях лісник підпалив змочену гасом ганчірку і кинув її в хату. За хвилину Юрко із Свічкою були на березі Прип'яті.

Над хатою Підошви піднявся червонястий стовп полум'я. І тільки тепер тривожно та розпачливо завив переляканий вовкодав.

…Уранці, тільки-но мати подоїла корову, у хату вбіг радісний Щупак, ще на порозі перехрестився, гукнув радісно:

— Слава тобі господи! Хоч і гріх таке казати, а не втерпиш! Допився Підошва зі своїми друзяками до вогняної гарячки. Дудлили первак, поки з ніг не попадали. А лампу, мабуть, забули погасити. От і погоріли! Згорів новий начальник поліції, поліцай Безкровний і ще якийсь приїжджий поліцай! А тепер, Юрку, давай скоріше рибу та буду бігти додому, бо жандарми їдуть в село, сам Гофман вирішив пожалувати. І комендант Штарк їде! Знову буде поліції великий рознос! Наказали німці нікому п'яним на роботу не приходити, і ще наказали пити в міру!

Староста поставив на воза кошик з рибою, запитав:

— У Маєра був?

— Усе зробив, як ви сказали, Юхиме Мартиновичу.

— Молодця! Як він себе почуває, наш благодійник?

— Нормально, Юхиме Мартиновичу, правда схуд трохи.

— Що схуд — не біда! На живій кості м'ясо наросте. Лиш би в селі нашому лишився, бо нам без пана Маєра, як Рябку без господаря: нікуди не поткнешся, нікуди й носа не висунеш.

…Леся останнім часом захопилася вишивкою. Мати дала їй маркізету, заполочі, і дівчина заходилася вишивати собі блузку. Майже щодня Леся бігла до вишивальної майстерні, придивлялася, як працюють дівчата, перемальовувала в них різні узори. Обіцяла й Юрку сорочку вишити, як трохи наб'є руку.

Сьогодні дівчина не поспішала до майстерні, не бралася вона й за шитво. Леся чула, як Марія Федорівна звеліла Юркові віднести дідові Захарку глек молока. І тому чекала, коли хлопець вийде з хати. Зразу й вибігла за ним слідом!

Над Прип'яттю палахкотіло сонце. Між зеленими верхів'ями верб бавилися золоті зайчики, струшували з листя чисті, холодні роси.

Леся кілька хвилин йшла поруч Юрка мовчки, потім наважилася, запитала:

— Ти теж там був?

— Був.

— Страшно тобі було?

— Не знаю. Зараз страшно стає, — признався хлопець. — Хоча там все інші зробили, а я стояв та дивився. І добре, що їх порішили. Хай не роблять більше капості нашим людям.

Коли вони підійшли до того місця, де вчора Петро розмовляв з Лесею, дівчина мерзлякувато повела плечима і сказала:

— Петро передавав, що тобі вже винесено вирок.

— Який вирок? — ніби не зрозумів Юрко.

— Натякав, ніби підпільники засудили тебе до страти.

— Бреше він, лякає! — сказав, щоб заспокоїти дівчину.

— Ти розкажи лейтенанту, — порадила Леся, — хай і він знає!

— Треба розказати, — погодився Юрко, — бо дуже вже знахабнів цей Солодовник. Ні тобі, ні мені не дає проходу. А ще й погрожувати почав, якимсь вироком лякає.

Поволі піднялися на високий пагорб, з якого було видно далекий тополиний гай, що лише мріяв над Прип'яттю.

— Лесю, бачиш, там далеко-далеко видніються тополі? — запитав Юра дівчину.

— Бачу!

— Там Кам'яний Ріг. Місце, де партизани знищили фашистів. Пам'ятаєш, як уночі гриміли вибухи і багряніло небо, а ми стояли біля ґанку і дивилися на пожежу?

— Пам'ятаю.

— Там є печера, простора, з високим кам'яним склепінням. Колись там мешкали племена первісних людей. І на стінах тієї печери лишилися їх малюнки. Закінчиться війна, я поведу тебе туди. І в палац підемо. Я все покажу тобі, Лесю! Як захочеш, підемо в старі каменоломні, поглянемо на руїни давнього підземного монастиря. І в палаці побуваємо, подивишся на розкішну Зоряну кімнату. Є на що поглянути в нашому селі. Тільки хай пізніше все тобі покажу, як повернуться наші та виженуть з нашої землі фашистів.

До Юркової матері прийшов посланець від секретаря підпільного райкому партії Коваленка, передав подяку за виготовлені бинти і попросив побільше наткати перев'язочних матеріалів. Марія Федорівна зібралася на Красний хутір, щоб домовитися з ткалями, пустити в дію хоча б ще один станок. Вона попросила Лесю піти з нею.

Вирушили вранці. Після недавніх дощів пішли в ріст бур'яни, що нагадували безкраї хащі. Над їх зеленим морем височіли голови розкішних будяків. На обочині дороги стояв підбитий фашистський танк зі знесеною баштою. З танка вилетіли чорні ворони, закружляли над землею, тривожно закричали. Трохи далі бовванів ще один спалений танк, жерло його гармати тупо дивилося в землю. Марія Федорівна схвильовано озвалася до Лесі:

— Я навмисне попросила тебе піти на хутір. Хочу поговорити. Що там трапилося в Юрка з Петром? До мене прибігла Марфа Солодовникова, плакала, попередила, що Петро наміряється вбити Юрка.

Дівчина похапцем про все розповіла. Марія Федорівна, вислухавши Лесину розповідь, сказала засмучено:

— Страшно мені, а що робити — не придумаю. Хай би один Петро щось замислив проти Юрка, а то ж їх там цілий гурт. Боюсь Йосипа Маловіра. Злодій він, п'яниця і дуже підступний, на все здатний.

— Та що ж робити, Маріє Федорівно?

— Не знаю. Не підеш же до старости скаржитися на Петра Солодовника. І Маєру не скажеш… Буває ж таке в житті. Ми з Марфою здавна приятелюємо, а наші діти стали запеклими ворогами. Петрова мати все на тебе, Лесю, ремствує, мовляв, не хочеш дружити з парубком, — от і злиться на весь світ. То я хочу просити тебе, щоб ти разом з Юрком ходила трусити ятери, нікуди його самого не пускала. При тобі Петро не осмілиться стріляти в Юрка, побоїться.

— Не хвилюйтеся, я й так ходжу. А може, поговорити з ним? — вихопилося в Лесі. — Натякнути, що Юрко не по своїй волі підтримує зв'язки з фашистами. Петро чесний хлопець і все зрозуміє.

Марія Федорівна одразу ж заперечила:

— Ні! Ні! І не думай про таку розмову!

— Та Петро не зрадник, — стояла на своєму Леся. — Я знаю!

— Я й не кажу, що Петро зрадник, тільки нехай буде все так, як є.

— Чому? — поцікавилась Леся.

— Бачиш, Лесю, між хлопцями є й ворожі вивідувачі. І один з них Йосип Маловір. Петро ж йому довіряє. А Йосип — дружок поліцая Пістряка — отого, що видавав себе за командира десантників.

— А Пістряк чого проти Юрка? — запитала дівчина.